Нехай сам думає!
"– Дідька мені в печінку! Таки читає думки й приватні розмови слухає. Ваарончику, а чи не помилився ти, коли так дешево погодився продатися під тотальний контроль?"
Треба було виручати Аїда.
– В моєму світі ім'я дається не так просто. Мені потрібно щось дізнатися про тебе, щоб якось відмітити твою особистість. Ти повинна чимось відрізнятися від інших.
Деміург відійшла трохи від Аїда. Біля неї в повітрі з'явилося велике водяне люстро, на кшталт того, що створювала Татанія. Маленька дріада критично оглянула своє відображення з ніг до голови, потім так само оцінила Аїда та Евеліну. Схожість, як-то кажуть, приховати неможливо. Потім вона оцінила Татанію й уважно подивилася на мене.
І раптом з нею відбулася майже миттєва трансформація. Її зелена шкіра зблідла, зелені кучері перефарбувалися в синій колір, подовжилися нижче плечей і закрутилися м'якими пасмами. На голові з'явився великий білий бант, на ногах – чепурненькі черевички зі срібними застібками, білі гольфи. А зелений дріадівський комбінезон обернувся білим святковим платтячком, схожим на ті, що діти одягають на новорічні свята в дитячому садку.
Переді мною стояла дівчинка з голубим волоссям. Себто Мальвіна. Схоже, деміург уже почав копирсатися в моїх спогадах, і гребонув звідти те, що перше під руку попало. Збоку почулося зачароване зітхання.
Дівчата повідкривали від захоплення роти та зачаровано витріщалися на Мальвіну. Аїд дивився похмуро. Упіймавши мій погляд, він телепатично зауважив:
"Аїд: – Твій світ занадто відрізняється. А коли його завантажать у пам'ять поколінь, це переверне світові вподобання. Я вже кілька разів за минулі життя спостерігав таке. Це нещастя чомусь найбільше зачіпає жінок першонароджених. Але і наступним жінкам також перепадає. Починають одягати на себе всілякий непотріб, хизуватися одна перед одною, збиратися у великі збориська в містах наступних… Загалом ця невиліковна хвороба років на двадцять. Потім логічне мислення повертається і жінки знову згадують, що краще вдягати те, що насправді зручно носити."
Деміург помітила увагу жіночої статі й почала входити в роль. Повчально піднявши вгору вказівного пальця, вона продекламувала:
– Отже, по-перше: всім необхідно мити руки перед сніданком! По-друге: після заходу сонця всі мають лягати спати й щоб ніякого шуму! По третє: задача! У вас було три яблука! Дехто взяв у вас два яблука! Скільки яблук у вас залишилося?!
Побачивши, як дівчата жадібно вбирають нову інформацію, почав хмуритися вже я.
– Шановна деміург, у моєму світі для того, щоб отримати гідне ім'я, потрібно чимось саме відрізнятися. А ти зараз, навпаки, намагаєшся бути на когось схожою. Я не хочу давати тобі ім'я тієї, на кого ти намагаєшся бути схожою. Воно тобі не личить. Я вигадав тобі інше ім'я. Багато людей мого світу звертаються з цим ім'ям за інформаційною допомогою. Ти ж майже все знаєш. Мені сказали, що ти зможеш відповісти мені на будь-яке питання. Тобі буде личити це ім'я. Однак спочатку хотів би дати тобі пораду. Я розумію, що давати пораду тому, хто все і без мене знає, марна трата часу. Але про свій світ я поки що знаю більше, ніж ти, і хотів би застерегти від того, щоб нести не до кінця зрозумілу інформацію зейцям. У пам'яті поколінь мого світу ти зможеш прочитати багато випадків, коли, наслухавшись неперевіреної інформації, жителі Землі творили різну дичину. Хочу застерегти тебе… Вас… Деміургів, від подібних помилок.
Майже секунду маленька дріада розгублено дивилася на мене, здивовано відкривши рота. Мені здалося, що її тимчасово вимкнули з мережі, на час проведення наради деміургів. Потім вона неначе знову отримала живлення і… Усміхнулася ще життєрадісніше.
– А яке ім'я?
– Сірі.
– Сірі?.. Сі!-Рі!.. Сі-і-ірі-і-і. Мені сподобалось. Усі чули? Тепер моє ім'я Сірі! Асоціація мені також сподобалась. Як шкода, що ти із собою не захопив хоча б одного телефона. – Сірі за наступну мить повернула собі вигляд маленької дріади із зеленою шкірою, кучерями та великими очима, де поблискували маленькі бісики.
Я полегшено зітхнув. Від дівчат же, навпаки, почулося розчароване мугикання.
– Отже, почнімо! – Сірі роздала вказівки, і всім відразу стало зрозуміло, хто тут старший. – Аїде, зараз покажеш мені місце, де я зможу жити, поки буду читати Ваарона. Евеліно, Татаніє! Ви зовсім не гостинні. Ваарон нічого не знає і нічого не вміє. Він на себе ментальний бар'єр не може накинути, а це навіть недотичні вміють. Ви не навчили його елементарних речей. Його навіть мошкара загризти може. Так, так, Татаніє, я розумію, що ти вже й забула, що на Зеї є такі маленькі паразити, які харчуються кров'ю таких ненавчених дурнів, як Ваарон. Він же без вашої допомоги на третій день помре від спраги, або на другий тиждень – від голоду. І не треба на мене так дивитися, це лише ми з вами знаємо, що, щоб померти на Зеї, треба докласти надвеликих зусиль. Ваарон цього не знає і помре, зовсім не докладаючи тих зусиль. Отже, поки ми з Аїдом подивимося моє житло, навчіть Ваарона основного. Вважайте, що він недотичний, і що він не знає найелементарніших речей. Скоро вечір. Ваароне, завтра почнемо. За сьогодні повчись у дівчат якомога більше. Ти мені на завтра потрібен живим.
Ухопивши Аїда за мізинець, Сірі, підскакуючи, потягла його до лісу. Зі спини можна було подумати, що молодий тато вивів донечку на прогулянку до парку.
Шмат XVI
∞ Зараз. Поліклініка
Лікарняна палата. Шестеро ліжок. Сьогодні я першим ходив обідати, як самий зголоднілий. Першим і повернувся. Лежу на ліжку поверх ковдри й повільно перетравлюю доволі смачний обід. Окрім мене, в палаті нікого немає.
Намагаюся проаналізувати свій стан здоров'я. Результати невтішні. Попри те, що рана на голові трохи загоїлась, певні пошкодження моєї макітри все ще не дозволяють мені користуватися більшою частиною набутих умінь.
Відчуваю себе безруким і немічним. Звісно, все пізнається у порівнянні. На загальному фоні мене можна вважати суперменом, але, порівняно з тим, чому я навчився на Зеї, тут, на Землі, я скотився аж до рангу "охочий". Цей ранг можна вважати нульовим рангом володіння ремеслом.
Понад усе мене непокоїть повна відсутність лікарських умінь. У минулому, по своїй наївності, я зовсім не звертав уваги на ремесло життя, бо мав молоде міцне тіло і пару дріад-лікарів під боком.
На Зеї я ледве навчився лікувати невеликі подряпини, але навіть це вміння мені зараз знадобилося б. Однак деякі знання із трансформації, переміщення, контролю та дистанційного впливу я зберіг. Але лише деякі.
З часом моя макітра поволі загоюється і я відчуваю, що вміння помалу повертаються. Це дає мені розуміння, що з часом я зможу повністю вилікувати не лише свою анатомію. Наразі лишається лише тренування. Тож уперед.
Я полишаю своє тіло лежати на лікарняному ліжку і безтілесно відлітаю у черговий рейд по палатах. До мене доєднується альтер-его.
"– Є така хвороба, вуаєризм. Ти на неї захворів."
"– Це щось сексуальне? Навряд. Немає симптомів. Мені ж не приносить задоволення спостерігати за інтимним життям людей."
"– А ти ще ні разу не шукав задоволення від такого споглядання, звідкіля ти знаєш?"
"– Знаю, бо навмисне не шукаю таких видовищ. І ми у лікарні, тут пристрасті Санта Барбари якщо і вирують, то тихенько. Он Рая, симпатична така сестричка, захомутала якогось воїна, то вона його ввечері додому до себе забирає. А спостерігати за тим, як лікарка з онкології в обідню перерву тестує на собі без презерватива тепличні огірки... Не знаю... Вона ж потім їх у пакетик і додому забирає..."
"– А де ще людині цим займатися? Вдома сім'я, можливо, діти. І вдома з огірків краще салат робити, а не використовувати не за призначенням. Немає у неї, де влаштувати собі зону комфорту, а на роботі кабінет під час обіду пустує. І стерильність також… Однак, якщо тобі бридкі такі видовища, ти можеш і її ліквідувати."
"– Дурню кажеш. Навіщо гасити іскру життя людині, яка має трохи особливостей? У кожного свої таргани та свої збочення. Це ж не шкодить іншим людям. А ось те, що вона москворота, то є справді великий недолік. Але з неї небагато шкоди, тож варто полишити щось для тренування суспільного впливу на зросійщених. Я не можу виконувати роль антибіотика у хворому організмі. Покосивши всі паростки кацапської хвороби, для людей я зроблю лише шкоду, бо не зможу відновити імунітет нації. Суспільство повинно або видавити з себе сторонні організми, або асимілювати їх. Мені більше подобається грати роль лімфоцита. Я можу ідентифікувати й видаляти, справді шкідливі для організму клітини. Ти краще розкажи мені, шановне альтер-его, навіщо ти завжди займаєш протилежну позицію до моїх поглядів? Шизофренічна, додаткова особистість не обов'язково повинна бути повною протилежністю своєму володарю. Міг би інколи й підтримати, підбадьорити."
"– Ще не відомо, хто із нас володар. І я не просто так висуваю альтернативу твоїм думкам. Кожна дріада… От, дідько! Швидко устиг звикнути… Кожна людина повинна мати критичне мислення. Все, що ти робиш, необхідно піддавати критиці, і ти не думай, що мені так легко постійно висмоктувати з пальця нову думку, протилежну до твоєї. Це важка праця. Але я розумію, що без мене в нашій голові настане повна автократія, деспотизм і абсолютна тиранія. Тому я вимушений тягти на собі цей тягар неупередженого контролера твоїх вчинків. Ти от скажи мені, навіщо треба рубати голови Гідрі по одній? Чи не варто відрубати відразу якнайголовнішу голову, і так відрубати, щоб по самий хвіст?"
"– Теж мені, контролер... Улаштував у голові гуртожиток і тішиться. Не зможу я відрубати. Ні ворожу, найголовнішу голову, ні у нашого монстра. А якщо й зміг би, то не буду. Це ведмежа послуга, якої я надавати суспільству не збираюся. Треба бути на всю голову наївним, щоб вважати, що ціною смерті Хутіна в Україні можна було б зберегти хоча б одне людське життя. Смерть зовнішнього ворога повинна бути не раптова, а поступова. Людське суспільство має свою окрему свідомість, свою долю і свій шлях, і якщо передчасно прибрати з життя якусь одну публічну постать, то спрацює принцип Гідри: замість однієї голови виросте дві.