Простора футболка без малюнка, випирає животик, просторі ж спортивні штани, пластикові шльопки. Дивна хода якась. Неначе іноді трохи прикульгує на обидві ноги. То на одну, то на другу.
Мабуть, недавно його підстригли під нуль, і з того часу він не голився, бо коротка щетина і волосся на голові однакової довжини. Все волосся сиве. Хоча, не зовсім усе, так, три через одну. На голові біліє медична наліпка. Вона розташована позаду і навскоси від лівого плеча, через шию, майже на всю потилицю. Крізь білу тканину наліпки помітні плями йоду. Проходячи повз під'їзд Андріївни, чоловік ледь махає пакетом та доволі бадьорим голосом вітається:
– Слава Україні!
– Героям слава, – автоматично відповідає Андріївна.
Не доходячи до сміттєвих баків, чоловік легенько кидає пакет і той падає прямо у центр бака. Заощадивши таким чином кроків десять, чоловік, розвернувшись, прямує назад.
– А якби не попав? – миттєво реагує Андріївна.
– Але ж попав, – усміхнувшись, із якоюсь радісною легкістю відповідає чоловік. – А переможців у нас не засуджують. Звісно, якщо ти не кацап.
Андріївну після всіх сьогоднішніх подій розпирає підозра до всього, що рухається, тому вона, не довго думаючи, закидає гачок до продовження розмови:
– А щось я тебе не знаю. А я всіх тутечки знаю. А от тебе щось не пригадую. Ти з якої квартири?
– Та і я вас не знаю, що ж у тому? Як я можу до вас звертатися?
Чоловік звернув до під'їзду Андріївни, усівся на лавочку навпроти, відкинувшись, розкинув руки на спинку, захрестив ноги та з легкою усмішкою глянув на Андріївну.
– Марія Андріївна.
– О! То я вас знаю! Вас звати Марія Андріївна!
– У тебе просто чудове логічне мислення. А тепер і я хочу тебе взнати.
– Та я справді вас знаю. Мені про вас Сергій розповідав. Він казав, що ви – розум, честь і совість усього житлового кооперативу.
Андріївні посаду у кооперативі не дають, але на зборах вона дістає всіх, тому підсвідомо могла б сприйняти це за комплімент, але неприховане посилання на партію, що колись була "умом, чест'ю і совєст'ю всієї епохі", не дає розслабити пильність.
– Це який Сергій?
– Спокійно, Маріє Андріївно, не переживайте, я свій, – чоловік виставляє долоні у захисному жесті. – Ось сусідній під'їзд. На восьмому поверсі Мірошниченки Сергій та Світлана з дітьми живуть. Зараз вони виїхали. Мені лишили ключі, бо моє житло розбомбили. Сергій – мій родич. Тож мені, як троюрідному брату, довірив пожити, а заодно і за житлом приглянути.
– Розбомбили? – виловлює з монологу потрібне слово Андріївна. В її голосі з'являється відтінок співчуття: – То звідки ви?
– Березин. Недалеко від кордону. Там, певно, від села нічого не залишилося.
– Знаю Березин. Далеченько. – Підозра в Андріївни минає. Вона вже щиро цікавиться долею людини: – А як вас звати?
– Батьки назвали мене на честь короля древньої Греції, Валеріана. Валерієм кличуть.
– А чому не в лікарні? – Андріївна киває на наліпку на голові.
– О! Це героїчна історія! Мені в голову прямим наведенням попав снаряд танка! Отак прямо башту розвернув і ба-бах! Там далі я вже не дуже пам'ятаю, щось у голові запаморочилося, але сусіди, з якими ми їхали, мені розповіли, що мою сіру речовину розкидало на пів поля. Ледве потім до купи зібрали. Ту сіру речовину, що не зібрали, замінили чорною речовиною з чорнозему. І от лікар місцевий, золоті руки у людини! Все до купи склав і зашив. Голова працює, як новенька, от тільки наліпка ще лишилася. Але скоро і її знімуть.
Андріївна спочатку здивовано дивиться на Валерія, а потім, коли розуміє, що той жартує, усміхається.
– Мужикам аби пащекувати. Як там? Інфекцію не занесли? Може, допомога потрібна?
– Нині таке життя, що якщо не пащекувати, то можна лягати й помирати. Все нормально. Небезпеки ніякої, відпустили трохи в домашніх умовах полікуватися. Звісно, деколи ще підсвідомо плутаю полуницю з паляницею, але плутаю несильно, відсотків на п'ятдесят.
– Ну якщо жартуєте, то все добре буде. А якщо що, то в мене є рецепт гарний. Колись собі ґулю на лобі лікувала. Там мумійо, череда, ще щось… Я обов'язково подивлюся і скажу.
– Так казала колись моя прабабця: якщо до сорока років не навчишся сам лікувати свої болячки, то лікарі вже не допоможуть. За рецептик наперед дякую. Якщо лікарі не допоможуть, то тільки до вас.
Прощаючись, Валерій підводиться і неспішно йде до свого під'їзду. Андріївна співчутливо дивиться вслід новому знайомцю, а потім, помітивши, що через двір до неї прямує ще одна бабця, починає швиденько писати у блокнот і про Валерія, троюрідного брата Сергія Мірошниченка, і про свою подругу Ріту, котра сьогодні вже на пів години відстала від графіка…
Про інопланетян Андріївна вирішує повну інформацію поки що нікому не розповідати, і замість "полетіли" пише у своєму блокнотику "пішли". Бо у сусідньому селі є гарна психлікарня… Та і сумнівається вона вже, чи дійсно полетіли невідомі зайди, чи їй так привиділося.
"– Ну от бачиш, як усе добре вийшло. Я ж тобі казав, що будинкову книгу ніхто з собою не бере, а джерелом інформації вона є надійним."
∞ Тут і зараз.
"– От що я надумав! Буду писати щоденник!"
"– Тобі воно треба?"
"– Звісно треба. Зараз, поки спогади яскраві, не залежані, записати потрібно, бо потім …"
"– Потім тебе наздожене склероз і ці спогади вже будуть не потрібні ні тобі, ані будь-кому. Скажи відверто: ти зможеш когось навчити того, чого навчився від учителя з багатотисячорічним досвідом, та ще й невідомо де?"
"– Ні, не зможу."
Я розлігся на широкому ліжку, ногами до узголів'я. Ноги впер у стіну, даючи їм відпочинок і наївно думаючи, що якщо лінива кров трохи стече з них до голови, то і ногам буде легше, і я хоч трохи порозумнішаю.
"– А якщо не зможеш, то навіщо записи? Якщо тобі треба комусь щось довести, то повірять все одно лише ті, хто на власні очі побачить. А ті, хто лише прочитає – ніц."
"– Нікому нічого доводити я не збираюся. Бо потім, коли побачать і, не дай боже, повірять, раптово нападе популярність, а слідом за нею прийдуть спецслужби, і буду я працювати, як раніше, від ранку до вечора. І добре, якщо буду працювати я, а не над моєю тушкою будуть працювати генії науки й техніки."
"– А не перегинаєш? Може, це у тобі сюжети фантастичних фільмів говорять?"
"– Ні, на жаль, не перегинаю. Раніше я був ніким і жив відносно тихим життям. Тому, і лише тому, зараз мені здається, що бути популярним то здорово, мати фан-клуб, то прикольно. А насправді життя раніше просто проходило мимо. І варто лише показати, на що я здатен, як життя зацікавиться мною, і покаже всі свої принади. А мені здається, що краще від такої зацікавленості бути якомога далі. Та і старуватий я вже для таких пригод."
"– То навіщо тобі саме писати? Ось лежиш, відпочиваєш, позгадуй свої пригоди, та і по тому."
"– Найімовірніше тому, що пригод хочеться, а відповідальності не хочеться. Пишучи, хочеться знову пережити минуле. Хочеться пройти поміж крапельками. Ще раз прожити невеличку частину свого життя. А винагородою буде малесенька можливість, якої я за життя не побачу. Надія на випадкового читача, котрий прочитає, повірить і скаже: "Ого!" Або навіть скаже так: "ОГО-ГО, який шалений шмат лайна! Хочу два! Загорніть мені п'ять, будь ласка!" І байдуже, бо розумію, що такого ніколи не станеться, а якщо це і можливо, то ця вистава буде вже не для мене. Тішить саме та маленька надія. І тішить вона лише доти, доки пишеш. Під час роботи стає трохи легше."
"– Отже, ти плануєш проводити для себе сеанси психологічної терапії за допомогою писанини?"
"– По всьому, так і виходить."
"– Тоді пиши фантастику. Хоч у фантастику і не вірять, але в неї все ж вірять. Можливо, хтось зможе, якщо і не повторити твій шлях, то створити свій власний."
"– А ти знаєш, справді, вірогідність того, що хтось створить свій власний шлях, набагато вища від тієї, де читач повторить мій. Але тоді вже не фантастику треба писати, а фентезі. Гноми, дріади, ельфи, кентаври… Для підтримання основ жанру, гадаю, достатньо."
"– А пам'ятаєш, Евеліна про дракона розповідала?"
"– Треба було витратити час і подивитися."
"– А може, ще буде шанс?"
"– Може, і буде. Але найвірогідніше, матимеш іще один шанс отримати по макітрі, і варіант цього разу прокинутися буде вже малоймовірним."
Прямо з положення лежачи я повільно злітаю у повітря, плавно перевертаюся через голову і неспішно, відразу обома ногами, стаю у шльопки.
"– Рухайся, лінько, бо взагалі ходити розучишся."
Пішов шукати по шухлядках якусь торбинку.
Потрібно йти у соціум. Необхідно у селі знайти хліба. І потрібен ноутбук, якщо я справді хочу щось написати.
∞ Неподалік. Зараз
За сільською лікарнею, в глибині парку, розташовано покійницьку. Недалеко від чорного ходу, в альтанці, яку місцеві лікарі та пацієнти використовують виключно як курилку, сидять двоє чоловіків у білих халатах. Один із них палить, другий сидить із заплющеними очима і відпочиває.
– Палитимеш?
– Пригощаєш?
– Гуляй, босото! Пригощаю.
Коронер втомлено зітхнув і після невеличкої паузи відповів:
– Не хочу, втомився.
– Ого! Від халяви відмовляєшся? Дивись, бо наступного разу так не поталанить. Точно не будеш?
– Уяви!
– Урожайний день?
– Дев'ятеро.
– Із фронту?
– Із фронту семеро. Ще двоє наче місцеві.
– А з місцевими що?
– Не знаю…
– Ха-ха! Треба мемчик намалювати. Такий собі чолов'яга у білому халаті розводить руками та й каже: "Патологоанатом знає не все…"
– Гм, – не відкриваючи очей, коронер посміхнувся: – Непогано! Половину преміальних за ідею скинеш на мій рахунок.
– Ну розповідай уже, чого ти там не знаєш?
– Уяви собі, смерть настала від того, що серце кожного нанизане на відмичку, неначе метелик на булавку.
Терапевт у німому запитанні підвів брови. Коронер відкрив очі, схилився вперед і поклав лікті на стіл.
– Ото! Маленький вхідний, без вихідного. Відкриваю грудину, а в серці відмичка стирчить. І в другого те ж саме. І, з огляду на все, випливає, що відмичками в них вистрілили. Але це половина справи.