Якби ж були розумні люди,
Не нівечили щоб нічого,
Довкілля берегли усюди
Й нікому не бажали злого.
Якби за стіл всесвітній сіли
Й розумною була розмова,
Не йшли війною на сусіда
І не нав'язували мову.
А мова кожна так красива,
Немов мелодія у пісні,
Й звучить в народі з давен сивих –
Як це чудово, що ми різні!
Тож берегти потрібно мову
Великих і малих народів,
Не забувати в ній ні слова,
Тримати, як курок на взводі.
Восьмимільярдний хор співає
Тонами мов земних народів,
Ці звуки в космосі витають,
А мова всі хай будуть в моді.
Живіть, творіть, торгуйте, люди,
І всім землянам добре буде.
Якби ж були розумні всюди
І владні, і звичайні люди . . .
Ніна Кривуца–Ющенко
Кривуца Ніна Борисівна народилась 18 січня 1966 року в робітничій родині Ющенко Бориса Івановича і Ющенко Катерини Оксентіївни, в селі Бендюгівка Кагарлицького р-ну.
У 1973 році пішла до школи . У 1980 році помирає тато. У 1981 році закінчила 8 класів , з родиною переїхали за сімейними обставинами до м. Біла Церква. Там я вступила в училище по пошиттю взуття і закінчувала середню освіту. Мене зарахували до групи з середньою освітою. Я за рік закінчила навчання з дипломом з відзнакою. Але продовжувала навчатись у вечірній школі і працювати на взуттєвій фабриці року. У 1986 р вийшла заміж і переїхала до чоловіка в м. Українку. У 1987 р в нашій родині народилась донька Ірина. Після декретної відпустки пішла на біохімзавод учнем лаборанта. Через півроку лаборантом мікробіологічного
почались проблеми з закриттям заводу. У 1996р. перейшла. працювати на підприєтво ЕКМі. Там я працювала пакувальницею,потім згодом бригадиром пакувальників.
Потім поступила в Ржищівський технікум на спеціальність економіка підприємства.
На роботі мене перевели працювати в комору(склад). Успішно закінчила навчання, згодом захворіла на одну з тяжких невиліковних хвороб. Отримала інвалідність. Але не впала духом, стала писати вірші ще більше як раніше. Випустила дві збірки і альманах.
" І де б я не була, в якім краю"
І де б я не була, в якім краю.
Але люблю Українку свою.
Красиве місто, з Стугною й Дніпром.
Привітні люди , до людей з добром.
І де б я не була , в яких містах.
Українка лиш в мене на вустах.
Бо дуже місто я своє люблю.
Я ним пишаюсь, Бога я молю.
Щоб не залишив нас з бідою наодинці.
І щоб до нас не лізли ті чужинці.
Що кидають ракети й дрони.
І нехтують вони усі закони.
Для дураків закон не написали.
Вони ніколи совісті не мали.
В них вата в голові, мізків немає.
Замість крові — горілка, злість в душі гуляє.
На нашу землю , лізуть нас вбивати.
Як би в них були мізки, а не вата.
То жили б дружно і з людьми мирились.
А то з всім світом, вже пересварились.
За все подякую я Богу
За все подякую я Богу.
За те, що я пишу вірші.
За вірно обрану дорогу.
Бо я пишу їх від душі.
А у душі свої я маю.
Дуже глибокі відчуття.
Пишу як світ я цей сприймаю.
І як сприймаю я життя.
По — іншому я не умію.
Мене навчило так життя.
Я так живу, люблю і мрію.
Такі я маю відчуття.
Комусь подобаються мої вірші.
А комусь може навпаки.
Ціную в людях я найбільше.
Добро і щирість і у всі віки
Це цінувалось й цінуватись буде.
Хай хто як хоче, хай так і живе.
Але запам'ятають тільки люди.
Все те, що силу і любов дає.
Ностальгія за школою
Сьогодні я проходила повз школу.
І в мене защиміло у душі.
Бо в школу не повернемось ніколи.
Я ностальгію опишу в вірші.
Це все ще довго буде снитись.
Дитинство і шкільні роки.
Так хочеться у школі опинитись.
Щоб молоді й живі були батьки.
Згадала з ким за партою сиділа.
Коли ми ще були малі.
В кого закохана була і з ким дружила.
Всіх однокласників згадала ,вчителів.
І як уроки дружно ми учили.
І як гуляли дружно у квача.
Уроки фізкультури ми любили.
І як у сітку кидали м'яча.
Згадалось все, згадалась рідна школа.
Все пролетіло наче одна мить.
У школу не повернемось ніколи.
Тому і ностальгія і душа болить.
"Чому ти Україно зажурилась?"
Чому ти Україно зажурилась?
Втомилась від тих клятих ворогів?
Сльозами вранці ти сьогодні вмилась.
Загиблих жаль і доньок і синів.
І вороги все лізутъ в Україну.
Все лізутъ і повзутъ мов таргани.
Коли вони пощезнуть, або згинуть?
Десь в пеклі , діти сатани.
Мій Боже праведний! Ти все це бачиш!
Зухвалість і брехню цеї орди.
За вбивства ти їх не пробачиш?
Ми їх не кликали сюди.
Не кликали ми їх , вони приперлися.
Їх гонять, а вони все пруть.
Обманом в Україну вдерлися.
І дрони та ракети на нас шлють.
Яка ж вас мати породила?
Та мабуть з тих, що в темряві живуть.
Не рийте українцям ви могили.
Бо в них опинитесь, не встигнете збагнуть.
Не встигнете збагнути, така доля.
Не треба українців зачіпати.
Бо українці силъні , люблятъ волю.
За все чекає вас розплата.
На серці в мене біль, в душі тривога.
На Бога я надіюсь і живу.
Обов'язково буде наша Перемога.
Ми дякуємо Богу й ЗСУ!
"Я хочу ще побути на землі"
Я ще не всі діла свої зробила.
Я хочу ще побути на землі.
Якби ти Боже дав ще мені крила.
Я б полетіла наче журавлі.
Журавкою я б в небо полетіла.
І глянула б на землю з висоти.
Я б іншого життя хотіла.
Щоб не було хвороб і не було війни.
Не гинули щоб люди України.
Щоб будувалось все після руїн.
Щоб ми були всі дружні і єдині.
Щоб не було тих клятих ворогів.
А ще б хотіла полетіти.
Туди, де мрії всі в житті збулись.
Там , де щасливі усі діти.
Й щасливі долі там переплелись.
А поки що — це лише тільки мрії.
Бо лізе до нас раша відусіль.
Нехай живе в нас віра і надія.
Іти до перемоги — наша ціль!
А перемога наша тільки буде.
Бо з нами Бог , і ЗСУ, і ППО.
Вони найсміливіші в світі люди!
Буде в нас перемога ,щастя, і добро!
Олександр Федорович Драндар
(https://www.stihi.in.ua/ua/avtor.php?author=51902&folder=0&page=4 )
Народився 4 січня 1942 року в м. Ткуарчал в Абхазії (нині тимчасово непідконтрольна Грузії автономна республіка). За національністю болгарин (прізвище перекладається з болгарської як "Шаповал").
У 16 років переїхав з батьками до України. Закінчив механічне відділення Одеського нафтового технікуму (1960–1962) за спеціальністю технік-механік з транспортування та збереження нафти й газу; факультет іноземних мов Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1966–1971) за спеціальністю викладач іспанської мови.
Служив у війську на Південному Уралі, працював кочегаром на Херсонському суднобудівному заводі; інженером Інституту електродинаміки АН УРСР та КБ "Головважмашбудмеханізації" і три десятиліття – інженером Трипільської ТЕС.
Був депутатом Обухівської районної ради, депутатом Української міської ради.
Член Національної спілки письменників України з 2015 року. Пише прозу й поезію. Автор поетичних книжок "Болгарський варіант" (1999), поеми "Дума про князя Ігоря" (2004), віршів для дітей "Пригоди кота Мурзика" (2010); повісті "Особа некавказької національності" ("Київ", № 4–5 2004). Твори вмістив також "Український портал поезії". Живе і творить у м. Українка, вул. Соснова 6, кв. 257
Олександр Драндар — вірш "Зачароване місто" — https://www.youtube.com/shorts/3hDW70l_s3w
Відео вірші Олександра Драндар — https://www.youtube.com/shorts/JXmIMLy0R24
Презентація книг Олександра в місті Українка –
https://www.youtube.com/watch?v=oyq9lrUpM8o
Моя Земля
( https://www.youtube.com/shorts/4ecZl0OplnY )
Не в Україні народився, скажу відразу,
Але вона – останній мій причал.
Я виростав серед хребтів Кавказу
В ущелині, що зветься Ткуарчал.
А в Україну я приїхав літнім ранком,
Коли дельфінів обганяючи екскорт,
наш теплохід дістався до стоянки,
зайшовши плавно у Одеський порт.
Й я закохався в країну цю чудову,
І більше не хотілося кудись,
Почув співучу українську мову,
Яка навкруг мене лунала скрізь.
Й мені все стало близьким, і знайомим,
Гаїв повітрям дихав і полів,
Не знав лише слово "регіони" –
Чуже й огидне з усіх на світі слів.
Тут головну прожив я епопею,
Зносивши не один свій черевик,
І стала ця земля давно моєю,
І з нею я залишуся навік.
Готовий я завжди й беззастережно
Ділити з нею радощі і біль,
І в тому, що вона вже незалежна,
Мала краплинка є й моїх зусиль.
Щасливий я, що ми вже не в Союзі,
Й завдання будь які нам до снаги,
І щіро я люблю землі цієї друзів,
Й ненавиджу всіляких ворогів,
Які на нас накинулись шалено:
В міста і селах наших вибухи гримлять,
Та битимо їх поки чужоземний
Стоятиме тут хоч один солдат.
Завжди були у нас гостинні люди,
Та вороги всі підуть звідсіля,
А Україна наша вічно буде,
І вічно зеленітиме земля.
Гімн міста "Українки"
Де в Дніпро річка Стугна впада.
Де широка і ясна вода.
Віддзеркалює неба блакить.
Чарівна Україна стоїть.
Приспів:
Українка моя Українко
Милий затишок – світлі будинки
Величавий Славутич, Дніпро
І тепло твого серця тепло
Вечорами у цій стороні.
Твоїх вікон палають вогні.
Тут збираються в колі сім'ї.
Українківці любі мої.
Приспів:
Українка моя Українко
Милий затишок – світлі будинки
Величавий Славутич, Дніпро
І тепло твого серця тепло
І якщо у далеких краях
Пролягати, ще буде мій шлях
Не забуду я навіть в Раю
Чарівну Українку свою
Приспів:
Українка моя Українко
Милий затишок – світлі будинки
Величавий Славутич, Дніпро
І тепло твого серця тепло
Гімн Трипільської культури
Де Дніпра віковічного схили,
Край, який дав навіки нам Бог.
Вчений Хвойка шукав тут могили
І культуру далеких епох.
Приспів:
Цим уламком прадавнього муру,
Візерунком, де вічність і мить,
Ожива Трипільська культура
У глибинах тисячоліть.
Дівич – гору дощами обмито –
Білі хати, поля і сади .