Він хотів мати власну клініку в столиці й для цього збирався знайти наречену з дуже багатим приданим. Я тоді лише розсміявся і порадив не тратити даремно часу та шукати просту й надійну дружину, як у мене.
Проте бажання провінціала було настільки сильним, що Доля його невдовзі виконала, але, швидше за все, лише для того, щоб повеселитися та чомусь навчити красеня.
Коли племінник привів свою наречену-красуню в нашу скромну квартиру без ремонтів зі старезними меблями й печаткою бідності, то ми з дружиною тільки рота розкрили. Тендітна красуня була в дорогоцінностях і платті, як на королівських балах. Моя службова квартира знаходиться у будинку вишу, де я понад три десятиліття працював двірником. Коли наречена йшла подвір'ям академії, то студенти поприлипали до скла на вікнах аби краще розгледіти як суперзірка сідає у свій білий "Мерседес".
Батько нареченої – мафіозі й господар одного з районів Київської області, має багато сільськогосподарської землі, чи то п'яний зґвалтував свою дитину, чи жорстоко бив її матір на очах у неї, але його донька дістала серйозну психіатричну травму і потребує постійного спостереження психіатрів. Батько нарешті схаменувся, став високопоставленим чиновником й почав переживати за здоров'я та майбутнє своєї дитини. Він дуже захотів видати її заміж, краще за лікаря. Хтось зі знайомих медиків і порадив мафіозі племінника моєї дружини.
Дружина великого бізнесмена й чиновника розповіла матері племінника, що у них грошей вистачить для забезпечення життя не лише її сина, а правнуків і навіть їх майбутніх нащадків. Та сім'ї грошового магната під силу подарувати зятю не одну, а кілька медичних клінік.
Чи племіннику не розповіли всієї правди, чи він спочатку дійсно закохався у модель, але коли хлопець усе зрозумів, то вже мав обручку на руці. Це було найграндіозніше весілля, на якому мені пощастило побувати. Точніше, весіль було три. Окреме весілля для друзів чиновника з різними соціальними статусами.
Та племінник на відміну від моєї закоханої в зятя доньки швидко розібрався з ким має справу і навідріз відмовився отримувати в подарунок медичну клініку й жити з божевільною дружиною, хоч у них і народилася донька. Він почав працювати на трьох роботах, майже не з'являвся в гуртожитку, ввійшов до клану медиків столиці, купив квартиру й авто.
Звісно, якщо моя старша донька зуміє піднятися у Канаді та достатньо заробляти для гідного життя, то їй ті чоловіки можливо взагалі не будуть потрібні. Саме так зробила моя рідна сестра та мама зятя – багаті самостійні жінки з Києва, які лише сміялися, коли їм натякали на необхідність вийти заміж.
10.Зарплата зятя — 6 тисяч доларів
Вони могли жити в казці,
та він вибрав фільм жахів
Наш вечір приниження у канадському будинку задушливий від невисловлених образ. На кухонному столі лежить банківський чек на 6 тисяч доларів. Для зятя це перепустка у світ, де немає докорів і старих батьків дружини, а лише неонові вивіски Торонто та запах салону нового автомобіля, про який він мріє.
Моя дочка сидить навпроти, бліда, але з прямою спиною. Три роки вона не брала до рук жодного чорного цента, знаючи, що в Посольстві в Києві її чекає не просто інтерв'ю, а розтин на детекторі брехні.
Зять насолоджується своїми думками:
"6 штук... Моїх штук. Я підмітав будівельний майданчик, я тягав цеглу, поки вона чесно сиділа вдома. Чому я маю ділити цей жирний шматок із її батьками? Чому я маю купувати памперси, коли можу купити статус? Вони хочуть в Україну? Нехай ідуть пішки. Я тут — король, а вони — мої утриманці".
Зять повільно підсовує чек до себе, накриває його широкою долонею й замріяно каже моїй дочці:
— Знаєш, я сьогодні я зайшов до автосалону й посидів у салоні чорного дорогого позашляховика. Чорного, як моя душа, скаже твій батько. Але авто коштує рівно стільки, скільки я зароблю за рік, якщо перестану годувати цей ваш сімейний колгосп.
Дочка обережно і тихо шепче:
— Сину потрібне взуття на зиму. Ти обіцяв...
Зять вибухає сміхом, гострим, як лезо:
— Обіцяв? Обіцянки залишилися там, під бомбами. А тут — капіталізм. Дивись мені в очі! Якщо ви мене виженете з дому, то я не дам вам ні цента. Ці гроші — мої. Ви живете в моєму домі, їсте мій хліб. Якщо хочете більше — йдіть працюйте. Ах, точно... Ти ж у нас свята, боїшся детектора брехні!
Я не витримую і заступаюся за доньку:
— Вона не боїться правди. Це ти боїшся стати людиною. Ти тримаєш нас тут, як заручників, бо тобі подобається бачити наш страх.
Зять підходить до мене і його обличчя спотворене жорстокістю, а в очах хижацький блиск:
— Я тримаю вас, бо мені приємно знати: без мене ви — ніхто. Ваша совість не купить квиток додому. А мої гроші — куплять мені свободу від вас.
Та на мене його слова не діють:
— Свобода, куплена коштом голодних дітей, смердить трупами. Ти не в золотій клітці нас тримаєш. Ти сам зачинився в підвалі власної нікчемності.
Зять демонстративно дістає дорогий ніж, розрізає яблуко і з насолодою починає жувати, дивлячись на чек. Він відчуває себе богом маленького, злиденного всесвіту, де кожна його гримаса коштує родині нервового зриву. Він насолоджувався своєю владою — владою підсобного робітника, який уявив себе володарем доль.
У Канаді старша донька жила за законом і совістю. Згідно з законами під час відпустки для догляду за дитиною заборонено працювати й старша донька всі 3 роки не працювала в Канаді. Поки інші шукали шпарини в системі, пропонуючи їй працювати в тіні за готівку, вона залишалася непохитною. В посольських кабінетах брехня неприпустима. Дочка знала: один невірний крок і детектор брехні в Посольстві випалить її майбутнє дотла. Вона 3 роки не працювала, щоб не збрехати на детекторі брехні в Посольстві. Дочка ніколи не вміє обманювати й не збирається вчитися брехати навіть у скруті, тримаючи сім'ю на своїх заощадженнях та тяжких заробітках чоловіка.
Донька тримає совість, як останній патрон у магазині — не для пострілу, а щоб не здатися. Я горджуся кришталевою чесність доньки й дивуюся чорному, примітивному егоїзму зятя, який сприймає спільний сімейний бюджет як власну здобич. Поки одна душа гартується правдою, інша гниє в променях власного самолюбства.
Чоловік за час перебування в Канаді через знайомих влаштувався прибиральником-підсобником у найкращу будівну компанію і нині після вирахування всіх податків щомісяця отримує чистими на руки понад 6 тисяч доларів. Для України це пристойні гроші, але для Канади – це дуже мало, коли за них доводиться утримувати сім'ю з 5 людей. Та коли зять витрачатиме 6 тисяч доларів лише на себе, то в Канаді це вже вважається непоганими заробітками. 6 тисяч доларів стають для зятя особистою релігією. За них він купив собі ілюзію статусу.
Він уже бачив себе за кермом дорогого авто, у світлі вогнів дорогих ресторанів, де немає місця ні дружині, ні дитині, ні старим тестю з тещею. Він і не думає висилати якісь гроші сім'ї в Україну. Збирається все витрачати на себе, і весь час відкрито з насолодою та жорстокістю про це говорить:
— Я не вишлю вам ні цента
Його божевілля підживлюється мрією залишитися одному в Канаді, витрачаючи все лише на власну втіху. Він дивиться на сім'ю, як на зайвий багаж у своєму новому блискучому канадському житті. Чесність — це розкіш, яку зрадник завжди намагається обміняти на комфорт.
Та дружина й не чекала на його подачки. Її свобода пахла не канадськими доларами, а поверненням на службу. Вона знала: варто їй переступити поріг Посольства в Києві, і вона сама стане опорою для батьків та сина. Робота в Посольстві для жінки — це не просто кар'єра, а єдиний шлях до порятунку від тиранії чоловіка. Їй не потрібні його гроші — їй потрібне її життя, її гідність і її Україна.
Проте саме ці гроші, ці кляті 6 тисяч доларів, стали для зятя приводом влаштовувати тортури сумнівами, тримаючи в заручниках долю всієї родини. Його контроль через гроші стискає горло кожному члену родини. Зять вимагає покори за свої гроші. А ми просто мріємо вирватися з його золотої клітки назад додому в Україну.
11.12-річна вистава про ідеального зятя
Тільки сварка здатна розкрити
справжній характер людини
Я сиджу у вітальні в кріслі, а зять стоїть наді мною, не торкаючись, але нависаючи, як грозова хмара і тихим, як пара, голосом шипить:
— Ви дивитесь на мене, наче я бруд на ваших черевиках? Думаєте, я не бачу? Ваша святість мене нудить. У Києві я терпів ваші візити, ваші поради... А тут — я господар. Ви тут ніхто. Старе м'ясо, яке заважає мені дихати.
Мій голос тремтить від образи, але він ще твердий:
— Ти 12 років дурив мою доньку. Ти прикидався людиною, а виявився порожньою оболонкою. Тобі не нас страшно глянути в очі самому собі.
Зять вибухає сміхом, підходячи впритул, але тримаючи руки за спиною:
— Кличте поліцію! Давайте! Знаєте, що вони скажуть? "Він вас бив? Ні. Він погрожував зброєю? Ні". Вони розвернуться і підуть, а я залишуся. Я буду кричати вам в обличчя кожну ніч. Я буду бажати вам смерті щоранку. І закон мене обійме за це. Ви здохнете тут, у цій Канаді, від власного безсилля, а не від моїх рук.
А про себе зять, певне, думає:
"Дивись на мене, старий. Дивись! Я бачу у твоїх очах слово "дезертир". Тобі хочеться, щоб я пішов під кулі, щоб ти міг пишатися зятем-героєм на цвинтарі? Не дочекаєшся. Я вибудував цю ілюзію в Києві цеглина за цеглиною.