Неймовірна тиша настала у хаті. Хлопці, розуміючи ситуацію, мовчки стояли в очікувані. Тишу порушив Дмитро.
— Мамо, тато, ми зовсім на хвилинку, проїздом.
— Як? Хлопці? Мати цілу ніч не спала, готувала! Сядьте хоч поснідайте на доріжку, — молив батько.
Швиденько доставили до столу стільці, мати насипала кожному полумисок борщу. А від 100 грамів хлопці відмовилися. Послалися на дорогу.
Розмова аж ніяк не клеїлася. Мати тужила і бідкалася, хлопці поспішали. Натомість, батько ловив кожне слово, кожен погляд сина. Раптово його очі, вперше за цю ранкову зустріч, перетнулися з очима Романа — одного із друзів сина. Батько остовпів.
У парубка були якісь скляні очі.
Вони ніби й дивилися на нього і в той час були поглядом десь там, на передовій… Здавалося, що вони дивляться крізь його тіло… чи туди, десь далеко.
Якоїсь миті погляд батька наче затягло крізь той бар'єр скляних очей і він опинився там, усередині…
І те, що він побачив, вразило його так, що він аж здригнувся всім тілом...
***
Там в очах був вогонь! А поряд валялися уламки граду. Пронеслася мінометна черга.
— Пригнись!
Крізь туман і страшний грохіт вибухів, долинув крик їхнього командира.
І враз все стихло. Але почулися стогони і кликання поранених…
Солдат застогнав, важко повернувся на бік і завмер, більше не рухаючись.
Батьків погляд вловив якийсь рух зліва. До них в окоп стрибнув начальник підрозділу.
— Хлопці, за тією дев'ятиповерхівкою два танки і броньована машина. Пропоную розвідку. Хто піде? Тільки обережно.
— Я-я-я-я, — лунає по всій довжині окопу. Відгукується чоловік десять чи більше.
Роман з Дмитром і хлопцями біжать на розвідку…
З-за будівлі стрекоче черга, чути постріли, хтось падає. Хлопці ховаються за звичайні машини мирних жителів, які ще у перший місяць війни рашисти розтрощили у цім дворі.
— Олексія поранено, — кричить Дмитро, — треба його забрати з лінії вогню. Прикрийте, хлопці!
Дмитро з Романом підтягують пораненого друга ближче. Той не реагує.
— 200-й…
— Ми не можемо його тут залишити!
І знову бій, знову вибухи, свистять снаряди, кулі, гатять міномети, гради!!!
— Господи! Невже це все…
***
Батько ніби виринув з якогось полону. Струсонув головою. Наче наслання якесь.
Підвів очі. На нього дивився Роман.
Увесь цей жах, який він щойно відчув і побачив в його очах, тривав лише якусь мить. А для нього – це було наче вічність!
Він зрозумів. Ці хлопці не здадуться! Ніколи! Нізащо! Вони будуть йти вперед до останнього подиху! За Олексія, за всіх наших хлопців, які полягли від російських убивць!..
Обійняла сина, пустила сльозинку, мов найважливіший материнський оберіг, на плече.
Батько так багато чого хотів сказати сину, але так і не зміг. Він зрозумів, що людині, яка щомиті бачить смерть, рани, біль і увесь жах війни, про який він лише чув від свого батька і діда, немає чого сказати.
Мати підійшла до Романа.
Побачила його скляні очі.
Вона довго і пильно вдивлялася в них, а потім ніжно, по-материнському, погладила його чуб.
Хлопець зашарівся від несподіванки, ніби прокинувся.
Дмитро усміхався. Він добре знав, як може погляд і любов матусі обеззброїти.
Жінка обійняла Романа.
Тієї миті його скляні очі стали чистими і вологими…
ЖЕБРАК
Він тинявся поблизу магазину вже хвилин сорок. Йому все здавалося, що за ним слідкують.
Але, крім очей, які з нього не зводив чоловік за рогом, ніхто не цікавився маленьким хлопчиком.
Йому одинадцять. Непримітний, але вдягнений більш-менш, він увійшов у магазин.
Замерз. Надворі лютувала холоднеча і очікування під магазином аж ніяк не додавало тепла його не зимовому одягу. А ще ця клята рука…
Перечепився через поріг замерзлими околілими ногами і ледь не зіткнувся з рудою дівчинкою, яка вишукувала щось на полицях.
— Ти хто такий? Вперше бачу тебе на нашому районі, — дівчинка приязно посміхнулася хлопчині.
Хлопець не відповідав. Він мовчки пройшовся по магазину, взяв пачку молока і став у чергу на касу. Дівчинка не вгамовувалася.
— Мене звати Ліля. А тебе? Чого мовчиш? Ти що, свого імені не знаєш? — щебетала вона.
Хлопець ніби не помічав її, і саме це дуже дратувало Лілю.
— А я з дому втекла. Від бабусі. Вона вже дістала мене своїм вихованням. Це їй не так, те не так. Нічого. Проживу і без неї, — торохтіла вона, наче бажаючи викласти про себе якомога більше інформації.
Хлопчик, не звертаючи уваги на розповіді дівчинки, спокійно підійшов до каси. Витягнув купюру і подав касиру.
— А меншої немає? – запитала касирка.
Хлопець мовчки погойдав головою.
Дівчинка тієї миті геть випала з поля зору як хлопця, так і касирки.
— Агов, стій! Тримайте її, вона вкрала пакунок з цукерками! – закричала касирка охоронцю, і той побіг вслід за дівчиною.
Хлопчик отримав решту і вийшов з магазину.
Ті ж самі очі чоловіка за рогом провели його до дороги.
— Чому так довго? – пролунав голос поряд.
Це Ліля чекала його за будівлею магазина.
Вона обхитрувала охоронця, втекла, і тепер смакувала поцупленими цукерками, пригощаючи хлопчину. Він з острахом озирався, ніби когось шукав.
Раптом зовсім поряд загальмував невеликий фургон, з якого вийшли два чоловіка, один з них ухопив хлопчину за лікоть і потягнув до машини. Хлопець не виривався, у нього була скалічена рука. Було зрозуміло, що він знає цих чоловіків.
***
У відділку поліції сьогодні був напружений ранок. Вірніше, навіть не напружений, а тривожний. Надійшло орієнтування по вбивству.
Слідчий погукав напарницю до кабінету і вони відкрили теку з документами.
З фотографій, які зробили на місті злочину, на них дивилися тужливі очі хлопчини. Він загинув.
Слідчі перезирнулися і зрозуміли – буде складно.
І ось вони на тому місці, де знайшли жертву.
Дещо далі були магазин і автостоянка. Вони попрямували туди.
Розмова з перехожими і покупцями у магазині нічого нового їм не додала.
Узявши по каві, бо було таки добряче прохолодно, слідчі вийшли з магазину і побачили дівчинку, що крутилася неподалік.
Але, коли запитали, вона сказала, що ніколи не бачила хлопця з фотографії...
Кабінет слідчих. Другий день триває розслідування, а справа навіть не зрушила з місця.
До кабінету увійшов колега слідчого. Сказав, що працює зараз зі справою про фальшиві купюри. І зосереджені такі купюри лише в одному районі. Це якраз був район убивства того малого.
Слідчі зацікавилися.
Наступного дня вони знову були біля магазину. Касирка поскаржилася на дівчинку, яка постійно пустувала у магазині і крала товар.
Лілю забрали у відділок. Її привезли, щоб розпитати з приводу крадіжок. Вона зізналася, що живе зараз у підвалі з такими ж, як і вона дітьми-безхатьками.
І ось слідчі спускаються у мокрий, смердючий підвал, де гріються ще двоє безхатьків.
Замурзані, голодні, з відмороженими пальцями, діти з переляком зустріли непроханих гостей. Вони мовчали, але було видно, що страх сильніший за них.
Лише коли їх почали виводити з підвалу, вони стали пручатися. Один з них сказав, що хтось із хлопчиків зараз на роботі і їм не можна виходити.
Слідчі зрозуміли, що натрапили на угрупування злочинців, які утримують дітей за рабів.
Ліля у підвалі. Сидить сама. Чекає на хлопця, якого зустріла кілька днів тому у магазині.
Мріє, що ось-ось вона дочекається його і вони разом підуть у відділок. Все буде добре. Вона не хвилюється, бо знає, що надворі бандитів чекають поліцейські.
Холодно. Незчулася як задрімала. Її розбудили кроки по сходах. Вона рвонула тікати і одразу ж впала. Її штовхнула додолу чиясь важка рука.
У підвал увійшли двоє чоловіків. Одного з них дівчинка бачила тоді біля магазину. Попереду них йшов хлопчина, ім'я якого вона й досі не знала.
Бандити порадилися один з одним, схопили дітей, взаший виштовхали їх на мороз, і заштовхали у машину.
Минув час. Ліля прийшла до тями. Запах горілого різко вдарив у ніздрі і вона закашлялася.
У купе їх було двоє: вона і ще одна дівчинка років восьми. Вона дуже плакала і кликала маму.
Ліля підповзла до малої і обмотала їй обличчя шторою з вікна. Купе зачинене.
Вона чимдуж закричала і почала гатити у двері. Зрозуміла, їм треба якось вибиратися, бо вони живцем згорять у цьому вагоні.
Прислухалася. З-за дверей до них долітали крики інших про допомогу.
Вони не одні! Це пастка! Скільки ж тут дітей???!!!
***
Слідчі не розуміли чому так довго немає інформації від групи оперативного реагування. Через 20 хвилин вони були вже біля підвалу. Дітей ніде не було, але по свіжому снігу виднілися сліди не лише від дитячого, а від взуття дорослих. Були свіжі сліди від коліс авто.
Їдучи за слідами машини, вони доїхали до закинутої колії, на якій стояли старі вагони.
В одному яскраво світилися спалахи. Вагон не просто світився, він палав!!!
А поряд з ним стояло авто і біля нього були ті, хто заживо спалював дітей-свідків!
Слідчі відкрили вогонь. Бандити заскочили в авто і намагалися втекти, але куля поцілила прямісінько в колесо. Воно зашипіло і спустилося. Бандити, відстрілюючись, вискочили й почали втікати.
Хлопчик нічого не робив. Він просто сповз на підлогу купе і ледве дихав.
Десь у глибині його одинадцятирічної душі, він вже змирився зі смертю.
Бо хіба це життя?
Батьки загинули, сиротинець, в який його привели, старші постійно били, знущалися. У нього були зламані обидві ноги… Розтрощена старшокласниками рука… А ще… А ще була лише одна нирка.
Якійсь багатій дитині вона була потрібніша. А в нього ніхто не спитав. Він пам'ятає лише дикий біль, постійний біль…
Потім були ці чоловіки. Він жебракував по вокзалах і метро. А вони все забирали собі, годували погано, він постійно був голодним.
Все тіло боліло від побоїв, живіт нив від голоду...
Остання їхня ідея – фальшиві купюри.
Хлопчик вдихнув повітря і затих.
Раптом двері купе здригнулися від ударів, хтось намагався їх відчинити.
З останніх сил хлопчик спробував підвестися, але не зміг.