Дідусь під час Другої світової війни знаходився в Україні й досі не може забути те, чим доводилося займатися та хоче хоч якось спокутати свою провину. Німець дуже добре відносився до молодесенької симпатичної меткої чорнобрової українки, яка і жила в його величезному домі, аж, до закінчення навчання в Німеччині. Дідусь дуже гарно відносився до дівчини й пропонував їй залишитися та обіцяв допомогти знайти пристойну роботу, нареченого, а після смерті переписати на неї свій будинок, але племінниця дружини категорично відмовилася прийняти подарунок та через відношення німців до іммігрантів не захотіла залишитися. Племінниця повернулася до Києва, уже 25 років працює у німців й отримує зарплату таку, як і в Німеччині, збудувала будинок не менший, ніж у гостинного дідуся, вийшла заміж, народила доньку і здійснила всі свої мрії в Україні.
Особливо мені подобається, як поводять себе іммігранти з Азії – вибудовують те середовище, в якому народилися на батьківщині й у якому їм комфортно – нерідко живуть громадами з релігійними та етнічними правилами, намагаються винаймати житло неподалік один одного і в новій країні живуть своїми традиціями та зберігають свою культуру, виручають земляків у пошуку роботи, житла, позиці грошей, розв'язанні інших проблем. Зламалося авто в когось із них – зателефонував землякам і вони вже, ось, приїхали, допомагають. Азійці не відчувають себе одинокими, як, часом, українці. Хоча в Канаді на відміну від США не має районів з чітко визначеними межами: китайських, індійських, африканських і т.д. Щоправда, є вулиці, на частині з яких живуть лише люди певної національності. Часто живуть по 7 — 8 людей в невеличких будинках. А от чимало українців, зазвичай, швидко, за якихось 5 – 10 років перетворюються на канадців і змінюються навіть зовні та стають схожими на місцевих. Коли вперше прийшов до української церкви в Канаді й глянув на вірян, то здивувався: більшість з них зовні, аж, ніякі не українці, а справжні канадці. Таке враження, якби українці жили в Африці, то стали чорношкірими. Під час етнічної чистки в Африці ізраїльські військові рятували від смерті та літаками евакуювали до Ізраїлю нащадків євреїв, які так асимілювалися, що змінився навіть колір їхньої шкіри.
На службі в українській церкві відразу видно різницю між українцями, які щойно прибули до Канади, і тими, хто тут уже кілька років. У церкві майже всі віряни успішні, щасливі від того, що живуть в Канаді. Українці міняються навіть зовні, обличчя зі слов'янських перетворюються на північноамериканські, які канадці жартома називають "цеглина в окулярах". Українці в Канаді зазвичай не допомагають один одному, відразу починають, як і канадці, жити у своїх капсулах, намагаються особливо не показувати, що вони українці, а спілкуються один з одним лише з ввічливості, коли це потрібно для виживання чи для бізнесу. Де впадають в око українці в Канаді – то це в чергах на дармове отримання продуктів. У Канаді через 1-4 тижні (у різних містах по різному) можна безплатно отримувати кілька сумок їжі у "фудбанках", які збирають пожертви на харчі й роздають їх людям, яким бракує їжі. Канада дуже ліберальна країна і тут не дадуть людині померти з голоду та захистять її права. Через проблеми з їжею і страху перед голодом, перебільшеного чи того, що, ось-ось, стане реальністю, я з внуком не пропускали жодної можливості отримати їжу у цьому банку і майже всі люди з білим кольором шкіри були українцями, які приїхали до Канади по CUAET. У "фудбанках" українці намагаються мовчки сидіти у чергах і не дуже хочуть спілкуватися зі земляками. Свого часу багато "фудбанків" навіть писали про великий наплив українців і про те, що 18 відсотків мешканців Канади теж змушені економити на купівлі продуктів, бо мають витрачати гроші на інші нагальні потреби, тому багато канадців не готують їжу і харчуються аби як. Але потім це хвилювання "фудбанків" стихло, бо українці, у яких справи йшли кепсько, або виїхали з гостинної Канади, або зуміли прилаштуватися до життя в цій країні й у них уже немає ні часу, ні необхідності чи бажання просити їжу.
ГУД БАЙ, КАНАДА!
Нашу родину в Канаді збив позашляховик і може переїхати ще й каток безгрошів'я — Поганий знак – Життя, повне пригод – Безплатні лекції зятя – Суперечити, то ознака великого розуму – Навіювання не рятує від бідності – Доки в Канаді не знімете корону з голови, толку не буде — Або зміниться, або пропаде – Любов сина як подарунок Небес зятю – За те, що я назвав зятя "ідіотом": валіза, аеропорт, Київ – Ухилянти штурмували держкордон, йшли в атаку лісами й полями, форсували ріки — Слідчий чи тюремний провокатор? — За що моляться українці в російській церкві? – Звичайна доля борця з корупцією – Годі любити Україну з Канади — Я повертаюся в Україну
Канада погано подіяла на зятя і проявила чимало його не дуже привабливих рис. Канада кого загартовує, кого перемелює, але завжди змінює іммігрантів: з одних робить успішних, з інших невдах, хоч потім, трапляється, люди й міняються місцями. Канада, мов гарне сучасне дороге авто, збила зятя, який порушує правила дорожнього руху і грається на швидкісній трасі та бігає з однієї смуги на іншу, по яких летить нескінченний потік авто. Величезний канадський пікап – позашляховик збив разом з зятем і його сім'ю та нас, пенсіонерів. Від несподіваного удару ми відлетіли на обочину канадського життя, і тепер я боюсь, щоб нас ще й не переїхало катком безгрошів'я, тому:
-Утікай з Канади!
До речі, подібна історія, тільки не в переносному, а в прямому значенні трапилася з далекою родичкою моєї дружини. Усі, наче відчували лихо, й теж в один голос казали їй, що робить велику дурницю, коли разом з односельцями зібралася іммігрувати в Канаду. Все життя жінка прожила в селі, майже не бувала у місті, і звикла по 100 разів за день у різних справах де заманеться переходити чи перебігати дорогу обласного значення біля свого будинку. Тож коли у Канаді потрібно було сходити до крамниці, що знаходиться по інший бік швидкісного шосе з 8 смуг, то полінилася дотриматися правил і піти на пішохідний перехід, а вирішила за давньою золотниківською звичкою піти навпростець і такий вчинок став останньою помилкою іммігрантки, яку привезли з тієї імміграції в домовині в Україну.
Коли я три роки тому прилетів до Торонто, то мене чомусь серед багатьох пасажирів вибрали, щоб я пройшов тест чи не хворий я на Ковід-19. Медик — індієць, який робив мені тест, не виявив хвороби та, коли вносив запис у базу даних, то похитав головою і сказав, що це не дуже добрий знак, бо, мовляв, Доля мені підказує: в Канаді у мене нічого не вийде і доведеться повертатися додому. Та я й хочу повернутися додому, кажу йому. Спочатку індієць подумав, що неправильно мене зрозумів, бо щодня робить багато тестів авіапасажирам, а коли розібрався, то сказав, що вперше чує, щоб людина тільки прилетіла до Канади й вже не хотіла тут жити.
Зять зі своєю поведінкою закомплексованого підлітка ще той перець! Успішні люди, часто, нудні, їх успіхи нецікаві й несмішні: в усіх дуже схожі історії — каторжна праця, постійне навчання, відмова від багатьох спокус. А у зятя нескінченні пригоди: його звідусіль виганять, з усіма конфліктує, іде проти течії, хоче залишитися собою, жорстка канадська система не може вплинути на зятя. Зять чинить спротив адаптації третій рік: не хоче підлаштовуватися під чужу країну, вчитися та отримати спеціальність, яка потрібна Канаді або налагоджувати відносини з українцями, які можуть допомогти. Той хто хоче залишитися собою й поводитися, як в Україні, має проблем більше за земляків, які розуміють, що немає іншого шляху для розв'язання проблем, крім того, що потрібно багато працювати, вчитися, освоїти нову спеціальність. Зять, навіть, поводиться і говорить такі дурниці, як і в Україні, наче хоче, щоб Канада змінилася під нього й він жив, як у Києві. На жаль, так не буде. Прикро, що зятя майже нічому не вчать постійні зміни місця роботи та його конфліктне відношення до роботодавців. Не хоче змінюватися та підлаштовуватися під Канаду, бо сподівається, що, ось – ось, закінчиться війна росії проти України й усе буде, як до повномасштабного вторгнення: життя за гроші дружини, майже фейковий бізнес, сон до обіду, нескінченне моралізаторство перед мовчазними найнятими хитрими співробітниками та ріднею і друзями, які зі співчуття на сказану чи зроблену ним дурницю тільки ввічливо кивають головою.
Зять все життя і так насторожі, не може розслабитися. Спалахує, ображається, суперечить, щоб привернути до себе увагу і видаватися кращим, ніж є. Зять, наче актор, все життя на сцені, весь час працює на публіку, рідко буває самим собою і не розслабляється. Спілкування з сім'єю та й з усіма перетворює на якийсь спектакль, і часто найважчу роль у якому доводиться грати йому. У розмовах тягне ковдру на себе. З розмов і ситуації, навіть, коли неправий, намагається вийти переможцем. Для зятя є лише два погляди: його і неправильний. Зять любить читати мораль і може годинами переказувати прописні істини, які дітям розповідають у дитсадку чи початкових класах.