І зуби у них будуть довші, й отрути більше."
"– То треба робити, як Геракл, припалювати місця зрізу."
"– Щоб запобігти помноженню Гідри у суспільстві, необхідно на місце зрубаної голови ворога ставити свою власну, або голову свого соратника. Для цього слід брати на себе роль гравця на політичній арені, залучати послідовників, змінювати свідомість людської маси. А якщо ти міг помітити, ми, тобто я – одинак. У мене, як у лімфоцита, немає бажання створювати за допомогою себе та своїх однодумців сіру речовину головного мозку і міняти нею стару сіру речовину, що зіпсувалася й встигла позеленіти."
"– То ти збираєшся, отримавши такі здібності, просто відсидітися?"
"– Те, що я отримав, а правильніше сказати надбав, можна назвати одним словом – ресурс. Ось, наприклад, фінанси. Якби я швидко розбагатів, то це також можна було б назвати ресурсом. Фінанси також можуть бути важелем впливу, як і будь-який інший вид енергії у великій кількості. Але якщо розпоряджатися ним безтолково, то в результаті буде пшик. Пам'ятаєш той старий радянський лозунг для підняття самовпевненості у сірої маси населення совка про те, що кожна домогосподарка може керувати державою? Люта маячня. Це, як колись, в одного кацапа спитали, що б він робив, аби став царем? Кацап відповів чисту правду: "Нацарював би сто рублів і втік". Бо не можна відразу з гарного слюсаря стати лідером нації. Можна лише вкрасти якомога більше і втекти. Саме цим принципом наразі керуються наші фіолетові трутні, що завдяки недалекості людської маси дорвалися до влади та набивають кишені під час війни. Вони живуть одним днем, надіючись лише на те, що дурні хохли, попри те, що без втручання влади змогли зупинити рашистів, усе ще можуть отримати поразку в війні, якщо їм дуже добре заважати. Заважають, як можуть. А якщо той недолугий народ усе-таки переможе, то до того часу всіх патріотів на передку перестріляють, і після перемоги над Хутіном, решта "насєлєнія" враз стане доброю і наївною, пробачить великим полководцям усі злочини й почне прославляти панівний тоталітаризм. І, на жаль, дивлячись навкруги, я не бачу тієї сили, що підтримувала б українську націю і могла б міцним ударом кулака, з усієї своєї любові, стерти з рильця фіолетових трутнів їхню нахабну посмішку і перетворити її на криваву кашу."
"– То стань тією силою."
"– Ще раз повторюю: суспільство, народ, нація мають свої закони життя. Один лейкоцит, навіть якщо дуже захоче, не зможе замінити собою всі тканини головного мозку. А лізти на броньовик і шукати однодумців я не буду, тому що тверезо оцінюю свої здібності організатора. Вони в мене нижче плінтуса. Ніколи за все моє життя мене це не цікавило, і цікавити не буде. У нашому випадку лишається чекати. Або українська нація прокинеться від свого багатосотрічного сну, розчавить хутінську орду людожерів, а потім, повернувши свій погляд у бік рідної хати, покладе рилом у нашу родючу землю фіолетову владу, або... Або ні."
"– То, може, не чекати, а на фронт?"
"– Це ти так у наївності зі мною змагаєшся? Змоделюймо можливі наслідки. Приходжу я до військкомату, збираю диванних військових комісарів, довожу їм, що хоч я й хворий на голову і на ноги, але можу дистанційно вбивати москалів, висмикуючи їм гланди через анус. Мало того, вони мені вірять! Що буде далі? Навіть якщо їх влаштує мій стан здоров'я, і вони схочуть якомога краще використати мої здібності, то найкращим варіантом буде той, де я буду віддано, але недовго слугувати спецслужбам у ролі кілера, і стирати з реальності не завжди ворогів нації, а, швидше, ворогів певних впливових людей. А потім мене ліквідують, як людину, що забагато знала. А ліквідувати мене можна. Проти системи, яка про мене проінформована, я – нуль без палички. Куля, підступно випущена з відстані; отрута у чашці кави; навіть ніж під ребро у натовпі. Після будь-якого удару зненацька я – труп. Навіть якщо відновлю всі знання, що отримав на Зеї, я не зможу двадцять чотири години на добу повністю контролювати оточення. Якщо ж я піду на передову самостійно, як великий ніндзя Хон-Гіль-Валєрон, то ховатися мені треба буде і від кацапів, і від наших. Результативність буде мінімальною, і хтось мене там таки підстрелить. Без підготовки я там, як слон у кулінарії. А за підготовкою звернутися не буде до кого, бо знову повернемося до спецслужб. І взагалі, влазити в систему – це значить відмовитися від своєї особистості. Наприклад, уяви, що я начебто є людиною з патріотичними поглядами та персональним доступом до запуску і навігації ракети з ядерним зарядом. Крім мене ніхто не може ні запустити, ні направити це чудо техніки. І уяви також, що стукне мені у хворий мозок ідея легалізуватися у системі та послугувати суспільству. В результаті, я буду мати два варіанти на вибір, або слугувати живою червоною кнопкою, і чекати наказ на запуск і на координати цілі, або бути трупом, бо довіру панівної верхівки треба заслужити. А хто там знає, що в голові у того пройдисвіта з ядерною бомбою? Якщо у контори не вийде взяти під контроль саму бомбу, то їй простіше ліквідувати наївного патріота і забути і про пройдисвіта, і про бомбу."
"– То будемо просто чекати?"
"– Будемо робити те, що можемо, аж до того моменту, поки не знайдемо шлях до дерева життя. Будемо на рівні лейкоцита відчищати суспільство від кацапського вірусу та якомога довше прикидатися чорною кішкою у темній кімнаті. Ось, до речі, й наш кандидат. Дочекалися. Поїв і до палати дістався."
Я безтілесно ширяю над ліжками і займаюся самокопанням у палаті на другому поверсі. Тут також шість ліжок. Свідомо чекаю саме цього хлопця. Слідкував за ним минулі три дні. Дуже обережний клієнт. Я випадково його виявив. Одного разу, о тій же годині, зазирнув через плече у його телефон. Тоді він листувався російською у чаті зі своїм товаришем, та жалівся, що його накрили по його ж координатах, хоча домовлялись дати час відійти. Я не відразу зрозумів, у чому справа, але після діалогу хлопець старанно видалив усе листування, і я таки допетрав, що тут щось не те. Щодня він приходить раніше за всіх з їдальні, завалюється на ліжко і переписується через телефон. Три дні підряд в один і той же час він відписував своєму кураторові. Сьогодні він просить грошей. Знову арґументує тим, що постраждав від обстрілу. Курвить мене те, що цей молодий хлопець є воїном. Скільки ж він поклав наших хлопців за свої тридцять срібників?
"– А ти впевнений? Чи достатньо у тебе доказів? Ти бачив лише його чати. Там ні імен, ні чітких фактів немає, все сумнівно. А може, він подвійний агент під прикриттям?"
До палати заходить іще один хворий.
– Ти в їдальні був? Уже всі обідають давно, – новоприбулий лягає на своє ліжко, що знаходиться у протилежному кутку. – Сьогодні котлета із картопляним пюре. Делікатес!
– Бил я уже. Катлєта – ґавно. Нада в магаз сбегать, чьо нібуть пажрать нармальнає взять.
"– О, хлопчику... Ось тут ти вже приїхав. Тепер доказів більше, ніж достатньо. Голосую за усунення."
"– Підтримую. Два — нуль, на користь міжсвітового суду, представника світу Зея! Одностайно. Вирок виконати негайно. Щоб по десять разів не літати."
"– А може, почекаємо, коли до крамниці піде? Ми в цій лікарні багато покосили. Аби підозра ні в кого не виникла."
"– Підозра вже давно виникла, але підозра без доказів залишається підозрою, тим більше, що немає фігуранта. Ні на кого підозру вішати. А мені завтра вже їхати звідси. Часу мало лишається. Вечір уже зайнятий товстуном-кацапом із віп-палати."
"– То велика шишка. Хоча там не шишка велика, а пузо, яке ні в які двері не влазить. Якась впливова фігура. Якщо його в лікарні обнулити, то на лікарів може підозра впасти. Тому цього треба зараз, а з "віпом" на вечірній прогулянці розберемося."
"– До речі, потрібно фантазію використовувати, а то, справді, контора зацікавиться. Що з цим робитимемо?"
"– Чим простіше, тим краще. Спочатку на короткий час перетиснемо сонну артерію, він вимкнеться. Потім робимо надрив аорти, поряд з аортальним клапаном. Тільки невеличкий, а то ти на минулих кандидатах не на жарт розходився. Прямо Фредді Крюгер на мінімалках."
"– А якщо судоми? Сусід помітить."
"– А помітить, то й що? Він же лікаря покличе, а не кинеться цій русні штучне дихання робити. Або ще краще, якщо помітить – присплю. Головне, щоб він жертву руками не чіпав, бо ще на непричетну людину жмура повісять, треба буде потім якось рятувати. А так, зовнішніх пошкоджень не буде, і все – діло закрите."
Сусід, що останнім зайшов до кімнати, дістає з тумбочки якусь невелику книжку і поринає у читання.
Через деякий час чується неголосний удар. Відірвавшись від книги, сусід з-під лоба спостерігає, як хворий, якому не сподобалась сьогоднішня котлета, не звертаючи уваги на телефон, що випав із простирадла на підлогу, перевернувшись у ліжку, вкривається ковдрою з головою.
Подумавши, що нехай людина спить собі, а телефон із підлоги нікуди не дінеться, сусід продовжує читати.
∞ Зараз. Біля поліклініки
Біля приймального відділення знаходяться двері вантажної приймальні. Тут машини швидкої можуть відвантажувати до лікарні хворих на медичних візках. Поряд стоїть одна машина швидкої. Також на заасфальтованому майданчику паркують свій транспорт лікарі й високе начальство.
Довкола синього "ланоса" ходить невисокий чолов'яга. Завгосп Тарас Миколайчук критично оглядає транспортний засіб і скрушно хитає головою. Свого пікапа він віддав хлопцям на передок і там його вже встигли уконтропупити, але Тарас жалкує не за ним. Він не може зрозуміти, як його умовили "тимчасово" взяти на час війни, ось це недолуге творіння рук людських, синього кольору?
Після пікапа пересісти на "ланос"... Ніколи Тарас не думав, що муки пекла він відчує ще за життя. Напевно, зовсім без машини було б краще. А цю синю каструлю тепер навіть продати буде неможливо. Хіба що на смітник.
Тарас помічає біля огорожі безхатька Моню. Цю жертву алкогольної залежності знають усі. До кожного він підходить із дружньою посмішкою, і просить десятку на опохміл.