Має гарну пам'ять, допитливий. Свої різносторонні здібності спрямовує не на користь собі, а для самолюбування та демонстрації начитаності й ерудиції: дійсно, дуже допитливий, але не цікавиться тим, що потрібно для росту кар'єри, продовжує говорити про сторонні теми та якісь високі матерії. За 15 років, відколи знаю зятя, я не пригадую жодної власної думки, весь час переказує книги й статті та замучує всіх своїми лекціями про те, що бачив і почув в Інтернеті. Багатьом впадає в око: часом, розум йому замінює гарна пам'ять. Колись була дуже популярною російсько — українська телевізійна передача "Найрозумніший", переможцем якої ставала дитина, яка мала найкращу пам'ять і тримала в голові величезну купу нікому не потрібної інформації й тому давала точні відповіді на запитання ведучої. Кому нині це потрібно, коли все можна миттєво знайти в Інтернеті? Глядачам вдовбували в мізки, що не потрібно думати, аналізувати, достатньо лише пам'ятати. Зять боїться думати? Голова чоловіка моєї доньки забита різним нікому непотрібним сміттям з розумних книжок. Певне, раніше зять хотів стати вченим і читав книжки свого улюбленого письменника Жюля Верна, у яких персонажі на кількох сторінках поринають у наукові пояснення. Тож під час звичайних побутових розмов з недалекими обивателями зять намагається на кожну фразу співрозмовника підібрати переказ цитати з якоїсь вченої книжки. Часто розмови з зятем перетворюються на проповіді чи лекції з різних наук. Така манера розмови втомлює: співрозмовникам нецікава наука чи моральні проповіді, бідні люди намагаються швиденько попрощатися з зятем, або нервують, бо змушені вислуховувати його прописні істини та занадто наукові пояснення різних процесів, що відбуваються довкола. Після таких важких розмов втомлені балаканиною мого зятя виховані люди вважають його диваком, а менш виховані – самі здогадайтеся ким. Зять не бачить себе збоку і не розуміє, що люди за потреби можуть розшукати все в Інтернеті. Ніхто не наважується сказати, що час ерудитів та енциклопедистів вже минув і навіки. Це справляло враження в давнину та ще якось викликало повагу до того, як люди почали користуватися Інтернетом. Хоча від запам'ятовування різного непотребу, який навряд чи згодиться, та схильності до виховання може бути хоч яка користь його дитині. Але навіщо таке вислуховувати пенсіонерам? Ми сподіваємося, що незабаром внук почне більше розуміти й зятю буде набагато цікавіше з ним спілкуватися. Довгі розповіді зятя про мораль і науку, його всесторонні знання можуть зацікавити лише внука. Невтомний проповідник вважає себе експертом в усьому. Дитяче бажання бути гуру – то від банальної гордині? Усі розмови зятя дуже схожі на підліткові, а коли намагається говорити, як дорослий, то всім стає ще більш незручно і ніяково.
Перед тим, як виїхати з України, зять деякий час був змушений жити біля кордону в селі на Західній Україні в родині двоюрідної сестри моєї дружини та переховуватися від тих, хто міг поцікавиться в нього чи не бажає він захищати Батьківщину. У нас непогані відносини з сестрою дружини, у її сина помирала дитина, яка лежала в лікарні в Києві, а вона з родичами кілька місяців жили у нас у квартирі, щоб щодня провідувати хворого хлопця. Перебування зятя в родичів дружини трохи зіпсувало наші з ними відносини, відтоді виникла деяка напруга у стосунках. Одне небажання зятя спілкуватися українською вже дратує жителів Західної України, а те, що він любить читати багаточасові лекції на одні й ті самі теми, не слідкує за своїм язиком, а при першій ліпшій нагоді критикує українську мову за її, начебто, бідність і багато запозичень з російської, — то, взагалі, катастрофа. Приниженням української мови зять хоче виправдати свою впертість і небажання говорити українською. За три роки перебування в Канаді багато людей обережно натякало, що вже час починати говорити українською мовою, але зятю не потрібні поради. Знає що робить! Зять хоче залишитися таким, як є, і категорично відмовляється переходити на українську, хоч його син, дружина і ми, її батьки, говоримо солов'їною. Українці в Канаді звертають увагу якою мовою, українською чи російською, говорять земляки. Якось я допомагав патологічно жадібному канадцю переносити з авто до його гаража мотлох, який той десь знайшов на вулиці. Колишній житель Болгарії вивчав російську мову в школі й запитав мене чи мій зять не росіянин, бо ніколи не чув, щоб зять говорив українською.
Десь зять вичитав, що бажання постійно всім суперечити з байдуже якого приводу, вважається ознакою великого розуму, але це просто ще один комплекс: дитяче бажання все робити на зло, щоб привернути до себе увагу. Так інколи мій внук, коли я відриваюся від його няньчення, миттю робить якусь шкоду, щоб знову опинитися в центрі уваги й стати головним, про якого турбується дід. Коли зять відчуває, що заперечувати хоча б очевидні речі не варто, то удає, що не чує чи думає про інше. Звісно, через ці заперечення та через довге переказування вичитаного непотребу багато людей не вважає його генієм. По – дитячому хоче робити протилежне, ніж від нього очікують, щоб бачили, що він не такий, як усі, а якийсь особливий: на зло кондуктору – піду пішки! На своє гарне місце, неважке з трохи вищою за середню зарплату та щоденною зайнятістю, про яке мріють багато іммігрантів, зять приводить знайомого свого приятеля, а сам звільняється і йде на роботу з такою ж самою зарплатою, але з неповною зайнятістю, тож фактично меншою. Я іноді й не знаю, як реагувати на таку його поведінку! І не я один. Вчинок наче й благородний: харків'янин тікав від війни, не мав грошей на хабарі, начебто, самотужки перейшов кордон з Польщею і дивом в борг разом з нареченою потрапив до Канади по CUAET, знайшов якусь нічну брудну роботу в бригаді прибиральників за копійки, бідував з подругою в орендованому підвалі, а після того, як зять влаштував його на своє місце, то навіть літав з коханою на відпочинок на Кубу. Коли повертався з бідного Острова Свободи, то митник запитав чи не літав він з нареченою в Україну. Добре, що меткий харків'янин зумів переконати, що вони, аж, ніяк не могли побувати в Харкові, бо за таке могли й не пустити в Канаду. А от не така зібрана та розслаблена і щаслива українка після прильоту з відпочинку на Карибських островах під час легкої невимушеної розмови з митником втратила пильність і похвасталася, що скучила за Канадою, в якій добре влаштувалася і вже тут, як своя, та, навіть, навчається у канадському виші. Ввічливий митник попросив хвилинку зачекати і звірив слова українки з базою даних студентів Канади. Дуже толерантний митник відмовив дівчині у поверненні до Канади й скасував її візу. Виявляється, щоб навчатися в Канаді, потрібно мати спеціальний дозвіл, без якого платні виші приймуть вас на навчання, але, якщо попадетеся й вас за таке порушення можуть депортувати з країни, то ваші проблеми, а гроші за навчання вам, все одно, не повернуть. Чоловік язикатої студентки плакав гіркими сльозами, бо не хотів кидати Канаду, але, щоб не розвалювати сім'ю, поїхав до дружини в Європу.
Зять не переносить, коли поруч з ним успішніші чи розумніші люди, яким у Канаді став заздрити та ледь не ненавидить їх за досягнення. Його душа розквітає лише під час спілкування з хитрими невдахами, які вміють зображати захоплення зятем і яким може хоч чимось допомогти. Коли невдахи стають успішнішими за нього, як оцей ухилянт – харків'янин, який не може забути образ і принижень від зятя, коли вони ще працювали разом, то чоловік моєї дочки перестає з ними спілкуватися і тихо на них злиться. На відміну від багатьох людей, які шукають товариство успішних людей і радіють спілкуванню з тими, хто може їх чогось навчити, зять відразу починає біситься і заздрити та розповідати, які ці розумаки погані й що хоче їх відлупцювати. Завжди лише зять має бути найуспішнішим і найрозумнішим, або його мають оточувати ще більші невдахи, найкраще, якщо ці невдахи без грошей, роботи, житла, а то й мізків. Ще один підлітковий комплекс! Як може професійно зростати, коли не переносить критики в жодному вигляді, навіть, натяком від інших людей; не хоче критично аналізувати свої дії й тому не може змінитися. По дитячому хоче створити про себе враження, як про вченого з логічним складом розуму, аналітичним мисленням і не зізнається, що дуже забобонний: зіскакує зі стільця, коли його обмітає на кухні моя дружина, я боюсь при ньому ввечері виносити сміття, а як кіт перебіжить дорогу, то, певне, й на роботу не поїде.
Я єдиний в усьому світі вірю в те, що зять може змінитися і стати таким, як це потрібно Канаді, Україні та і йому самому. Або зміниться, або, як садомазохіст, мучитиме себе й далі. Коли обережно заводжу розмову на цю тему з рідними та знайомими, то всі лише іронічно посміхаються, переводять розмову на інше чи говорять, що "такого горбатого і могила не виправить" та "невиліковний випадок". Хоч зять ще й продовжує щоденні телефонні сеанси зі знайомими щодо розхвалювання умов проживання і ведення бізнесу в Канаді та у нього вже не повертається язик розповідати нам про щастя жити в Північній Америці. Зять зізнається: іноді запитує себе, що він тут робить?
І це вже добре, є якісь мікроскопічні зрушення в його поведінці. Синку, не можеш змінити обставини, то змінися сам! Я та рідня дуже хвилюємося за його майбутнє. Величезні амбіції майже на порожньому місці засліплюють очі зятю. Але зять не здається! Вірить у свою щасливу зорю і в те, що здійсниться його заповітна мрія: стане начальником та гроші посиплються на нього з неба.