Багато одягу в мене немає, тому дуже швидко опиняюся перед поглядами двох дослідниць у вигляді Адама.
На Землі, у випадку виконання такого стриптизу перед будь-якою жінкою, я ризикував продемонструвати ерекцію, навіть бувши старим імпотентом. Однак зараз я почуваю себе спокійно, за що дякувати маю, найімовірніше, Аїду.
Ці дві затяті служительки Афіни Паллади, мабуть, лише в анус мені не заглядали. Але спокій не покинув моє лібідо. Я відчув себе настільки розкутим, що поки професорки ходили навколо мене, просили підняти руки та мацали м'язи, сам почав питати в аса:
– Ти кажеш, "у цьому світі", що саме ти маєш на увазі?
Аїд задумливо покивав:
– Справа в тому, що ті твої спогади, які ми вважали створеними твоїм розумом, насправді є твоїми власними справжніми спогадами. Коли мозок заповнює порожнечу від утрачених спогадів, ці записи ніколи не можуть бути ідеальними. Аура може виглядати здоровою, але в разі більш детального вивчення все ж можна знайти пошкодження та сліди перезапису. Твоя аура виглядає ідеально. Отже, все, що ти пам'ятаєш, записано повільно й упродовж такого довгого часу, яким є твоє минуле життя. Я не можу читати твій особистий досвід, але, швиденько переглянувши ваші з Евеліною розмови у пам'яті поколінь, я зрозумів, що ми маємо справу з чимось невідомим. Та і серед усіх дерев життя немає інформації, що десь створювали тіло за лекалом людини.
Дівчата скінчили знущатися оглядинами мого тіла, я одягнувся, і ми всі утрьох із цікавістю слухали Аїда.
– Оскільки більш детально дослідити цей випадок я не можу, тому передав інформацію про свої висновки деміургам. Від одного з них прийшов запит до Ваарона. Чи погодишся ти, Ваароне, дати деміургу можливість розшифрувати записи твого досвіду? Якщо так, то деміург скористається матеріальним тілом для кращої комунікації.
Дівчата подивилися на мене так, як на безумовного фаворита, як на улюбленця фортуни, неначе я зірвав банк одночасно в усіх казино Лас-Вегаса. Але я вже трохи орієнтувався в ситуації. Я почав розуміти, коли саме тут починають питати дозволу.
– Ця вся… Розшифровка записів… Це боляче?
– Ні. Все буде відбуватися без фізичного контакту.
– Тоді, які вимоги до мене?
– Ми пропонуємо тобі не продовжувати поки що свою подорож, а зупинитися на деякий час у цьому лісі. Поряд із тобою житиме деміург. Ти будеш займатися своїми справами. Ви з деміургом будете на відстані зорового контакту. Для деміурга цього досить, щоб зчитувати твої записи.
– А прочитати ці записи з кристала переходу?
– Із кристала не вийде. До речі, – Аїд виростив у себе на долоні кристал переходу і протягнув мені. Я прилаштував кристал у себе на поясі у відповідній кишені.
– Деміурга цікавлять деякі розширені характеристики, тому він розшифрує всі твої спогади. Також повідомляю тобі, що він читає думки. Просто для інформації.
– Ну що ж, якщо це не боляче, якщо мене візьмуть тут на пансіон, то в мене головне запитання: а мені з цього яка користь?
– Ха-ха-ха! – голосно розсміялася вся трійця.
– А цей хлопець із дурнями не святкує! Евеліно, де ти такого хвацького знайшла?
– Ти що, не розумієш?! – Татанія замахала на мене руками: – Погоджуйся! Я за все життя жодного разу не бачила матеріального втілення деміурга. А тобі відразу такий профіт!
– Ну, я в цьому світі кентавра бачив, так що деміургом ви мене не здивуєте. А про своє забезпечення подумати варто.
– І що ж тобі потрібно?
– Ну… Не знаю… Я хотів би навчитися ремесла. Щоб деміург не тільки був поряд зі мною, а й навчив мене мистецтва ремесла хоч трошки. Ще мені потрібен одяг. Я не дуже вередливий, мені щось простеньке, але щоб із взуттям. Дуже без взуття незвично. А ще, поїсти щось потрібно. Одна миска жули на день для мене мало. Ну і цеє… До туалету сходити також треба. Себто, покажіть, де тут у вас туалет, бо ще коли ми летіли на фургоні я вже ладен був відвідати цей заклад, але стерпів. А зараз притисло так, що і без польоту можу до вітру сходити.
Кожен новий пункт моїх вимог викликав новий вибух реготу. Особливо їм про туалет сподобалося. Насправді, до туалету мені ще не дуже хотілося, але про такі речі я звик думати заздалегідь.
– І якщо із цим усім проблем немає, то передавайте деміургу мою згоду.
– Уже передав. – Аїд махнув мені рукою у бік. – Там, за кущами, вибирай собі місце.
– А є у вас… Паперу шмат, чи що?
– Паперу? – Аїд здивувався. – А, паперу! Ти як зробиш свою брудну справу, по вільному місцю на траві ляпни рукою, або ногою тупни. А як узагалі звільнишся, знову тупни. Я прослідкую. І давай швидше, бо зараз ми будемо спостерігати прихід деміурга.
Поки ходив до вітру, відчув себе пітекантропом.
Спочатку довго шукав, де примоститися. Почувався пекінесом, що бігає по рівненько підстриженій травичці Єлисейських полів Парижа і не знає, де краще наслідити.
Присівши за кущем і наваливши на пухнастій травичці чималеньку купу (не розумію, звідки воно взялось, я ж лише жулу пив), я ляпнув праворуч по землі, очікуючи, що якимось чином з'явиться туалетний папір. Однак у місці мого удару з трави почав бити тоненький фонтанчик заввишки приблизно з лікоть.
"– От і скористайся тепер цим усім правильно."
"– Пам'ятаєш, була історія, як кацап у ресторані за кордоном помилково випив із тарілки воду для миття рук, бо побачив, що там часточки персика плавають?"
"– І що по-твоєму це може бути, як не біде?"
"– Це може бути фонтанчик для пиття. Незручно може вийти, якщо я використаю фонтанчик для пиття, як біде."
"– Ні, насправді незручно, це коли такий собі Ваарон, зі спущеними штаньми та брудною дупою, сидить коло рівчачка з водою і думає, як ним можна скористатися. Ширше думай. Не може ж такого бути, що у кожному місці цього лісу, де ти ляпаєш рукою, буде бити фонтан води? Ас же сказав, що проконтролює. Це його тобі допомога. Отже, зараз він усе бачить, усе знає, а те, що ти відійшов за кущі й думаєш, що за тобою ніхто не спостерігає, то це лише для твого емоційного спокою."
"– Ну, це ти перегинаєш. Навряд чи він буде спостерігати таку сумну картину, як мій похід до вітру. Я вже неодноразово міг упевнитися, що голими причандалами та купою лайна тут нікого не здивуєш. А те, що, порівняно з цими істотами, я виглядаю, немов неандерталець, ну, що ж, маємо, що маємо. Навчусь. Зараз піду отримаю персонального деміурга на роль наставника. Як це я завдяки своєму нахабству не вибив, щоб деміурги кастинг проходили на право називатися моїм учителем?"
"– Справді, смішно. Це як студіозус прийшов би до університету, вишикував би перед собою професорів, і голосно так: – А ось зараз ми подивимося, хто тут на безоплатній основі буде моїм репетитором?!"
Відкинувши упередження, я підмився у такому імпровізованому біде, одягнувся і тупнув ногою по землі. Відразу ж фонтанчик перестав бити, лайно розчинилося в землі, травичка вирівнялася і всі сліди мого перебування тут зникли.
"– Ось що таке цивілізація, а не фарфорові вази для випорожнення!"
"– Справді, якщо Україна Америку за своїм розвитком може наздогнати, як казали великорозумні політики, за п'ятдесят років, то у цьому випадку щось десь наздоганяти взагалі немає сенсу."
На березі річки вишикувалися троє казкових персонажів: дві дріади й одна ельфійка. Всі втрьох вони спостерігають за кам'яною кулею, що вже лежить на березі й готується вилупити із себе невідомого деміурга.
Підійшовши до них, я вмостився на траву.
– Мене чекали? То ось він я, прийшов. Можна починати. Хто керує процесом? Евеліна?
– Ніхто, – посміхаючись моєму нахабству, відповів Аїд. – Він сам.
Ми почали учотирьох спостерігати за плодом дерева життя. Нарешті, від кулі почувся хрускіт каменю. Поява деміурга була ще ефектнішою, ніж поява Татанії: різкий хрускіт, неначе вибух. Уламки кам'яної шкаралупи врізнобіч розлітаються на великій швидкості та миттєво зникають у повітрі.
Око ледь устигає упіймати видовище водяної кулі, серцевини плоду дерева життя, всередині якої, у позі Оранти, висить маленька тендітна оголена постать. Вода, втративши опору, опадає до землі та, без плюскоту, не зустрічаючи опори, провалюється крізь пісок, неначе в безодню.
Постать маленької дріади лишається непорушною. Мить – і від велетенської кам'яної кулі не лишається і сліду, а метрів за п'ять від нас, уже на траві, босоніж стоїть чистенька, одягнена у вже добре відомий товстенький комбінезон, зеленошкіра дівчинка дріада, за мірками Землі років десяти — одинадцяти. І зовсім неочікувано, на обличчі в неї грає радісна і безтурботна дитяча усмішка.
Я підвівся. Відразу відчув себе в строю. Четверо курсантів вишикувалися в одну шеренгу перед старшим сержантом. Стояли, закривши ротики, й мовчали, чекаючи, поки його величність осяє недолугих бійців своєю милістю.
Маленька дріада голосно засміялася:
– Ха-ха-ха! Що це з вами? Ви такі кумедні! Аїде, ти ж мене пам'ятаєш! Чому мовчиш?
Ас почухав потилицю, як і під час нашої зустрічі. Напевно, цей рух означає у нього надмірне здивування. Прочистивши горло, він невпевнено відповів:
– Минулого разу… Ти… Ви… Дідо Хнор?
– Не хочу таке ім'я. Дідо Хнор був старий і занадто розумецький. Він був нудним. Мені конче необхідне нове ім'я. Ваароне! – я від несподіванки здригнувся.
– Що?
Підійшовши до мене, це зеленооке дівча взяло мене своєю маленькою зеленою ручкою за вказівний палець лівої руки, усміхаючись, знизу вгору подивилося мені в очі й запропонувало: – Ти погодився, щоб я тебе прочитала, отже, вигадай мені ім'я. Але хочу ім'я з твого світу. Хочу побачити, як дають ім'я у твоєму світі.
В голові почувся голос Аїда:
"Аїд: – Ваароне, чуєш? Не помиляйся, це не дитина. Це деміург. Минулого разу я бачив його в образі старого ельфа. Зараз… Сам бачиш. Вочевидь, обране тіло якось впливає на особистість, тому що у дідуся Хнора було тяжко зі швидкістю подачі інформації, у цього ж варіанта, мабуть, також є якісь свої вади. Зможемо вивчити під час спілкування. Але, не маю сумніву – це той самий деміург, із яким я вів справи більше сотні років тому."
Маленька дріада ображено нахмурила брови, відпустила мій палець, перебігла до Аїда, схопила за вказівний палець уже його, і суворо насварила:
– Дядьку Аїде! Не підказуй Ваарону.