Від необхідності фізично працювати зганяє злість на тещі й тесті та заплутався у своєму важкому дитячому характері, але то вже побічне – йому потрібно якось знімати напругу, то хай хоч вибалакається, щоб стало легше, бо, коли триматиме в собі стільки негативу, то його просто розірве, як трапилося з близьким моїм родичем: бідолага все життя грав роль святого, але носив у собі стільки образи на весь світ і людей довкола, що отримав смертельний інсульт, коли пішов тужитися до лікарняного туалету. Іноді на зятя щось находить і в його очах, як і в деяких моїх знайомих завжди усміхнених та привітних, але злих українських чиновників — корупціонерів з русифікованою свідомістю, написано, що він, як дитина, щось би такого зі мною зробив, як і з усіма, хто хоче сказати йому правду. Хоче нас, стареньких, довести до інфаркту чи до інсульту? У ті моменти він нічим не відрізняється від моїх друзів – опонентів, українських корупціонерів, про яких пишу книги, і це прикро. Я люблю зятя, співчуваю йому й буду підтримувати, хоча непросто жити в одному будинку з близькою, але закомплексованою під зав'язку та психологічно травмованою людиною, яка хоче, щоб ми швидше кудись ділися і тоді їй буде щастя. На початку нашого перебування в Канаді всі знайомі та й чужі люди, коли дізнавалися, що подружжя з дитиною живе разом з батьками, то дуже заздрили та казали, що це велика удача, ледь не Божа благодать, бо згадували як самі в молодості жили втрьох з синочком чи донечкою, яку ні з ким було залишити. Багато іммігрантів у Канаді просять своїх батьків з різних континентів прилетіти до них хоч на кілька місяців, щоб батьки поняньчили дітей, а іммігранти трохи перепочили від турбот про дитину. Тепер, коли зять розповідає їм які ми з дружиною погані та недостойні жити разом з ним у Канаді, то люди не знають як і реагувати та лише підтакують, розуміючи, що йому не можна суперечити, бо з ними буде те, що й з нами. Коли сердитий, то мене зять називає Гришею. Та я і не проти, бо це якось молодить, але мене не радує його зневажливий і презирливий тон ображеного підлітка, особливо під час розмови з приятелями у моїй присутності. Деяким з них теж незручно за нього через таку неповагу до старших, але терплять, як і я, щоб не отримати ворога на все життя. Як би не надувався зять, наче павич, щоб не розповідав про свою велич та не стрибав вище голови, а для нас, стареньких, він назавжди залишиться лише нерозумною дитиною. В очах деяких його приятелів, як і в наших очах, можна прочитати, що зятю потрібно повертатися в Україну і воювати з російськими окупантами, а не зі старенькими батьками своєї дружини. До рідної мами в зятя теж претензії, бо народила ще одного сина в 46 років і перемкнула на малого всю свою увагу і любов, тож тепер доведеться з братом ділити спадки матері й бабусі. На стареньку майже 90-літню бабусю зять тримає образу ще й досі, не спілкується, а щоб написав їй телефоном привітання з днем народження, то про це має попросити його мама, яка підкидає йому гроші. Зять розповідає всім, яка погана у нього бабуся, колишній викладач торговельного інституту: їй ніколи було з ним панькатися, коли ще був дитиною і не слухався, то виховувала, як великий радянський педагог Антон Макаренко – долонею та всім, що під руку попадалося, чим цей геній з важкою рукою ще й вихвалявся у своїх мемуарах і його копіювали вчителі й батьки всього колишнього Радянський Союз. До речі, таке педагогічне виховання закінчилося, коли зять підріс і дав бабусі здачу. Коротше, зять не захотів визнати мене і мою дружину своїми другими батьками, не називає нас мамою і татом і відноситься до нас, як до обслуговчого персоналу. Схильний до гонору й ліні, зять сприймає мене, як няньку, а мою дружину, як кухарку, які просто безплатно цілий день працюють за їжу та дах над головою і за можливість доглядати внука. Сам не вірю, що таке пишу й таке відбувається зі мною. Аби до війни хтось сказав, що опинюся в такій ситуації, то нізащо не повірив. Що ти наробила з людьми, війна? Що накоїла, проклята?
Тут без допомоги психолога не обійтися? Схоже допомога психолога не завадить не лише учасникам бойових дій, а й окремим біженцям від війни. Добре було аби зять попрацював з психологом, який допоможе йому по іншому глянути на себе. Свого батька зять не пам'ятає, бо той рано покинув дитину з матусею і бабусею, які вдвох і виховували хлопця. Вчинок батька дуже вдарив по психіці дитини. Я запитував у його бабусі Емми чому вони навчили його лише гарно говорити й стильно одягатися, а не навчили визнавати свої помилки та прислухатися до рідних людей, які бажають йому тільки добра. Каже, пішов у батька. Іноді таке враження, що у зятя депресія. Його поведінка щодо мене – черговий комплекс дитини, яка ніколи не бачила свого батька, боїться його мати й страждала від того, що всі друзі мають батька, а у нього немає? З таким психічним розладом потрібно звернутися до психіатра; можливо, онлайн за кілька доларів через Інтернет спілкуватися з психологом якоїсь відсталої країни в Африці. Зять непогано володіє англійською. За кордоном допомога спеціаліста з душевного здоров'я — то звична справа, цим навіть вихваляються, а не як у нас повелося ще з часів Радянського Союзу боятися, що тебе всі вважатимуть дурнем: родич моєї дружини з села впав у депресію й мав завтра йти на обстеження до психлікарні й щоб не мати такого сорому перед односельцями, то наклав на себе руки. Та, як і багато людей з дитячими травмами та ще й підсиленими війною, зять навіть думки не допускає, що йому варто звернутися до спеціалістів. Я теж не наважуюсь йому сказати, щоб пройшов хоч співбесіду з психоаналітиком, бо зять і так мене ненавидить за правду та весь час думає як мені помститися і закрити рота, тож така моя порада може зламати й так хитку атмосферу в родині.
Совість та сумління все ж говорить мені про якусь зраду, та я й сам відчуваю себе дещо зрадником, що поїхав з України, але чим я, вироблений важкою фізичною працею пенсіонер, можу бути корисним у Києві? А в Канаді я надаю велику допомогу дітям, бо майже цілодобово няньчу внука. Серед знайомих зятя, які нині перебувають в Україні, чимало чоловіків призовного віку, які до паніки бояться війни й від страху в них якесь ледь не помутніння розуму. Як і зять, аби можна, то на Марс втекли, аби лише якомога далі від війни. Місяцями, а то й роками чоловіки не виходять на вулицю, а тихенько сидять, ховаються по квартирах, щоб їх не загребли на службу до війська. Кажуть, є чоловіки, які вже по 2,5 роки не виходять з дому на вулицю. Розповідають про якогось дивака, який, щоб не бігти короткими перебіжками й не лякатися кожного мікроавтобуса, переодягається старою бабцею – одягає спідницю, закутує обличчя хустиною — і перед закриттям супермаркету ходить за продуктами. Серед знайомих зятя є й такі, хто вже достатньо побігав з сім'єю по Європах, але теж не зуміли вписатися в тутешнє життя та ледь там не жебракували й тому вже повернулися в Україну. Хоче все одно після війни українців виганятимуть звідусіль у Європі на відбудову України. Чоловіки бояться вийти на вулицю в Україні та сидить у квартирах, як у тюрмі. Хто турбується про здоров'я, то робить зарядку й займається фізкультурою, аби не мати хвороб через малорухоме життя. Дружини та родичі виконують всі забаганки приятелів: купують продукти та все необхідне. Розповідають про своїх колег – ухилянтів: дехто втік з Києва в село, а їх жінки працюють в столиці чи за кордоном і скидають їм на банківські картки по кілька тисяч гривень. Ухилянти з нетерпінням чекають Перемоги України, але щоб цю Перемогу здобув для них хтось інший. Серед тих, хто ховається по хатах в Україні не лише ухилянти, а й ті, хто самовільно залишив військові частини та дезертири, яким реально світять тюремні строки від однієї до двох п'ятирічок. За повідомленнями медіа в Україні зареєстровано понад 100 тисяч випадків самовільного залишення частин військовослужбовцями та дезертирства з початку повномасштабного вторгнення.
Ми коли почули ті розповіді, то здалеку обережно почали працювати з зятем, щоб швиденько повертався до Києва разом з усіма нами, і йому все більше подобається такий варіант. В Ізраїлі війна з перервами триває бозна скільки років, а туди ще й не всіх пускають, бо багато людей дуже хоче жити на Землі обітованій, адже, як і ми в Україні, вони почуваються в Ізраїлі дуже комфортно й найкраще у світі. Україна – перлина планети й за неї теж б'ються століттями. Зять потрапив у Канаду через свою помилку і Канада виправить помилку. Ми тактовно мимохідь малюємо райдужні перспективи зятя в Україні. Коли зять зараз повернеться в Україну, то в нього все буде, як і до повномасштабного вторгнення, тільки ще краще: наша дочка знайде роботу і піде працювати, мама зятя даватиме йому гроші, тож зятю, взагалі, не доведеться працювати; ми з дружиною заберемо внука до себе, няньчитимемо та виховуватимемо, зі своїми батьками він буде бачитися лише на вихідні; щоб дочка не зірвала спину тягати продукти зятю, я можу візком – "кравчучкою" перевозити йому їжу з супермаркету додому, а, ще краще, донька оплачуватиме послуги кур'єра.