Найвище місто

Темноволоса дівчина ввічливо перевірила дані і направила їх на третій поверх до кабінету містера Хартера.

У ліфті вони піднялися на третій поверх, де розташовувався call-центр, офісні приміщення та конференц-зали. Пройшовши повз офіси, вони дісталися кабінету, який вказала дівчина. Постукавши, вони почули голос із середини:

— Заходьте.

Увійшовши в кабінет, Джошуа на мить зупинився. Стіни були прикрашені різноманітними картинами, полицями з книгами та сувенірами, а між ними — десятки кімнатних рослин: від маленьких вазонів на підвіконнях до високих фікусів у кутках. Атмосфера кабінету здавалася водночас затишною й владною.

Містер Хартер підвівся зі свого шкіряного крісла, привітав Джошуа і жестом запросив сісти навпроти свого масивного дубового столу. А Крісу коротко наказав:

— Вийди на хвилинку.

Коли двері зачинилися, Хартер схрестив руки на столі й почав без прелюдій:

— Може, Кріс уже тобі казав, він залишається працювати на об'єкті. Але я хотів поговорити з тобою окремо. Джошуа, я бачу в тобі не просто архітектора. Ти — найталановитіший керівник із усіх, кого я знаю. Тому я пропоную тобі не лише співпрацю. Я пропоную стати моїм партнером.

Він нахилився вперед, його голос заграв пристрастю:

— Уяви: ми разом будуємо майбутнє. Навколо нас обертатимуться мільйони. Ми станемо настільки багатими, що гроші перестануть мати значення. Цей проект — прорив у будівництві та заселенні. І вже зараз керівництво розглядає плани розпочати подібні проекти по всій Америці. Але спершу треба довести успіх цього.

Хартер зробив паузу і, дивлячись прямо в очі, промовив:

— То що, Джошуа? Ти зі мною?

У Джошуа закалатало серце. Його проект, над яким він працював сім важких років, тепер визнавали на світовому рівні. Йому хотілося кинути все й відпочити хоча б рік — забути безсонні ночі, дедлайни, напругу. Але жага визнання, можливість залишити слід в історії й заробити мільйони перемогли втому.

— Я з вами, — нарешті сказав він.

ЕКСКУРСІЯ

1

— Ти не повіриш, — сказав Джошуа, розповідаючи про пропозицію Хартерa.

Очі Кріса розширилися від здивування.

— Та ну! Не може бути… Він справді хоче запросити тебе на співпрацю? — запитав він, ледь вірячи.

Джошуа сам ще не до кінця усвідомлював, що сталося. Стільки разів містер Хартер скаржився на невдалі роботи в команді, казав, що працює сам і ні з ким не співпрацюватиме, а тут раптом таке… Хоча, з іншого боку, це можна було очікувати: Хартер неодноразово запрошував його на сімейні свята.

— Ну що ж, мені пощастило, — посміхнувся Джошуа. — Не сумуй, Кріс. Грошима ділитися буду, мені їх все одно забагато.

— То що, йдемо? — запитав Кріс.

— Виходить так, — відповів Джошуа. — Більше тут робити нічого. Виліт до Вегаса тільки завтра, тож сьогодні ми застрягли. Пропоную піти в готель навпроти.

Так вони й зробили. Взяли номери на ресепшені та розійшлися по своїх кімнатах. Годинник показував лише ранній вечір, тож часу ще було достатньо для відпочинку.

2

— Збирайся, — почувся за дверима знайомий, різкий голос батька. — Через п'ять хвилин виходимо.

Хлопець мовчки кивнув, хоча той цього не бачив. Він піднявся, важко потягнувшись, і пішов до ванної. У дзеркалі відбивалося бліде, сонне обличчя. Джейс умитись холодною водою, щоб остаточно прокинутися.

Одяг на ньому був той самий, у якому він приїхав учора ввечері, — джинси, стара сіра кофта й кросівки. На підлозі біля ліжка стояла його червона сумка. У ній — кілька речей, нічого цінного.

Вийшовши надвір, він на мить примружився від ранкового світла. Сонце тільки піднімалося над лінією пагорбів, і все навколо здавалося ніби розмитим від прохолодного повітря. Асфальт перед мотелем ще блищав від нічної роси.

Спершу Джейс зайшов до віконця адміністратора, щоб віддати ключ. Старий чоловік за стійкою навіть не глянув на нього — просто взяв ключ і коротко буркнув "дякую".

Батько вже чекав біля машини, стояв, спершися на дверцята, й курив. Побачивши сина, швидко докурив і кинув недопалок у пил.

— Давай швидше, — сказав він коротко.

Джейс кивнув, кинув сумку на заднє сидіння і сів поруч. Мати мовчки сиділа спереду, притискаючи руки до колін. Коли машина рушила, тиша всередині стала майже нестерпною.

За вікном тягнулася безкрая пустеля. Дорога втягувалася вперед — вузька, потріскана, розпечена навіть попри ранкову прохолоду. На обрії вже виднівся туман, у якому губилися силуети якихось металевих конструкцій — можливо, вежі, а може, будівельні крани.

— Це воно? — тихо спитав Джейс, не відриваючи погляду від далечіні.

Батько не відповів одразу. Тільки після паузи коротко кивнув:

— Так, напевно.

Джейс мовчав, дивився вперед. Назва звучала гордо, майже урочисто — але в ньому щось стислося. Він не міг пояснити чому, але те місце попереду не здавалося йому справжнім домом.

Дорога звивалася між кам'яних пагорбів, сонце піднімалося все вище, і кожен кілометр здавався довшим за попередній.

Проїхавши ще кілька кілометрів, вони нарешті в'їхали в Солт-Лейк-Сіті. Джейс дивився у вікно, притискаючись лобом до скла. Місто росло перед ним, наче живий організм — скляні вежі здіймалися в небо, одна вища за іншу, ніби змагалися, яка ближче до сонця. Усе навколо виблискувало від світла — вітрини магазинів, металеві стіни будівель, навіть асфальт здавався дзеркалом.

Коли вони проїжджали центр, Джейс помічав яскраві вивіски ресторанів, людей, що поспішали між кав'ярнями й розважальними центрами. Місто кипіло життям, але дивно — у цій метушні він почувався відстороненим, ніби все це відбувається за склом.

Згодом машини стало менше, а хмарочоси змінилися рівними рядами сірих офісів і складів. Дорога привела їх до району, де панувала тиша — тут працювали, а не відпочивали. Батько звернув у вузький провулок і зупинився біля великої будівлі з біло-блакитним фасадом. Вона більше скидалася на госпіталь, ніж на відділ прийому заявок.

— Виходьте, — коротко сказав він.

Джейс відчинив дверцята, відчув запах гарячого металу від капота. Сонце вже піднялося досить високо, і навіть повітря здавалося густим.

— Ідіть до стійки реєстрації, — наказав батько.

Вони з мамою перезирнулися й мовчки рушили всередину. У фойє пахло антисептиком і свіжою фарбою. Біля входу стояли кілька людей — хтось із валізами, хтось із дітьми. Всі чекали, всі мовчали.

Мати підійшла до стійки, назвала номер, який учора продиктував батькові представник компанії. Жінка за стійкою усміхнулася — механічно, чемно, без тіні емоцій.

— Проходьте далі по коридору, потім поверніть ліворуч. Кабінет для обстеження доктора Ємірсона, — промовила вона майже співуче, як завчений рядок.

Вони подякували й пішли вперед. Коридор був довгим, із підлогою, що блищала від чистоти, і лампами, які тихо дзижчали над головою. Їхні кроки лунали глухо, а стіни здавалися надто білими.

Біля дверей із табличкою "Кабінет медичного обстеження, доктор Ємірсон" вони зупинилися.

— Ну, ось і все, — сказала мати тихо, майже пошепки.

Джейс постукав.

— Заходьте, — пролунав чоловічий голос.

Вони ввійшли.

Кабінет справді нагадував звичайний кабінет педіатра. Доктор Ємірсон сидів у глибокому шкіряному кріслі за великим дерев'яним столом, заваленим папками й документами. На підвіконні стояли кілька квітів, біля стін — високі шафи з медичною літературою. Стіни мали теплий жовтуватий відтінок, що трохи пом'якшував офіційну атмосферу.

Світло, яке пробивалося крізь вузькі щілини між шторами, падало просто на обличчя доктора, освітлюючи лише його очі й руки. Він виглядав спокійним, навіть занадто спокійним.

— Сідайте, — мовив він, підводячи погляд на Джейса. — Зараз ми швиденько з вами розберемось.

Доктор перегорнув кілька сторінок у товстій папці.

— Назвіть ваші імена та номер броні, — попросив він.

Мати відповіла, і Ємірсон, переглянувши записи, задоволено кивнув.

— Так, ось ви. Номер 2679. Добре, можемо починати огляд. Сподіваюся, у вас із собою історія хвороби та вакцинаційний лист?

Він підвівся з крісла й підійшов до кушетки, де сидів Джейс.

— Підведися, зніми кофту, — сказав спокійним голосом.

Джейс послухався. Ємірсон одягнув стетоскоп і кілька хвилин уважно слухав його серце та дихання. Потім зняв прилад, повернувся до столу й зробив кілька коротких записів у картці.

— Тепер медична історія, будь ласка, — звернувся він до матері.

Взявши картку, лікар почав переглядати сторінки. Раптом його погляд зупинився — він нахмурився, потім підняв очі на Діану.

— Пані Діано, коли саме у вашого сина виявили лунатизм? Дата тут не вказана.

Мати розгубилася.

— Точно не згадаю… мабуть, років у дванадцять чи тринадцять. Тоді лікар призначив "Клоназепам", ми й досі його приймаємо.

— Бачу, — кивнув Ємірсон. — Один міліграм щодня, вірно?

— Так. Це не страшно, докторе? — поспішно спитала вона.

— Ні, нічого серйозного. Якщо все під контролем, турбуватися не варто. Але хочу попередити: якщо припинити прийом навіть на кілька тижнів, випадки лунатизму можуть почастішати. У нашому хмарочосі, до речі, є аптеки, тож проблем не виникне.

Він закрив картку, відклав ручку й підвівся.

— На цьому з Джейсом усе. Якщо знадобиться, призначимо додаткові перевірки. Тепер залишаєтеся ви, пані Діано, і ваш чоловік Рой. Мама попросила Джейса вийти й почекати в коридорі.

Вийшовши з кабінету, хлопець одразу помітив невелику лавку біля стіни — саме те місце, щоб перечекати батьків. Сівши, він уперше за день зміг трохи розслабитися. Над дверима, під самою стелею, висів телевізор, на екрані якого крутилася передача про тварин Африки. Хоч вона й не була особливо цікавою, але все одно краще, ніж просто сидіти в тиші.

Минуло кілька хвилин, коли трансляцію раптом перервала реклама. Джейс зітхнув, озирнувся, і його погляд зупинився на зачинених дверях кабінету. Цікавість узяла гору.

Підвівшись, він тихо підійшов ближче й, притулившись вухом до дверей, почав прислухатися.

— Я не впевнений, — долинув приглушений голос доктора Ємірсона.