Втікачі від повісток спочатку проявляли агресію після питання, чому не в окопі й сприймали мене, як чергового, як вони кажуть, бісового "нафронтника", а потім, коли я розповідав їм про свого зятя, то вважали мене своїм, з групи підтримки їхнього Клубу українських ухилянтів Європи й Америки, часом, навіть напивалися моїм коштом і ставали відвертішими:
-Ніколи не повертайся туди, де було добре. Ми повернемося в Україну не в машині часу і не в ті роки, коли нам було добре. Як можна повернутися в минуле, коли ти інший. Треба йти вперед. Не можна двічі зайти в одну й ту саму ріку. Не помолодшаєш. Україна вже не та, як у наших спогадах. Того, що було, вже не буде. Війна все зруйнувала і вже не буде так, як раніше. Найближчі 10 років в Україні немає що робити...
Щоб ви не казали, ваші ганебні вчинки не стануть привабливішими для нормальних людей. А може і не потрібно, щоб в Україні було все так, як до війни, бо війна, можливо, саме через те й сталася. Може потрібно, щоб було краще, ніж до війни, й по – іншому, аби війна не повторилася.
-А я той, хто на всіх поклав...
Ну, що тут сказати. Як і в усякій країні, у нас є й такі, але вони теж наші громадяни і ми їх любимо й жаліємо за недалекий розум.
— Я не кіт, 9 життів не маю. Моїй сім'ї ті бойові чи похоронні гроші не потрібні. Я їх і за кордоном зароблю. Може й повернуся, але коли скінчиться війна та зарплати й рівень життя будуть, як в Європі. Я не хочу воювати за корупцію, щоб злодії й далі розкрадали Україну...
А на світі є країна, де немає корупціонерів і злодіїв? Корупція – невіддільна складова частина економіки будь – якої країни, різниця лише в її розмірах та місцеперебуванні. Корупція – всесвітнє зло, доводиться жити в такому недосконалому світі, бо іншого немає. А коли саме вашої допомоги не вистачить на фронті й Україна втратить ще якісь свої території, то ці території не розкрадатимуть росіяни — корупціонери разом з чиновниками – колаборантами, які мають бути ще гіршими за хазяїв, яким служать, щоб подобатися й повністю задовольняти окупантів? Та по всьому світі, часом, влада грабує своїх громадян, як може, тільки в розвинених країнах корупція чи витрати грошей маскують різними вигадками, типу, лобіювання, сплатою інколи не дуже зрозумілих податків, від значної частини яких багато країн може, взагалі, відмовитися, використовуючи свої природні чи інші ресурси й можливості. Коли можновладці не кладуть народні гроші собі в кишеню, то витрачають їх на різні грандіозні проєкти фантастичної вартості, від яких людям ні холодно ні жарко, а то ще й купи проблем, як від деяких програм боротьба за все хороше.
-Хай воюють діти народних депутатів…
А скільки тих дітей набереться? Хоч на роту вистачить? Не дуже наші обранці хочуть розмножуватися. Немає часу через побудову політичної кар'єри? А може так розчарувалися в людях та стали такими циніками, що вже й дітей мати не хочуть? Та й ті дітки – то лише головний біль для їхніх командирів, які будуть відповідати за вибрики мажорів та пестунчиків Долі. Та вже давно, років 80, ніде у світі діти еліти не воюють на фронтах. Це один з привілеїв тих, хто досяг важливих висот на нашій корупційній планеті. Пробивайтесь до вершин суспільства і ваших дітей теж ніхто не чіпатиме. Хоч я і не укладав парі з тим чоловіком, що говорив про дітей народних депутатів, але твердо переконаний: аби навіть діти народних обранців і пішли воювати, то мій співрозмовник все одно не повернеться в Україну.
-Коли ловлять для служби в армії, у військових навчальних центрах і на фронті, то б'ють. Хай мене в тюрму саджають. Там мені буде краще, ніж на фронті...
Ну, не знаю. Але в усьому світі солдатів обточують для виконання бойових завдань, щоб з ними легше було командирам. Там, де й не б'ють, то все одно ламають психологічно та ліплять з вас те, що потрібно армії, та так, що легше було аби били. Коли недостатньо буде українських військових на фронті і його прорвуть та ваш район окупують росіяни, а вас забриють до їхнього війська й примусять воювати проти України, то думаєте вас там не битимуть? А коли в тюрму, яка тоді може опинитися в окупації, приїдуть військові вербувальники з московії, то вас ніхто нічого не питатиме, ви потрапите до рашистського війська лише тому, що так вирішить місцевий тюремний авторитет з безліччю тату.
-Якби мене навіть загребли, то я все одно не воював. Я б утік, захворів, здався…
Ви дійсно думаєте, що в армії не знають, що з такими робити? Хоча, а, взагалі, чи потрібні такі вояки командирам на передовій?
У Канаді зять працював у кількох будівельних компаніях і повсюди спілкувався з чоловіками призовного віку, які за хабар виїхали з України під час повномасштабного вторгнення, тож, найперше, що у нього питали в перший день роботи:
-А ти скільки тисяч доларів віддав, щоб виїхати?
Найпоширенішим жартом при спілкуванні стало:
-Скажи мені, як ухилянт ухилянту…
Та найбільше враження під час повномасштабного вторгнення на мене справили мої родичі, які одружилися зі значно старшими жінками і кожен всиновив трьох їхніх дітей. Батьки трьох дітей мають відстрочку від мобілізації. По маминій лінії половина родичів розлучених, тож, велика ймовірність, що як тільки закінчиться війна обидва внуки моєї тітки розлучаться зі своїми фронтовими дружинами й цим жінкам після розірвання шлюбу тилові герої виплачуватимуть аліменти.
Коли російськомовні канадці дізналися, що раніше я писав книги про корупцію, то почали сміятися і порівняли мою боротьбу з корупцією з боротьбою бандерівців проти режиму радянського диктатора Сталіна; називали бандерівців невдахами; казали, що бандерівці ніяк не могли перемогти Радянський Союз, який здолав фашистську Німеччину на боці якої воювала майже вся Європа, тож, мовляв, і я не можу побороти корупцію, яка, як відомо, безсмертна. З їхніх слів виходить, що я теж невдаха. Але чому тоді ніхто з українських борців за волю свого народу так сильно не вплинув на формування світогляду багатьох нинішніх українців, як бандерівці — символ боротьби проти російських колонізаторів? Мене завжди захоплювала і додавала сил історія про честь, відвагу та незламність бандерівців перед неминучою поразкою. Іноді боротьба важливіша за результат, який хоч і буде не на користь борців, але боротьба тих, хто програв, допоможе перемогти їм у майбутньому або здобути перемогу їхнім наступникам. Боротьба ніколи не проходить безслідно і впливає на свідомість людей. Без невдач немає подвигу, самопожертви, пасіонарної особистості. Я чув, як дехто з росіян у Канаді називали програму CUAET щурячими перегонами, але то на їх совісті, хоч з їх слів я ще на додачу й щур. Я, взагалі, дивуюся таким різним молодим росіянам, які вже чимало років проживають у Канаді. Дружина хрещеного батька мого внука навіть посварилася з батьком, який повністю підтримує путіна в геноцидній війні росії проти України. Дружина кума всією душею підтримує Україну і проживає в Торонто, а її батько, який ненавидить українців та хоче повного нашого знищення, мешкає в Сибіру, тож, можливо, пенсіонеру на старості й важко позбавитися свого імперського світогляду, який в ньому виховувала держава все його життя, а нині в його домі ще й весь час працює телевізор, набитий людиноненависницькою пропагандою. Але багато росіяни, які живуть в розвинених цивілізованих країнах, думають так само як і рашисти та хочуть знищення України й приєднання її до путінської росії, чого ніколи не буде. Господи, дай їм розуму!
Особливо тішить моїх співрозмовників і те, що я своїми книжками веду боротьбу з корупцією в Україні, а представники влади України ведуть боротьбу зі мною: спочатку погрожували мене вбити, потім ось уже стільки років тягають мене по судах, навіть під час повномасштабного вторгнення вже двічі зверталися до суду, хочуть через нові й нові суди позбавити мене, пенсіонера, права жити в службовій квартирі в Києві, яку ми, пенсіонери, я і моя дружина – інвалід заробили тяжкою працею. Представники влади України вирішили все життя зі мною судитися, чекаючи поки я помру на пенсії? Моя службова квартира знаходиться в будинку, який академія орендує в столиці і влада Києва та ректор академії намагається зробити все, щоб мені нікуди було повертатися. Можливо, побоюються, що коли я повернуся до Києва, то співробітники і студенти академії можуть розповісти мені про корупційні витівки адміністрації вишу і столиці, а я, як і раніше, зможу на основі ними наданих нових фактів написати продовження своїх книг "Як тебе не обікрасти, Києве мій!" та "Ректор – батько корупції". Я пояснюю, що у мене звичайна доля того, хто бореться за правду і справедливість. Такі, як я, завжди починають з девізу "Один за всіх, і всі за одного!", розраховуючи на підтримку свідомих людей навколо, але можуть закінчити, втративши все, а то й того гірше, на кладовищі чи у в'язниці з девізом "Один проти всіх і всі проти одного". Завжди має бути людина, яка говорить правду у вічі. У давнину при королівських дворах, набитих підлабузниками й брехунами, весь час правду говорили лише блазні – невдахи, яким правителі часто відрубували голови, а потім розуміли, що без них ще гірше та заводили нових...
Ми з дружиною так і не починали адаптації в Канаді, бо немає часу — весь час клопочемося по дому: я няньчу внука, а моя дружина готує їжу. А навіщо та адаптація? Все одно не житимемо в Канаді, а ходити на роботу вже немає сил. Мені важко дається розлука з Україною: й досі іноді сниться мітла чи снігова лопата, якою я, начебто, працюю на своїй колишній роботі в Києві. Тільки під час повномасштабного вторгнення я та й чимало українців, які змушені були побувати за кордоном не як туристи, а як біженці, на власні очі ще раз переконалися, що на світі немає кращої держави, ніж Україна.