Я трохи з сумом подивився їй услід.
– Що ж, народжений повзати – літати не може, але він у змозі добре повзати! – Я також із розгону вгруз дупцею в губку, поряд з Евеліною. Сухо, м'яко, зручно і приємно. Мені сподобалося.
Евеліна почала методично мені розповідати:
– Примітивне життя на Зеї для недотичних дуже просте. Якщо ти недотичний до ремесла, або якщо ти, такий як ти, тобто, ще не навчений або забудько, то, щоб жити на Зеї, необхідно бути захищеним від примітивних агресорів; мати, що їсти; мати, що пити; мати, де спати та мати можливість зігрівати своє тіло. Всі ці потреби ти можеш задовольнити практично будь-де. Ось зараз ми сидимо на рослині, що називається "драпан". Ця губка є однією з найпоширеніших рослин у світі. Її можна їсти, – Евеліна розчепірила руку, немов кішка, що випустила пазурі, й видрала з губки добрячий шмат. Надкусила, прожувала трохи, проковтнула. – Давно не куштувала. Драпан – це найуніверсальніша рослина для життя на Зеї. У нас він вважається їжею недотичних. Так би мовити, їжею на той випадок, коли ти взагалі не маєш, що їсти. Ця рослина містить усе необхідне для нормального життя.
Дріада відкинула недоїдений шматок у траву.
– Також на драпані можна спати, ним можна зігріватися і можна лікуватися.
– А як ним можна зігрітися?
– Ось так, – Евеліна подивилася праворуч від себе. Під її поглядом губка розшарувалася. Верхній шар відігнувся в сторону. – Лягаєш у серцевину і вкриваєшся, немов ковдрою, верхнім шаром. Щоб розшарувати драпан, ти маєш ножа, а можеш і голими руками відірвати собі необхідну ділянку. Навіть якщо ти повністю з головою залізеш у серцевину, то не задихнешся, бо драпан поволі пропускає повітря. Вкритий драпаном, ти не замерзнеш. А щоб лікуватися, просто роздягнись перед тим, як лягати. І хоча серйозну рану ти не вилікуєш, але від дрібних побутових подряпин за ніч і сліду не залишиться. Найцінніша особливість драпану – швидка регенерація. Можеш уявити: якщо зараз тут пробіжить табун кентаврів і розтопче ділянку драпана вщент, то до ранку рослина повністю відновиться в попередніх розмірах. Відірвані шматки зникнуть, розчинившись у довкіллі.
Я скуштував драпан на смак. Альтер-его оцінило:
"– Смак незнайомий. Трохи солонувате, трохи солодкувате, трохи кислувате. Ні риба, ні м'ясо. Однак наїстися можна. Для початку вередувати не будемо, і цього вистачить."
"– На дотик – суміш зефіру, вати й поролону. Але дарованому коневі в зуби не дивляться. І їжа, і ковдра, і ліжко, і ліки... Просто якась манна небесна."
– Отже, лишилася вода для пиття, захист, і я зможу виживати у вашій дикій природі.
– Тож, почнімо з води, – дріада плавно злетіла в повітря й приземлилася ногами на траву.
Так елегантно, як Евеліна, підвестися я не зміг, бо народжений повзати… Ну, а далі ви знаєте.
Грузнучи коліньми та руками у драпані і розсипаючи навсібіч шматки губки, я дістався трави й пішов слідом за дріадою. Біля одного із плодових дерев Евеліна показала мені дивну рослину.
Товщиною з мою ногу, м'ясистий, укритий ніжним пушком стовбур, а в наверші великий чи то плід, чи то квітка, схожа на величезний тюльпан, величиною як казан для подорожей.
Зазирнути у той казанок у мене не вистачало зросту. Дріада злетіла, ухопилася за край казанка і потягла донизу. Стовбур не зігнувся, нахилився лише бутон цієї великої квітки. На землю вилилося майже відро чистої води. Звільнившись від вантажу, казанок випрямився і знову завмер у вертикальному положенні.
– За ніч "відро води" (саме так називається ця рослина) набере воду знову. Вода питна. Але, якщо рослина росте в дикій місцині і воду з неї давно не зливали, то там збирається багато личинок комах, для яких рослина й набирає цю воду. "Відро води" харчується саме водяними личинками. Якщо ти не гидливий, то можна випити й стару воду, небезпеки ніякої, але краще злити і почекати, поки набереться нова.
"– Суцільна економія, стовбур, нагорі відро з водою, і все. Жодного листочка."
– Ось альтернатива, – Евеліна простягла руку і їй у долоню з дерева спустився фрукт сірого кольору. Дріада віддала його мені. – Можна надкусити й випити з нього сік. Якщо і цей варіант тобі не сподобається, або на дерево не зможеш залізти, тоді бігцем до річки, там води вдосталь.
"– Справді, Едем якийсь. Ходи поміж деревами, їж, пий досхочу, мошкара не дошкуляє... До речі, мошкара."
– А що з приводу захисту?
– Це складніше. Спочатку зручно сядь.
Я приладнав дупу в найближчий драпан.
– Отже, ментальний бар'єр. Це найпростіше вміння ремесла. Навіть більшість недотичних володіють цим умінням. Але самостійно жодне вміння ніхто отримати не зможе. Потрібен той, хто тебе навчить. Тобі зараз буде потрібно розслабитися і допустити мене у свій ментальний простір. Ти відчуєш, неначе ти сам, по своїй волі, самостійно одягнеш на себе ментальний бар'єр. Робити це буду я, але тобі буде здаватися, що це робиш ти сам. Тому важливо повністю мені довіритися, розслабитися і запам'ятати, як саме ти це виконуєш, для того щоб потім повторити самостійно. Розслаб по можливості всі м'язи, відкинь голову, заплющ очі, ми починаємо.
"– Зараз буде щось цікаве! Нові враження. Поїхали!"
Відчуття виявилося справді незвичним і новим. Зрозумів також, що без наставника такі вміння дійсно отримати неможливо. Та й із наставником у земних умовах опанувати таку навичку нереально.
Земний процес навчання відомий кожному. Фаза теорії, фаза демонстрації й фаза практики. Після того, як учитель розкаже і покаже, учень повинен сам спробувати виконати побачене. Якщо спроба вдала, учень намагається її запам'ятати й повторити кілька разів, щоб закріпити синаптичні зв'язки. Якщо в учня не виходить правильно повторити, йому знову показують, і так до вдалого результату.
А уявіть собі, що будуть залучені ті м'язи, котрі людина за все своє життя ніколи не напружувала. Наприклад, наставник уміє ворушити лівим вухом, а учень ніколи цього не робив.
Спочатку теорія, чітке пояснення, потім демонстрація. Наставник показує, як ворушить лівим вухом. А далі практична частина. Учень повинен спробувати повторити за вчителем. Він може потіти, скреготіти зубами, напружувати різні м'язи, корчити кумедні пики, але... У таких випадках кажуть, що людині просто "не дано".
Якщо ви вчите людину, скажімо, їздити на ровері, то всі навички та м'язи для цього вміння у людини вже є. Залишається лише посадити її на велосипед і підстраховувати доти, поки з декількох спроб не запрацює певний алгоритм дій м'язів і вестибулярного апарату. Тобто, коли людина сама це зробить, відчує порядок дій, тоді вона зможе опанувати вміння.
Із ремеслом усе не так. Перша теоретична частина може бути присутньою. Можна розповісти людині, що повинно відбуватися, які нейрони головного мозку потрібно залучити та що повинно статися в результаті.
Про демонстраційну частину можна забути взагалі, тому що нічого не видно і неможливо відчути ті відчуття, про які тобі розповіли. Можна лише спостерігати, як від наставника в усі сторони розлітаються комарі та мошки. Але, думаю, це не дуже допоможе увімкнути в глибинах мозку необхідну функцію. Та що там! У нашій мові не існує ніяких термінів, які описували б процес увімкнення в голові цього вміння.
Напевне тому, якщо людина в процесі земного життя випадково, найчастіше в наслідок певних стресових ситуацій, опанувала хоча б одне вміння ремесла, то учням вона це вміння передати не зможе, тому що передача вміння – це окреме вміння, якого також потрібно навчитися у наставника, який може: "навчити вміння, навчання учнів уміння, за допомогою якого вони зможуть учити вже своїх учнів."
Тому на Землі можна зустріти підручники з магії, авторами яких, можливо, були справжні маги, що відкрили у собі якісь уміння. Однак, описуючи процес чаклунства, не змогли словами передати свої відчуття: "Послабте кінцівки, енергетичним щупом із третьої чакри наберіть енергії Ци й відпустіть свідомість у політ..." З погляду автора, котрий володіє вмінням, такий запис передає повний порядок дій мага, але для учнів, або сторонньої людини, ці слова не означатимуть зовсім нічого.
На мою думку, Евеліна була найкращим педагогом. Можливо, я так кажу тому, що в мене поки що не було з ким її порівняти, але все те, що відбувалося, виконувалося бездоганно.
Однак із першої спроби я взагалі не зрозумів, що відбулося. Коли ти в лісі шукаєш гриби попереду, а шишка тобі в потилицю прилітає ззаду, то не завжди можна швидко зрозуміти, що відбувається. Я попрохав дріаду повторити, і знову відчув, як я кілька разів самостійно одягав і знімав з себе ментальний бар'єр.
– А тепер самостійно. – Евеліна сіла на драпан поряд зі мною.
Я зосередився і спробував одягнути ментальний бар'єр. Начебто я це зробив. Це виявилося просто, тому що я лише повторив те, що уявно сам зробив за мить до цього.
– У мене виходить!
– Так. Скажи тепер мені, ти уявляєш водяну кулю довкола себе?
– Так, як я спочатку робив, так і далі роблю.
– Водяна куля – це моя уявна допомога для мозку, щоб якось полегшити собі процес. Це була моя куля, розумієш?
– Ні.
– Бар'єр одягається без усіляких водяних куль. Ти можеш уявляти собі кам'яну кулю, фонтан, що б'є з твого тім'ячка й охоплює тебе у кокон, захист зроблений з луски дракона, а можеш нічого не уявляти взагалі. Просто одягати ментальний бар'єр. Водяна куля – це моя милиця, яку я вигадала для себе, щоб мені легше було тебе вчити. Ти можеш нею не користуватися, а можеш вигадати собі свою милицю.
– Тепер, здається, розумію. Тобто, я можу для психологічного полегшення під час одягання бар'єра кричати щось, на кшталт "Левіосса!", й у мене буде гарний результат, а можу робити все мовчки, й результат буде той же?
– Саме так. Ми просто починаємо за допомогою мозку генерувати коливання певної частоти. Щось кричати під час цього процесу, або щось уявляти, не має сенсу. Для гарного результату від самого початку ти маєш вчитися ходити без милиць. Інакше, все життя ти будеш вимушений носити свої уявні милиці з собою.
Я спробував зробити все без уявної підтримки. Мушу зізнатися, що це виявилося непросто. Все впиралося в бажання думати про що завгодно, крім водяної кулі.