Аїд же, не мигаючи, споглядав мене, наче я експонат кунсткамери.
– Справді, цікаво, – раптом Аїд почухав потилицю.
Цей простий рух видався таким справжнім і так не відповідав образу ідеального створіння, котре економно і цілеспрямовано використовує кожен рух і кожен подих, що я мимоволі усміхнувся. Напруга зникла, і хоча очі аса ні на йоту не змінилися, я полегшено видихнув.
Евеліна, неначе згадавши щось, підняла вгору вказівний палець і зауважила:
– Там гноми просили...
– Я пам'ятаю. – Аїд простягнув мені руку для вітання. – Вітаю, Ваароне.
Я потиснув йому руку. Знову прокинулося моє альтер-его:
"– Звичайний худорлявий зелений хлопець. Рукостискання не дуже міцне. І чого мене спершу так пройняло?"
"– А от мене цікавить дещо інше. Чого це ти раптом здумав розслабитися? Якщо правдивою є хоча б десята доля всієї інформації, яку ти про нього чув, то перед тобою істота, для якої ти є повністю прочитаною книгою. Може, він і потилицю чухав лише для того, щоб ти не нервував і відкинув контроль?"
"– Усе може бути. Але, ось я тисну йому руку, і я ще живий, отже, підбери соплі. Все буде Україна!"
Між нашими долонями з'явилося щось тверде. Воно різко почало збільшуватися. Я відняв руку від руки Аїда. На його долоні лишився кристал переходу. Піднявши кристал до рівня своїх очей, Аїд покрутив його у пальцях і показав Евеліні:
– Я ще не вирішив. Треба трохи подумати.
Ас відштовхнувся однією ногою від землі, відкинувся назад і, надбавши напівлежачу позу, завис у повітрі. Виглядало, ніби він усівся в невидиме крісло стоматолога. Взявши кристал в обидві руки, Аїд розмістив його перед очима і завмер, втративши інтерес до всього, що його оточувало.
Евеліна ворухнула плечем:
– А мені що робити?
Не відволікаючись від кристала, Аїд пробубнів:
– Сходи до дерева життя. Попрацюй. До речі, зроби перехід для Татанії.
– Я?!!! – Евеліна виглядала переляканою.
– А хто? Я її минулу ніколи не бачив. Від мене вона отримає стандартне тіло. А ти з нею нещодавно розмовляла. Зробиш наступній персональну форму. А то у мене руки до неї лише завтра дійдуть.
– Та вона й хотіла завтра зранку.
– Не... Не зли мене! Теж мені, учениця, називається. Всілася на шию і ноги позвішувала. – Аїд продовжував не відриваючись, дивитися на кристал, а з Евеліною розмовляв так, наче відганяв набридливу мошкару.
– Але ж це у мене вперше!
Аїд втомлено зітхнув:
– Усе колись буває вперше, і все обов'язково колись буде востаннє. Добре, я проконтролюю. Але ти на мене не надійся! Я зайнятий, контроль у мене зараз слабкий. Просто роби все правильно. До речі, Ваароне, іди за нею, тобі буде корисно подивитися.
"– Ти чув? "Тобі буде корисно"! Отже "буде"! У тебе Валерон-Ваарон ще щось "БУДЕ!!!" А... А ліквідують тебе, можливо, трохи пізніше."
Евеліна розхвилювалася. Я ж, навпаки, відчував себе наново народженим. Усе навкруги для мене стало просто чудовим. Ми пішли поряд по м'якенькій травичці в бік річки.
– Евеліно, не нервуй. Тобі вісімдесят п'ять, а виглядаєш, наче школярка на першому екзамені.
– Ваароне, а не пішов би ти зі своїми зауваженнями ящеру під хвіст! Бо ще трохи, і я для того, щоб заспокоїтися, буду процес перенесення спочатку на тобі тренувати! До речі, гарна ідея!
Мого гарного настрою не могло порушити ніщо, навіть ризик втратити іскру життя. Тягло трохи подуріти:
– Пробі! Рятуйте! У наступного останнє тіло відбирають!
Евеліна спинилася і всім корпусом повернулася у мій бік. Кулачки стиснуті, напружені руки вздовж тулуба, ніздрі роздуті, дихає важко, дивиться з-під лоба так, неначе в приціл снайперської гвинтівки взяла.
– Усе! Зрозумів! Усвідомив! Ваше звинувачення повністю справедливе! Я більше так не буду!
Дріада, зло рикнувши, повернулася, та мало не стройовим кроком рушила до річки.
– Евеліно, я що хотів сказати… – я ризикував живим до річки не дістатися, але гарний настрій диктував свої умови, хотілося всім допомогти. – У такому емоційному стані не можна займатися серйозними справами. Проте, завдання ти отримала і треба його виконувати.
– То ти мене підмінити хочеш?!
– Боже збав. Зовсім не хочу. Але я знаю, як тобі зняти зайву емоційну напругу.
– От іще від кого я порад не слухала!
– Розумієш, у тому вигаданому світі, який поки ще існує в моїй пам'яті, я майже все життя займався вивченням психології людей. І знаю багато способів виходу з емоційного клінчу.
– Ти хочеш на мені випробувати знання психології людей?
– Та ні... Просто...
– То що б робили люди у такій ситуації?
– Ну... Так. Ось, є у мене пару варіантів. Можна просто обійнятися… – оптичний приціл снайперської гвинтівки знову повернувся в мій бік:
– Зачекай! Однак, це дуже... Ем-м... По-людськи! Напевне, для дріад це не підійде. Ні, зовсім не підійде!
– Це все? – Евеліна знову рушила до води.
– Є ще варіант. Треба змінити вектор докладання зусиль. Треба зосередитися на чомусь іншому. Наприклад, мене Аїд із тобою послав подивитися на перенесення. Я нічого про це не знаю. Можеш уявити собі, що я є твоїм учнем і тобі, як учителю потрібно провести мені ознайомчу демонстрацію дерева життя. А наприкінці показати приклад процесу переходу. Зосередившись на тому, щоб твоєму тупому учню дійшло те, про що ти розповідаєш, ти не будеш так перейматися через відповідальну роботу. А я, своєю чергою, з усією відповідальністю виконаю роль тупого учня.
Зупинившись, дріада постояла і подумала. Потім струснула головою.
– Так, справді, методика проста і загальновідома. Зняття надмірного контролю з відповідальної справи шляхом поділу відповідальності на два завдання. Але для того, щоб її застосувати, потрібно, щоб під час нервового напруження хтось тебе спинив і порадив отямитися. – Евеліна подивилася на мене вже більш нормальним поглядом. – Дякую. Пішли покажу тобі дерево життя, – взявши під руку, дріада повела мене до річки. – Однак не бачу необхідності витрачати ціле життя на вивчення такого простого способу впливу на психіку. Як на мене, достатньо було б одного заняття.
Шмат XV
∞ Невідомо де. Невідомо коли
Ми опинилися на правому березі річки. Доволі широкий, але мілкий потік дуже нагадав мені гірську річку. Великі, обтесані водою камені тут і там стирчать із води. Швидка течія, буруни, вири й хвилі. Ширина потоку – метрів тридцять — сорок. Далі починається насип із рудої глини, що стрімко здіймається від лівого берега аж до самих прямовисних скель.
Ніби колись давно гігантська річка з глини вдарила глиняною хвилею у скелю і завмерла. Маленькі струмочки води зі скель проторували у рудій глині рівчачки, поволі вимиваючи з-під ґрунту великі темні камені, і стікаючи в річку.
Ми вийшли на берег і сіли на м'яку траву, що зеленим килимом доходить від лісу майже до самої води.
– Ось і дерево життя.
– Де?
– Перед тобою.
– Вода справді вважається символом життя. Але дерева немає.
– Ти дуже спостережливий. Дерева справді не видно. Але якщо дерева не видно, це не означає, що його немає.
– Воно невидиме?
– Наївна простота. Вірить в абиякі побрехеньки.
– Перестань! Поясни, де дерево? Чому дерево є, але його нема?!
– Деревом життя називають ось цей глиняний схил на протилежному березі річки. З глини із певним інтервалом видавлюються кам'яні кулі різних діаметрів. Ці кулі називаються плодами дерева життя. Зрозумів?
Я придивився пильніше. Біля берега, у річці, більшість каменів неправильної форми. Але придивившись до протилежного берега, можна помітити, що камені, які іноді течією з гупанням переносить уперед, колись мали форму кулі.
Протилежний рудий глинистий берег, що підмивається стрімкою водою, рясно вкритий камінням, що заглиблене в ґрунт. Але якщо придивитись іще пильніше, можна зрозуміти, що всі ці камені мають форму ідеальної кулі, і лише те, що вони вкриті глиною, не дає спостерігачу це зрозуміти.
Охопивши поглядом усю картину, вже добре розгледів, що вся поверхня глиняного схилу, немов руда газована вода з бульбашками. Усюди з-під глини виглядають вершечки каменів, і готовий битися об заклад: і найменші, і найбільші з них мають форму ідеальної кулі.
– Зрозумів. І що?
– І те, що я зараз тобі покажу, як відбувається процес перенесення.
– До речі, хотів спитати, чому кажуть або перенесення, або перехід. Як правильно?
– Правильно буде так, що я – "переношу" іскри Татанії у нове тіло, а іскри Татанії – "переходять" у нове тіло. Зрозумів?
– Не зовсім. Чому тоді іскри Татанії не "переносяться" у нове тіло?
– У цьому місці ти повинен не сперечатися, а сказати: "Зрозумів" і дивитися на процес переходу. Зрозумів?
– Зрозумів.
– От і добре. Думаю, ось цей плід нас влаштує.
Від глиняного схилу з голосним "чмок", залишивши після себе глибоку яму, відділилася велика, десь півтора метра в діаметрі, вкрита шматками глини, кам'яна куля і полетіла над водою в нашому напрямку. Десь на середині річки куля занурилася до половини у воду і почала крутитися. Глина змилася з неї, ненадовго пофарбувавши воду на бистрині у рудий колір.
Куля, поблискуючи мокрими гладенькими боками, знову злетіла над водою і рушила до нас. На піщаному березі, не долітаючи до трави, вона спустилася на землю. Евеліна розкрила долоню. Там уже лежав кристал переходу. Здійнявшись із руки, кристал полетів до кулі, на мить завмер на самому її вершечку, і розчинився в ній, як до цього зникав у руці Евеліни.
Далі нічого не відбувалося. Скосивши очі, я подивився на Евеліну. Вона сиділа у напруженій позі та із занепокоєним поглядом. Було помітно, що дуже вболіває за кінцевий результат.
Уперше. Свого роду екзамен. Я терпляче сидів і мовчав, не бажаючи щось зіпсувати.
Від кулі, переборюючи звук водяного потоку, почувся хрускіт. Мене чомусь лякають такі звуки. Коли кам'яна брила відколюється від скельного масиву, лунає саме такий звук. І гучний, і глухий, і водночас глибинний. Розриваються зв'язки, що міцно трималися мільйони років.
По поверхні кулі пішли глибокі тріщини. Після найгучнішого тріскоту шматки кулі, неначе шкаралупа від горіха, розлетілися на декілька метрів у різні боки. На місці кулі на мить око устигло зловити завислу водяну кулю меншого діаметра, в середині якої було видно людську постать у формі ембріона.