Бронзового, на безіменному пальці правої руки. Спогади про день коли Роберт подарував його, нахлинули ніби самі по собі. Тоді йшла така сама злива, як і сьогодні.
У вісімнадцять років вони обоє приєдналися до армії. Брат із примусу, а сестра з бажання бути поруч та надією припинити війну. Їхній підрозділ розташовувався в окопах посеред степу, де влітку стояла пекельна спека, взимку крижаний холод, а між цими сезонами дощ. Саме в часи злив елліни розпочали масштабний штурм ворожих позицій, який закінчився поразкою. Десятки загиблих і сотні поранених. Внаслідок безперервних обстрілів останніх не могли вивезти чи бодай доставити їм ліки, тож не маючи навіть знеболювальних, вони інфікувалися та заражали інших. Єдиним відпочинком слугував короткий сон, романці ж-бо не нехтували можливістю добити ослаблених солдат.
Ліза стояла посеред окопу. Бинт довкола шиї оповив зламану руку, з якої випирала закривавлена кістка.
"А хлопцям пощастило менше" промайнула думка. Жінка почувалась мов п'яна або спляча. Смерть зустріла її коли загинула матір, але тут все інакше. Військових жорстоко мордували під час різанини, а вона просто спостерігала як одне життя згасає за іншим. Важко зітхнувши, подивилась на брата.
Той сидів на мокрій землі та споглядав власні коліна. Волосся трохи посивіло, втративши яскраво-жовтий колір, тіло геть схуднуло. З погляду на цих двох важко було сказати що вони – брат і сестра. Лише димчасті очі це видавали. Очі, сповнені страху.
Підійшовши ближче, Ліза вийняла з кишені пачку цигарок.
— Диви сюди.
Хлопців погляд став ошелешеним.
— Ні.
— Чому?
— Хочеш закінчити як наш батько?
— Та годі тобі, — жінка махнула рукою, — Звідки ти знаєш що батько взагалі палив? Зуб даю мама це вигадала, аби ми не вживали наркотики як-от вона.
Брат роздратовано закусив губу, тицьнувши пальцем на цигарки.
— І як ти їх отримала?
— Джеймс позичив.
— Цей твій Джеймс…
— Ну все, все. Я пробую. Історична мить, — оскільки праву руку вкрив бинт, Ліза піднесла пачку до рота і вийняла цигарку зубами. Наступної миті, хмари густого диму закружляли повітрям.
— Які відчуття?, — Роберт аж пнувся зі шкіри.
Кинувши цигарку на землю, жінка загасила її чоботом.
— Таке собі. Мама була права, ліпше ніколи не палити.
— Мама завжди була права.
Чомусь вони обоє розсміялися. Справді, мама завжди була права.
— Знаєш, Лізо, — задумливо мовив хлопець, — Сьогодні мені пощастило, але завтра може й ні, тож візьми це на згадку, — брат простягнув їй бронзовий перстень, що виглядав паршивою підробкою, тримаючи його посеред долоні. Голос звучав слабко, — Якщо я помру, будь ласка, не забувай про мене.
"І нашу обіцянку" подумала Ліза, знаходячись у підвалі металургійного заводу Амінгема. Через три роки братові побоювання таки справдилися.
Поклавши лікоть на іржавий стіл, жінка скуйовдила волосся. Бригада діє по своїй волі, отже вище командування будь-якої миті наказати їй повернутися до своїх позицій. Необхідно тут і зараз обрати один з двох варіантів, часу обмаль.
Зайшовши всередину, Джеймс сів на вільний стілець. Підвівши густу брову, запитально подивився на неї.
— Ми прорвемо оточення і звільнимо Амінгем, — долинув Лізин голос.
Чоловікові це явно не сподобалось.
— Ти певна? До підрозділу на півдні могли б відправити законне підкріплення, яке б узяло місто, — він стиснув зуби, — Для перемоги не обов'язково кидати солдат у різанину.
— Обов'язково. До війни, в Амінгемі мешкали сімдесят тисяч людей. Для поступового звільнення такого міста потрібні величезні кошти, яких Елладі і так бракує. Вище командування просто відкине цю ідею, наказавши відступити до укріплених позицій.
— Як скажеш, — мовив Джеймс, розслабивши голос. Його рука потягнулась по якусь річ у кишені, — Це шоколадний батончик, не хочеш скуштувати?
— Мені байдуже, — командувачка зі скрипом відсунула стілець і рушила до дверей. Вона саме торкнулась ручки, коли чоловік сказав:
— Він з горіхами.
Миттю повернувшись назад, вихопила батончик з його рук.
— Після бою, купиш мені ще два.
— Один.
— Два.
— Лізо, не їж стільки цукру.
Жінка махнула рукою.
— Я твоя командувачка, радій, що не три.
Джеймс гучно розреготався та її вуст мимоволі торкнулася усмішка.
Розділ 3
Ліза самотою ступала по бруківці, її кроки порушували тишу. Навіть пташки не співали, лише каркали голодні круки, смакуючи здобиччю. Сотнями загиблих людей. Трупи залили дорогу кров'ю, розкидавши на ній кінцівки й нутрощі. Саме тут елліни прорвали облогу.
За три роки війни жінка бачила подібні різанини. Раніше їй було страшно, просто не витримувала навколишньої картини. Однак з часом на зміну почуттям прийшло розуміння: не має сенсу шкодувати про речі, які неможливо змінити. "А ось це я могла змінити" подумала Ліза. Командувачка мусила пройти один кілометр перш ніж зустріти машину, однак здавалось, ніби десять. Краєвид із розтрощених уламків, повалених дерев, спаленої техніки й моря трупів виглядав нескінченно. Ймовірно тут десь під чотириста мерців, і кожен тхнув плоттю, м'ясом та свіжою кров'ю.
Хитаючись, жінка підійшла до потрісканого стовпа. В спробі стримати нудоту, вона сперлася об нього.
— Це зробила я, — прошепотіла, не звертаючись ні до кого. Сльози потекли блідими як у навколишніх мерців щоками, — Я вбила їх усіх задля якоїсь примарної надії? Та щоб сказав Роберт?
Ліза спробувала уявити як її брат, побачивши гори трупів що й на людські тіла не схожі, сказав би: молодець, сестро. Жінка вже й забула про дитячу обіцянку та бронзовий перстень на правій руці, просто почувалась звичайнісінькою вбивцею, яка відібрала життя у підлеглих, скористалась ними як гарматним м'ясом. А хтось з них теж мав брата.
Заки вона дісталася штабу, небо потемніло. Ступаючи освітленим місяцем коридором, Ліза стиснула свій жмут чорнильно-чорного волосся. М'язи плечей невпинно судомило, голова пекла, та більш за все хотілось поспати. Бодай на пару годин забути про все: вбивство підлеглих, смерть Роберта й нинішню ситуацію, поринувши у глибокий сон без сновидінь, однак не час розслаблятися. Хай елліни звільнили Амінгем, проблем лишилось чимало.
Лейтенант зрадник, а кілька командувачів у полоні. Хоч більшість солдат першої групи вдалося звільнити, оскільки романці не встигли доправити їх до передмістя, чисельність все одно лишалась проблемою. І мабуть, найважливішою. Внаслідок звільнення Амінгема елліни втратили дві з половиною з восьми тисяч людей, а кількасот лишилися бранцями. Тим часом відступаючи, ворог не зазнав суттєвих смертей. Своєю присутністю бригада вирішувала нестачу військ, проте вище командування вже отримало достатньо часу аби дізнатись про її вчинок та змусити покинути місто. Еллада може втратити Амінгем так само швидко, як і звільнила.
Ліза не було до цього готовою. Нові бої, нові вбивства. Жінка боялась навіть уявити що доведеться зробити задля перемоги. Єдине у чому мала певність: ще більше крові на власних руках, вона не витримає.
Перед входом до кабінету стояв Джеймс. Він мав втомлений, скоріше болісний вигляд. Командувачка знала його вже три роки, від першого тижня на фронті, однак ніколи не бачила таким. Звичний оптимізм зник, а вигляд чоловік мав старший за свої тридцять. Побачивши її, силувато всміхнувся.
— Привіт, Лізо. Я за тобою сумував, ми ж-бо не бачилися чотири години і двадцять хвилин, — голос звучав настільки ж хрипко, як Лізин.
— Хотілося б довше. Ти надіслав тим двом повідомлення?
Мала відбутись нарада. Між нею, очільником бригади та командувачем Ентоні. Решту командувачів прихопили із собою романці, тікаючи до передмістя.
— Ні.
Жінка втупилась у нього поглядом, тож він швидко додав:
— Це наразі немає значення. Генерал Оскар приїхав до Амінгема, бажаючи поговорити з тобою, — заступник кивнув у бік кабінету, — Генерал за дверима.
Лізі здалося, наче її хтось вдарив. Оборона міста тримається на волоску, а вона розмовлятиме з високопосадовцем! Чому саме зараз і чому саме тут? Хай це з приводу бригади чи вбивства підлеглих, Оскар міг просто надіслати повідомлення, втім сенсу думати не було, скоро ж-бо сама дізнається.
— Зрозуміло. І також… , — хай як складно, командувачка мусила спитати про їхнього знайомого з підрозділу, що брав участь у прориві облоги, — Тобі відомо що з Генрі?
— Він утратив ногу.
Жінка проковтнула клубок у горлі, відчуваючи по шкірі мороз. Ще одна жертва її дій, а цього разу ще й знайомий. Якось вони із Генрі напилися пива аби відсвяткувати Джеймсів день народження. Знав би Генрі тоді, хто вона насправді.
— Ясно, — тільки й зронила Ліза.
Заступник поклав міцну долоню їй на плече, поплескавши.
— Тримайся, гаразд?
За межами родини ніхто ніколи не ставився до жінки так, як Джеймс. Вона любила його мов друга, а може й більше. Він ж-бо єдиний хто у неї лишився: тепер нема ані матері, ані брата.
"Але ж відправила тисячі людей мов худобу на забій, а він мені співчуває!".
— Після того як із-за мене чотириста солдат стали мерцями і Генрі лишився без ноги, ти кажеш "Тримайся"?, — на її очах бриніли сльози.
— Ну знаєш, не мені судити. Та… щоб ти не зробила, назавжди будеш моєю подругою. Найкращою, Лізо, — прибравши руку з плеча, чоловік зник у темряві коридору.
Аби врешті скінчити цей день, командувачка розчахнула двері. Саме в цьому кабінеті відбулася нарада. На колишньому місці лейтенанта, центральному стільці, сидів генерал Оскар, представник вищого командування. Він мав сорок років, середній зріст і худорляву статуру, безбарвні очі не видавали жодних емоцій, пильно розглядаючи молоду жінку.
Вона дратувалась через факт того, що мусить пояснювати вбивство підлеглих цьому чоловікові. Кидати військових на загибель – злочин, який повинен кратися вищим командуванням, тож Оскар тут мабуть задля цього.
— Ти Ліза Хендерсон, яка очолила залогу еллінських солдат на металургійному заводі Амінгема?, — спитав генерал.
— Так, сер.
— Під твоїм командуванням ми звільнили місто. Чудова робота.
Жінка витріщилась на нього. Це він глузує чи справді похвалив її? З голосу визначити не вдавалось.
— Дякую, сер.
— Напевно тобі цікаво, що я тут забув. Так ось: без бригади бракуватиме людей, лейтенант зрадник, а його заступник разом з усіма командувачами й офіцерами першої групи у полоні.