Але керувати – то не його. Ідеальний варіант роботи для зятя – то дрібний бізнес, коли все робитиме сам без помічників і працюватиме лише на себе, але як зайняти свою нішу на канадському жорсткому ринку? Я хвилююся, щоб зять не втопився у власній гордині, честолюбстві та ліні. Ми спостерігаємо як поступово життєвий корабель зятя сідає на мілину і коли чоловік нічого не робитиме, то його судно під назвою "Доля" не врятують навіть океанські припливи з безлічі щоденних можливостей зіскочити з мілини в Канаді та відправитися у велике плавання за успіхом, чого я йому всім серцем бажаю.
Своїми хвастощами зять загнав себе в пастку: усім нарозказував казок про своє прекрасне життя в Канаді, то що ж про нього подумають, коли переїде в іншу країну чи повернеться в Київ? Бідолаха хоче тікати з Канади, але куди? Мою думку він знає – для нього найкращий варіант: Україна! Але зять вагається й не проти переїхати в якусь іншу казкову країну, тільки ще не вибрав яку. Зять любить подорожувати, а сім'ї більше подобається спокій і рутина. Де є така країна у світі, в якій не треба працювати, а все задарма? В іншій країні теж будуть проблеми, або ще й більші. Коли так складеться, що зять не повернеться в Україну, то йому доведеться знайти своє місце за кордоном. Зять ще не тратив дружбу з Фортуною, вміє хоч на початку зачаровувати людей і коли зможе хоч трохи змінитися, то без проблем ще непогано влаштується і в Канаді, якщо налагодить зв'язки з тими, хто допоможе йому зайняти гідне місце в цьому суспільстві. Тоді швидше за все, зароблятиме на хліб красномовством, що вийде у нього набагато краще ніж трудитися фізично. Тоді нарешті душа його радітиме і він знайде внутрішній спокій. Сфера послуг та консультації – то його, у нормальному стані зять любить турбуватися про людей. Та й у туристичному чи ресторанному бізнесі у нього все вийде. Якщо включить голову, то буде прекрасним психологом, священником, педагогом, актором, волонтером, медиком. І робота з відрядженнями – то теж для нього. Коли зміниться і підлаштується під обставини, то у нього великі шанси досягти всього, що хоче. Вміє виконувати монотонну роботу. Уявіть скільки терпіння потрібно для виточування ножа та й для ремонту мобільного телефону чи комп'ютера, але буде працювати з вогником лише коли йому подобається робота.
Щоб до кінця бути відвертим, маю зізнатися: мені прикро, що моє протистояння з зятем, дійшло до образи з мого боку. Іноді щось находить на зятя і він провокує нас на сварки, але ми з дружиною мовчимо, як партизани. Як тигр, що готується до стрибка, зять нечутно підкрадається, ступаючи босими ногами по сусідній кімнаті, підслуховує наші розмови, щоб, раз, та й вистрибнути в кульмінаційний момент і піймати когось із нас на слові. Одного разу йому таке вдалося зі мною. Зять справедливо вимагав від мене вибачення за те, що у розмові з дружиною я назвав його поганим словом, яким, до речі, названо роман найвідомішого у світі російського письменника – класика про прекрасну майже ідеальну людину. Я спочатку навіть і почав перепрошувати, але потім передумав і пояснив зятю, що, можливо, перепрошу пізніше, коли він зміниться та знову стане таким, як був у Києві, або хоч таким, як головний персонаж у тій книжці російського класика. Аби перепросити, мені потрібно змінитися самому чи принаймні змінити свою думку про зятя, а коли я продовжую думати про чоловіка моєї доньки так само і тим самим поганим словом і все ж перепрошу, то це буде не вибачення, а обман. Тож, крім того, що я іноді, коли мене дістають, не можу стримувати себе та вживаю погані слова, я ще стану й брехуном. Навіщо це мені і йому? І що це змінить? Нині зять чекає вибачення від мене, а я чекаю доки він зміниться, хоч ми обидва знаємо, що люди не міняються. Звісно, я неправий та не можу примусити себе перепросити раніше, ніж закінчиться ця не дуже світла смуга в житті зятя. А моя рідня з України каже, що зять вміє встановлювати приховані мікрофони в приміщенні, а під час спілкування з ним зрозуміли, що він читав чи то їхні повідомлення, чи прослуховував їхні телефонні розмови та радять мені слідкувати за словами. Після того, як зять почав веселити народ Канади й про це я розповів усім своїм знайомим, то вони тільки цим поганим словом і називали мого улюбленого зятя, тож я просто повторив те, що вони кажуть, а зять відтоді називає мене у розмові з друзями не лише Гриша, а й "смердючою гнидою", іноді прямо мені у вічі, усе кричить та гнівається. Я боюся, що гординя таки його доконає. Отак і живемо в одному домі! Моя дружина після того інциденту ще більше боїться говорити про зятя. Я проти цензури й різних дурних табу й щоб перетворити ці острахи на жарт, попросив сусідів видрукувати з Інтернету радянський плакат "Не базікай!" та повісив на стіну, але домашні мовчать, розмови про зятя під забороною. На такий вчинок мене надихнув інша фотографія, тільки в багато разів більша. Це фото ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, яке я повісив при вході в мою службову квартиру двірника в Києві. Ректор ще за часів Радянського Союзу приймав мене на роботу двірником, поселяв у квартиру й обіцяв через 10 років передати мені цю квартиру у власність чи клопотатися, щоб мені видали нове житло. Я тоді не мав сумніву щодо обіцянки ректора, бо подружжя, яке жило у цій квартирі переді мною, відпрацювало у виші 10 років двірниками й отримали нове житло. Щоб отримати квартиру в Києві, я відпрацював двірником 33 роки, але в кінці отримав лише нескінченні суди, по яких мене тягають і нині, бо хочуть убити двох зайців відразу: помститися мені за книги про корупцію і не хочуть розв'язувати питання з наданням мені житла у власність, що передбачено українським законодавством для людей, які 10 років прожили у службовій квартирі й відпрацювали двірниками. Тож, коли ще починалися перші суди 7 років тому, то до мене у квартиру водили різні комісії і я, щоб продемонструвати повагу до влади, повісив те величезне фото ректора. Один з членів комісії, великий фанат ректора, чомусь навіть перехрестився, коли побачив портрет свого кумира на пів стіни.
Після того, як на фронті під час повномасштабного вторгнення росіяни вбили чоловіка доньки моєї двоюрідної сестри, котрий дуже любив російську культуру, а представники влади України продовжували переслідувати мене через суд за книги про корупцію, замасковуючи помсту під виселення мене зі службової квартири й повторюючи щодо мене багато ганебних дій, які притаманні російським знаменитостям, то я почав писати книгу про відомих діячів культури, медіа, освіти та церкви росії, які підтримують війну проти нашої держави. Коли зять дізнався, що я пишу книгу про російських зірок — яструбів, то злякався, що це може завадити йому спілкуватися зі своїми російськомовними друзями чи ще комусь й півтора місяця влаштовував мені емоційне протистояння, не розмовляв зі мною, ходив з надутими щоками, як капризна дитина, навіть, не привітав мене з днем народження, а я весь цей час цілими днями няньчив його сина, мого внука, а вночі писав книгу. Прямо кіно якесь! Життя завжди цікавіше і парадоксальніше за книжкові світи! В Україні під час повномасштабного вторгнення українським чиновникам більше нічого робити, як переслідувати мене за мої колишні книги про корупцію, в яких, певне, пізнали себе, а в Канаді у мого зятя купа часу, щоб відвертати мене від написання антивоєнної книги та тримати мене в напрузі. Та я таки написав книгу "Список путіна", в яких розмістив свої листи до влади, і її можна почитати на онлайн — бібліотеках.
Зять спілкується з російськомовними українцями, які давно вже живуть в Канаді або втекли від війни й ходять до російської православної церкви, діяльність якої заборонена в Україні, цілують російські ікони. Що просять та про що ж моляться російськомовні українці в російській церкві, де під час кожного богослужіння прославляють та бажають здоров'я настоятелю РПЦ патріарху Кирилу, який хоче перемоги росії над Україною і благословив війну росії проти України та, фактично, наперед відпустив російським окупантам всі гріхи за майбутнє скоєння військових злочинів в Україні: за вбивства мирних жителів, зґвалтування, грабежі?
Українці, які приїхали до Канади по програмі CUAET, дуже погано йдуть на контакт, особливо чоловіки призовного віку. З ними я відчуваю себе слідчим, який веде допит, чи провокатором у тюрмі, у якого завдання витягти зізнання зі співкамерника. Спочатку молоді чоловіки не дуже охоче спілкуються зі своїми земляками, обережні зі словами й майже завжди обов'язково говорять як люблять Україну та тужать за рідним домом; хвилюються, що Батьківщина в біді; слідкують за всіма новинами з фронту та перераховують гроші на потреби ЗСУ, але потім, коли я зустрічаюся з ними вже не перший раз, то можуть дозволити собі більше і соромляться менше, поводяться сміливіше. Іноді за кордоном примусити українців сказати те, що думають, то як залізничний вагон розвантажити. Як і всі люди, люблять, щоб з ними поводилися добре і відносилися до них з повагою. Я в Канаді достатньо наслухався таких, сором'язливих і нахабних, веселих і сумних, з розумом і без. Хтось за хабар отримав довідки від військово – лікарняних комісій чи за підробленими документами втік з України на потязі, а хтось з провідником чи сам маршрутами колишніх контрабандистів цигарок біг в атаку полями через державний кордон, штурмував гори та форсував ріки, аби лише опинитися в Європі.