Старовинна собача пісня (збірка)

Хома чорний киянин

Сторінка 4 з 18
Недобре нам.
Тільки нам. Може буде? А мо...
 
***
посеред ночі пробудилось
порторіканськеє кубло
в землі щось ходом заходило
у небі гудом загуло
 
заворохобила гангрена
і бруклин палом запалав
затанцювала макарену
санта марія дель пілар
 
а з дому того, що навпроти
ревнув на совість і за страх
дрібнобіжучі давні ноти
Йоган і Себастіян, і Бах
 
утрьох вони волали дружно
і побороти не могли
гітари й ґонґи харалужні
порторіканської орди
 
а в третім домі хтіли спати
сашко там чув образу й сказ
і як було не в перший раз
почав недобре замишляти:
 
поїхать ранком у бей рідж
купити у крамниці "рюґер"
та індіани джонса ніж
аби боялися злодюги
 
бо з чорним порохом пістоль
без перевірки йде у продаж
бо дуло ж арґумент простой
ногами правди не доходиш
 
перечіпляючи стільця
вікна він защібку налапав
і гнівно з усього лиця
назовні викинув "шатапа"
 
і змовкла веремія ця
і він, як увірвалась казка,
у те кубло порторіканське
гранату кинуть обіцяв
 
***
у неї рвалось і боліло
і в тілі гинула душа
ламаючи прозорі крила
а я не мав її крижа
 
за мідну ламану копійку.
пірнув у вечір, мов у став
сусіда на гітарі дринькав
у небі янгол кружеляв
 
її палило та ломило
з коріння до самих верхів
а я своє важке бурмило
у телевізора встромив
 
в його печері непросторій
гула остання новина
і плетення чужих історій
мене занурило до дна
 
скляної призми. а у небі –
у небі – колесо пливло й
непрогнозований перебіг
складав життя похмуре тло
 
на самоті вона сиділа
і серце билося у ній
співало і словами нило
схиляючися до війни
 
і свого пана господаря
бридкий кривила мстиво вид:
він мав на голові дві тварі
немилосерден і несит
 
і надворі тогді смеркало
як я до неї підійшов
зустрівши слово неласкаве
і від образи похолов
 
і чорнобілого екрану
світився каламутний став
мені було вставати рано
та я сидів і не лягав
 
та несподіваній образі
до ранку ради я не дав
і, втомлено, за котрим разом,
жони чужої возжадав
 
***
Я сидів і споглядав
як ти спала мила.
Наглий місяць через став
брьохався сміливо
спека мучила тебе
як нечиста сила,
очі, що я так любив,
снами потомило.
Спека мучила тебе
і сни потомили:
ти хотіла на Тібет
у сніг по гомілку.
Ти хотіла на Тібет,
та ще в Гималаї.
Заказала би білет,
та я не пускаю.
Не пускаю, бо не знаю,
тібетської мови
не допетраю, мій раю,
з чортами розмови.
Мила стогне уві сні
слова нетутешні.
Гонить хмари навісні
місяць безутішний.
Милу мучить цей кошмар,
чекає ж на путне.
Щоки її сиплють жар,
очі ‑ каламутні.
Розметалася на ліжку,
посріблені груди
промені цілують ніжно,
наводять полуду
на душу чисту. Я ревную
до місяця в небі.
Целуй дівку вечоровую ‑
моєї не треба.
 
***
Бог підняв мене на срібні вила
і струсив — в пекельну цю любов.
Сто разів тебе я поборов  
на сто перший раз мене убила, ох.
 
І тепер в обіймах у зміїних
я закинув очі навісні
в небо, там де місяць весняний
межи зір на на гострякові гине.
 
Ти сичиш, кусаючи уста,
і плямую я твої холодні груди
фосфором цілунковим. В полуді
сплять камінними квадратами міста
 
І розламаним ґранатом світять ребра,
між яких ще б'ється навмання
серце, повнеє солоного вина,
у любови запахущих нетрях.
 
Хмара падає у вічі кажаном
і плащем за плечі обіймає
нас, заплетених тілами, і до краю
прірви тягне гаком, наче сном.
 
Поки ж ми здригаємось в обіймах
яма терпеливиться, на дні
гострить паколи, розлукою сумні,
тільки душу з мене перша виймеш
 
ти зубами голками — тоді
падати летіти коливатись
байдуже мені бо не зазнають
вже розриву душі молоді.
 
Як же, гетьманівно, ти не маєш
богом даної довіку вік душі,
і в мені цю квітку задуши,
лютим — заморозь цвітіння маю.
 
І ступлю упевнено до краю
прірви та впаду у вогняне
Ямище, де смерть співа й гуде
і серця ножем криваво крає.
 
Хай скипає серце на ножі!
Мукою нехай геєнна грає!
Недаремно я на світі жив  
срібні вила я благословляю, ох.
 
============================================
 
ПОЛЮВАННЯ НА ЯНГОЛIВ
 
***
Пустелі клубочиться морок.
Тремтять золоті міражі.
Колючі ґотичні собори
полудень заворожив.
 
Вітри показились од спраги
і риють даремно пісок,
де скинула зірка ранкова
вузький шкіряний поясок.
 
І білим перекотиполем
небесна тікає яса:
негода надходить як голем.
Гнівно двигтять небеса.
 
І кличуть присутність Господню
у райдужний промінь змії
у бурі та пеклі сьогодні
уста божевільні мої.
 
***
мене сьогодні ти, благаю, відпусти.
мені не вільно. шось мені злостивиться.
од слів твоїх, побожних і святих
у мене шкіра репає на вилицях.
 
дай погулять самопаски по вулицях,
де суне лавою веселою народ.
я не втечу від золотого вулика
не бійся, я не скам'янію, наче лот
 
ова жона кристалом натрійхлористим,
бо твій гачок у мене в язику.
ти знаєш, на мені нема знаку.
однак, я твій, в усім своїм убожестві.
 
ще раз. один. я кроввю задурманений.
дай благоденственно сьогодні помовчать,
життя упитись недолугими обманами.
дай відпочити від твоїх заклять  
 
лунає де торохкотлива музика
де сіру хмару чеше хмарочос.
і я прийду й скажу: кохання не вдалось
і буду знов устами заскорузлими
 
цегельні вірші класти і прості
у недорікій і смертельній щирості.
я буду знов. дай злості розпошириться.
мене сьогодні ти, благаю, відпусти.
 
***
ще чекати б я став благовісника
у незбутному цім божевіллі...
їдуть янголи на триколісному
через небо велосипеді.
 
і тривожачи хмари ковильні
бог іде серед поля блакитного
наточити священного меду
із калини убогої й бідної
 
розіпнеться він тяжко на дереві
аж тонкий перехнябиться стан
та блукатиме в соняшнім мареві
як у вірші, який написав
 
кожне слово написане – справдиться
буде зважено кожен гріх
той же з нас, який богу понравиться
ввійде в рай, там де дерево Сміх
 
не зростає там дерево Сльози
не зростає там древо Печаль
і зоря полинова пронозливо
зазирає в кривавий Ґрааль.
 
ГЛОСА
сховався бог за тисячі імен
і кличе кличе голос одинокий
і за плечем дзвінкі лунають кроки
але крутнись — і тінь не промайне.
 
і голос кличе кличе кличе
за прірвою що зяючи лежить
але слова блискучі як ножі
смакую дармо язиком калічним
 
бо машкару барвисту розмаїту
з вокабули чужої не злизать
безглузда та зрадлива рать
між нами стала. стежку перекрито.
 
але торкає раптом за плече
лякаючи шпигун облесний
та глянь і враз — крило шелесне
прозорим пір'ям  і втече
 
на те, як то казали, напоролись.
між нами ліс пустеля та Дунай
та як у них тепер не потопай
нечутно кличе кличе голос
 
хоча слова без сорому та строку
сокочуть сухо наче кулемет
а б'ється шось позбавлене прикмет
немов до моря збурені потоки
 
ФРАНСУА ДОНАСЬЄН
В тюрми затиснений гранітовий кулак,
кричить безумець і світи руйнує.
Серця витоптуючи, звіра коронує
законом упирів і вовкулак.
 
І кличе кров підвалини підмити
та хлюпнути пожежею на світ,
зганьбити землю, наче дівчину, втопити
у хвилях революції сей міт.
 
Він на собі, неначе на стовпі,
щодня зарУбку робить Робінзоном,
щодня десятий рік безсонно
з-за обрію накликує вогні.
 
А світ вальсує, знищений у думці.
Краса ясніє, до природи ідучи.
Стрибають зорі, наче тенісні м"ячі,
байдужо неприступні нашій муці.
 
І божевільний пише свій роман,
мов на папірусі яснім Олександрії,
та наполегливо розбризкуючи мрії
отруйним зубом розрива обман:
 
нема любові. Є лиш хіть і сила.
Нема душі. Наявна тільки смерть.
І межи хмар на простирадлі білім
криваво корчиться передвечірня твердь.
 
***
Чому, я не знаю, здалося:
життю недалеко вже край.
Блукав я в безмежній тривозі
і вийшов до річки Дунай.
 
І в сутінках тихих вечірніх
зустрівся мені чоловік
високім на пагорбі чільнім
і мене скалічив навік.
 
Він вийшов і став коло броду й
дорогу мені заступив
на берег, де мого народу
розвихрений вогник горів.
 
І билися ми на порозі
всю ніч у Дунаю ріки.
і смерть недалеко, здалося,
від злодія злої руки.
 
Важкого його, наче камінь,
я високо в небо підняв
і кинув на землю, і яму
пробила горбата спина.
 
А він доторкнувся підступно,
зламавши мене у стегні,
як вигасли зоряні крупи
і сонце збудили на дні.
 
І був я готовий померти
й хвилини лічити почав,
а він возлетів понад твердю
і горб його крилами став.
 
І був я готовий пірнати
у пекла палаючий став,
а він обійняв мене братськи й
мене богоборцем назвав.
 
***
гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний пагост
і час останні креслити привіти.
 
зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?
 
аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.
 
я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?
 
і свідчу: вседержитель наче злодій
іде здіймаючи риданнє та плачі.
не бійся, за гріхи я заплачу  
тому завжди сприятлива погода.
 
я добре знаю смертницький звичай.
не з лепської зістрілися нагоди
з тобою, діду, ми, кудлобородий.
аж ходором заходить тихий рай.
 
яка смутна і невесела осінь
на простирадлі в пропасниці молитов...
що набазікав я і намолов...
немов останнній колос на покосі.
 
і гутен абенд надо мнов стоїть
і місяця кривавого мантачить.
в криниці не лишилося століть.
та це, їй-богу, ніц уже не значить.
 
***
Ці шпилі на зачорненім небі й
жовті башти чарованих міст...
Розсипається вітер на шепіт.
таємниці запише хроніст.
 
І не буде, крім слова, нічого,
що народження та кінець.
Тільки місяць чіплятиме рогом
алюмінєвий царський вінець.
 
Ті червоною бляхою вкриті,
мов скальповані, черепи.
Наші лиця, сльозами пориті,
наші руки, слухняні й німі  
 
їх ніколи ніхто не побачить.
Це палаюче злато шпилів,
жовті башти, і регіт собачий,
і приплив, і відплив, і приплив...
 
НЕ БЕЗ КИЇВСЬКОГО МОТИВУ
Це певно
досконала низка днів.
 
Не те що все
ладнається й вдається,
що напартолив і нагородив,
але шикується, як
Ludus Duodecim
на лінії останній.
 
Це певно є.
Та іншої не буде.
Такий собі дванадцятий трамвай.
Ні виходу, ні знаку, ні облуди.
І ясно так,
хоч очі закривай.
 
Нехай тоді
в печальному реєстрі,
що нашою бідою ні на час
не погорює,
скажуть: ся година
нарешті щире слово породила.
Як чобіт між
кросовок адідас.
 
Негусто випало.
Увага як
грузило.
Червневий шал —
лютневі холоди.
Ні дня ні ночі.
Ані посуха, ні злива.
 
І піднімає
зграя вересклива
своєму старшому божку
на ймення Див...
 
ПОЛЮВАННЯ НА ЯНГОЛІВ
1.
сяйнуло небесне світило
в далекім небеснім краю
піски, наче хвилі ходили
і душі співали в раю
 
життя про далекі обмани
де серце кипить на ножі
а я потопав у барханах
руками хапав міражі
 
та янголи наче стоноги
кусали мене за п'яту
не міг я позбути тривоги
не міг я забути про ту
 
що нині далеко на хмарі
заплетена в хор голосів
а тут херувимів потворних
в пісках мене натовп обсів
 
і став я знічев'я молитись
і кликати в небо до хмар
але не було вже їх видно в
стовковиську чорних почвар
 
і щоби душі не позбутись
вчинив я нечуваний гріх:
на гребені міддю окутий
я ідол зміїний воздвиг
 
2.
горіли рубінові очі
палала на сонці луска
і тілом гнучким і порочним
мій ідол манив і лякав
 
ховався я в тіні зміїній
і бачив напевне зблизька
як піниться, крапає, плине
по іклах отрута гірка
 
і голосом вітру співала
про щастя в обіймах своїх
і янгольська стала навала
і вереск у хмарах затих
 
її між палкими устами,
я бачив, з'явився і зник
дзвінкий і холодний, мов камінь,
роздвоєний злобно язик
 
і колом змію обступили
студені мої вороги
і мідні уста розчепились
і витяли їх до ноги
 
3.
мені постувати безплідно
переступ я не замолю:
небажаний став і нерідний
небесному королю
 
забрів я сюди випадково
у місто на краї землі
де зняли нестерпні окови
з мене твої ручки малі
 
імення твого я не знаю
красуне руда несвята
ти спрагу мою вгамувала
і влила отруту в уста
 
сяйнуло небесне світило
в далекім небеснім краю
дозволь обійму твоє тіло,
неначебто мідну змію.
 
***
ми перейшли з віконця до вікна.
шубовснули з люстерка до люстра й
акваріумну рибку до відра
жерстяного впустили тимчасово
 
але тепер не можемо зловить.
 
ми вже для неї поміняли воду
у кришталевій колбі, що стоїть
на стовпчику високім і вигіднім.
але ж вона не хоче в рідне море,
яким прозорим не було б воно.
плавцями мелючи, зигзагами на дно
ховається від сітки навісної.
 
і потім, виловлена все-таки, вона,
до скла холодного торкаючись губами,
розкішним віялом тропічного пера
здригається неначе їй пора
неначе кличуть ручаї далекі
 
в передчутті останнього дніпра
 
***
Він проминув — час вівтарів і жертв
час каменів на кидання й збирання
час для обіймів і на ухиляння
став нерухом, байдужен, хлад і  мертв.
Коли він був усе було не так.
Струнким смичкам ставало каніфолі
котило сонце через видноколо
і жили в книжці Наймичка й Варнак —
 
і раптом вирвалися нагло розповзлися
гадюками в отруєних пісках.
Вогонь горів.
1 2 3 4 5 6 7 …