Але зараз Моня мнеться, соромиться, та до Тараса не йде.
– Чого тобі? – Тарас висмикує з клумби довгу травинку і затискає її м'якенький кінець у зубах.
– Прівєт, братан, тут такоє дєло. – Моня нарешті підтюпцем підбігає до Тараса. – Тут на тваєй терріторіі такоє тваріца. Но ета нада відєть. Дьом пакажу?
– Моня, до кого ти вже в шістки записався? Якщо комусь конче необхідно зі мною побалакати, то нехай він іде до мене. Я ось тут стою, нікуди не тікаю. Кажи вже, чого ти від мене хочеш насправді?
∞
І розповів Моня Тарасу історію. Збиваючись і махаючи руками, Моня розповідав, що начебто вчора увечері він вирішив знайти прихисток від негаразд і буремного життя не де-небудь, а саме в кущах, неподалік від лікарняної огорожі.
Вже темніло й очі у Моні, можливо, від випитого а, можливо, від вселенської втоми самі собою заплющувалися, коли він побачив, що Сурен, місцевий папік, що відпочиває нині в лікарні, в халаті прогулюється стежкою лікарняного парку. До нього підходить незнайомець у чорному костюмі з краваткою, з чорною тростиною, у наверші якої хижо сяє кривавими відблисками червоний кришталевий череп. Вони починають вести бесіду, потім переходять зі стежки на центр газону. Прямо на траву.
Самої розмови Моня не чує, але бачить, як незнайомець із тростиною погрожує вказівним пальцем Сурену, неначе виговорює тому за щось. А потім той незнайомець бере свою тростину під пахву, двома руками поправляє Сурену комірець халата, по-батьківськи ляпає папіка рукою по плечу та йде собі. Сурен же стоїть, хитається, наче п'яний, мабуть, іще з пів хвилини, потім падає на коліна, потім сідає, далі схиляється до землі, а потім, прямо так, головою вперед, лізе під землю! Швиденько так лізе, поки не залазить під землю увесь. Заліз, і сліду після себе не залишив. А на Моню потім чомусь напало безсоння. Так за всю ніч і не зміг він, бідненький, очей стулити.
∞
– Ну? – питає Тарас, роздивляючись пожований кінець травинки. – А куди ти мене йти кликав?
– Так паказать же хачю, гдє Сурен закапался!
Тарас зітхає, хитає головою.
– Ну, пішли подивимося.
Справді, рівно по центру газону, до якого Моня привів Тараса, виділяється маленький горбик. Доволі маленький, щоб особливо не впадати в око, але досить великий, щоб на контрасті бути помітним.
Неначе хтось трав'яним покривалом накрив мішок картоплі. Але жодних слідів розкопаної землі навколо немає. Тарас задумливо мне мочку вуха і, плямкнувши губами, пересовує травинку в роті з лівої сторони на праву.
– Вилазив?
– Чіво?
– Сурен, питаю, тільки закопався, чи потім і вилізти встиг?
– Нє! Там он! – Моня інтенсивно закивав головою.
– То допомагати йому будеш?
– В смислє?!
– Кажу, розкопати треба! Очевидно, що сам він вилізти не зможе. Допоможеш гарній людині?
– Ну… Ета, – на обличчі у Моні боролися почуття ліні з почуттям громадського обов'язку перед людиною, що потрапила в біду. – Ну… Я ета… Так, как он, я нє умєю. Я толька с лапатай магу.
– Для такої відповідальної справи я лопату тобі виділю. Пішли, допоможеш.
Через деякий час Моня, у супроводі Тараса, на тачці привозить знаряддя. Тарас, утикаючи лопату на пів штика в землю, розмічає навколо горбка коло близько метра в діаметрі.
– Ось, дивись, Моня, копай у межах цього кола. Думаю, глибоко він не міг закопатися. Копай штика на три в глибину. Там видно буде. Землю де попало не кидай, склади ось у цю тачку. Працюй. Я зараз прийду.
Моня, перейнявшись відповідальністю місії, починає швиденько знімати верхній шар дерну з горбика і складати окремо.
Коли Тарас повертається, в одній руці він несе відро з водою, а в другій – саджанець туї.
Справа у тому, що завгосп Миколайчук купив собі на дачу саджанці туї. І, немов відчуваючи недобре, взяв на одну більше, ніж планував посадити. Так і вийшло. Закриваючи багажник свого синього "ланоса", Тарас відсік кришкою багажника добрячий шматок від вершечка одного із деревець.
Саджати калічене дерево на дачі він не схотів, і вирішив від чистого серця пожертвувати тую для своєї рідної лікарні.
Моня вже встиг добряче заглибитися в землю. Тачка повна з горою.
– Моня!
Моня підводить голову і здивовано озирається на Тараса. Вигляд завгосп має урочистий і стурбований.
– На жаль, усе марно! Ти ж бачиш, ми йому вже не допоможемо! Він надто глибоко! Не гоже турбувати небіжчика! Закидай могилу! А на честь Сурена, на довгу пам'ять, посадимо тут дерево мертвих. Туєю називається!
Тарас виливає в яму відро води, ставить туди саджанець і, відібравши у Моні лопату, починає власноруч прикидати коріння туї землею з тачки.
– Бачиш, Моня, яка земля гарна. Чистий чорнозем. Хоч бери та на дачу собі вези. Глевкий і жирний, немов масло. Тому Сурен і не зміг викопатися. А для дерева це саме те, що потрібно. Велике виросте, – впевнившись, що саджанець уже добре тримається, Тарас віддає Моні лопату. – Закінчуй, Моня, кинь і ти лопату землі на могилку Сурена. Розрівняй гарненько, дерном виклади довкола. Земля гарна, тому решту на квітник коло приймальні відвези, я скажу дівчатам, вони розрівняють. І доправ усе знаряддя до складу. Я там буду.
Ідучи на склад через лікарняні приміщення, Тарас в ординаторській бере двохсотмілілітрову пляшечку медичного спирту, в столовій – пляшку води та пиріжок із сиром. Перед складом уже стоїть Моня.
– Ось, тримай, треба пом'янути небіжчика. Всі там будемо. – Тарас дає Моні набір для поминання.
Моня вдячно киває і прямує до гаражів, певно, плекаючи надію знайти собі компанію і пом'янути, як слід, Сурена. Тарас же, посміюючись із наївного безхатька, до якого, напевно, вперше завітала білочка, йде до завідувачки, маючи намір документально оформити озеленення парку, і вициганити у суворої керівниці якусь копійчину, щоб компенсувати собі саджанці туї. Всі три.
Шмат XVII
∞ Невідомо коли. Невідомо де
Поки ми з дівчатами йшли до лісу, вони, не змовкаючи, обговорювали лаштунки Мальвіни, котрі для них продемонструвала Сірі. Татанія намагалася на ходу відтворити окремі елементи вбрання. Чоботи Тананії по черзі перетворювалися на недолугі білі черевички, що кумедно контрастувало із чорним плащем і штанами.
– Дівчата, те, що показувала Сірі, в моєму світі одягають на дітей у п'ять рочків, на свята. На дорослих людях це буде виглядати кумедно.
Це пояснення трохи отямило дівчат і знову привернуло їхню увагу до моєї персони.
– А що у вас одягають дорослі?
– Дорослі жінки, котрі хочуть сподобатися чоловікам, носять сукні та взуття на високих підборах. Але це, знову ж таки, на свята. У повсякденному житті одяг простіший і зручніший.
– Сукні?.. Хочу образ! – Татанія подивилася на мене, чогось очікуючи.
– Ні, Татаніє, ти від нього зараз нічого не отримаєш. Лише днів за два можеш на щось сподіватися. – Евеліна, сумно хитаючи головою, взяла подругу під руку. – Він у нас зовсім дурненький. Аїд йому лише за мить до твого народження створив кристал переходу.
– Бідненький...
– Дівчата, перестаньте знущатися. Ви краще навчіть чогось корисного.
– І чого ж тебе, сердешний, навчити?
– Звичайно, всього! Вам же Сірі сказала, що я нічогісінько не вмію. Крім того, я навіть не знаю, чого ви мене взагалі можете навчити. Може, у вас кваліфікації не вистачить?
– І хто з кого тепер знущається? Перед тобою два майстри, навчимо, чого забажаєш!
– А чого я бажаю?.. Нумо, для початку ви мені покажете, де я буду жити?
– Добре, ми вже прийшли.
Загалом ми пройшли метрів двісті від берега і заглибилися в ліс. Доволі рідко тут стояли величезні стовпи дерев-гігантів. Високо вгорі вони сплелися гілками й повністю ховали небо, але світла вистачало.
Рослинність умовно ділилася на три яруси. На першому – трава, яка чим далі від володінь Аїда, тим більше з м'якенького й зеленого килима перетворювалася на різнотрав'я заввишки до колін.
На другому рівні панували кущі та дерева, багато із різноколірними плодами. Висота дерев сягала десяти — п'ятнадцяти метрів.
І третім ярусом можна вважати воїнство дерев-гігантів, що росли на чималій відстані одне від одного і височіли чи не на сотню метрів. Їхні найнижчі бокові гілки росли аж над кронами плодових дерев, тому я навіть розгледіти не зміг, які в них листочки.
Загалом, у рослинах я не розуміюся, тому знайомих травинок, листочків, чи взагалі дерев, я тут не помітив. Але й від загальновідомих рослин місцева флора майже не відрізнялася.
Хоч я й намагався вгледітися, але все ж довкілля сприймалося мною як звичайний віковічний ліс. Лише на одному кущику я відмітив для себе чудернацьке листя у формі трубочок. Все інше більш-менш нагадувало листочки, траву, гілочки. Кольори переважали зелені, тому на звичайну рослинність я, зрештою, майже не звертав уваги.
На землі проміж трави почали з'являтися ділянки, повністю зайняті світло-рожевою губкою. Ця рослина мене зацікавила. Вона росла суцільним товстим килимом, заввишки до колін, ділянками нерівної форми. Зовнішнім виглядом нагадувала розлиту дуже товстим шаром монтажну піну. Подекуди місцини губки настільки розрослися, що займали взагалі всю площу між деревами. Ми повільно маневруємо між ділянками, поки дівчата вводили мене в курс справи.
– Тут починається лікарня. Довкола мешкають різні істоти з проблемами в іскрі розуму. Поки Сірі буде тебе читати, ти можеш оселитися тут. – Евеліна провела рукою навкруги. – Обирай собі будь-яке місце.
– От ти зараз, Евеліно, все дуже зрозуміло розповіла, – я почухав рукою потилицю й упіймав себе на думці, що відтворив рух Аїда – А можеш якось більш конкретно визначити для мене, де саме ті місця, серед яких я можу обрати собі одне?
– О-о, це надовго, – Татанія махнула рукою. – Я полечу, обладнаю собі місце для ночівлі. Евеліно, пропоную завтра тут зустрітися. У мене вільного часу буде десь до обіду, і я хотіла б хоч трохи побути присутньою, коли Сірі почне читати.
– Добре, домовилися. – Евеліна з розмаху всілася в губку, немов у снігову кучугуру. Губка, за текстурою немов старий зефір, трохи тріснула, трохи проломилася і трохи прогнулася. Загалом дріада доволі зручно влаштувала свою дупцю. Поляпала рукою поруч. – Сідай, примітивний індивіде, будеш вчитися виживати у дикій природі.
Татанія здійнялася у повітря й, швидко розігнавшись, зникла серед зелені, вочевидь, обравши собі для ночівлі крону дерева-гіганта.