Хоча попередня робила його бозна-коли.
– Особисте питання. Скільки майстрів у тебе?
– Тринадцять.
– Ого!
– Ніяких ого. Я вважаю, що дуже мало. Мої попередні життя були по п'ятсот, сімсот років. А ти першонароджена. І років тобі?
– Вісімдесят п'ять.
– Максимальний вік дріад, наскільки я знаю, – триста п'ятдесят — п'ятсот років. Ти ще й чверті свого першого життя не прожила, а вже першого майстра маєш. Оце для мене "ого"! Добре, досить політесів. Якщо хочеш потеревенити, скажеш Аїду, щоб нове тіло для мене завтра зранку створив. Тоді у наступної буде час, щоб поточити ляси приблизно до обіду. Потім піде.
– Щось передавати будеш?
– Лише лук і стріли. Вони хоч і ритуальні, але справжні.
– Віддай Ваарону.
Ельфійка зняла лук та сагайдак і передала мені. – Дивне у тебе тіло, хлопче. Я поки тут на вас чекала, спостерігала, як ти Евеліну питаннями діставав. Евеліна мужньо трималась.
Евеліна вирішила мене захистити:
– У нього з пам'яттю проблеми. Підозрюю, щось сталося під час перенесення. Нічого не пам'ятає з минулого життя.
– Це в Аїда такий випадок стався? – насторожилася ельфійка. – Бо я декілька справ своїй наступній полишила. Хотілося б, щоб про них не забули.
– Ні, ні, не переймайся. В Аїда все буде на найвищому рівні. Це невідома мені локація. Я вперше таке тіло бачу.
– Які твої роки? Ще надивишся. Нумо закінчувати, бо, відверто кажучи, я таки справді, втомилася.
Ельфійка з дріадою зійшли з дороги в траву. Татанія дістала зі складок одягу свій кристал переходу. Вони переплели руки так, щоб кристал був між долонями. Голоси набули урочистості.
– Я прийшла по твою допомогу, Евеліно.
– Востаннє до твоїх послуг, Татаніє.
– Я вирішила і я готова.
– Скільки років твоєму тілу?
– Сімсот тридцять три.
– Яке життя ти будеш жити?
– Після відпочинку, почну восьме.
– Яке в тебе ім'я?
– Татанія.
– Заплющ очі, Татаніє. Зараз ти відпочинеш. Коли прокинешся, почнеться твоє восьме життя, і сила струменітиме в тобі, немов ріка. Заплющ очі!
– Я знаю, куди я йду... – полегшено промовила ельфійка, заплющила очі, і, немов мішок із соломою, повалилася на землю...
Я чекав чогось подібного, але, всупереч усьому, ледве спинив себе, щоб не кинутися на допомогу Татанії. Евеліна залишилася стояти, тримаючи в руках зелений кристал переходу. Гел сидів у сідлі й спостерігав за тим, що відбувається, з просто-таки непробивним спокоєм.
Кристал Татанії опинився в руці Евеліни й розчинився в її долоні. Дріада, не звертаючи уваги на труп ельфійки, пішла до фургона.
Тіло ельфійки поволі занурилося в землю. Декілька секунд – і зелений плащ безслідно зник у траві, неначе не тверда земля, а жадібна трясовина засмоктала мерця.
Евеліна плавно злетіла на фургон. Я, оговтавшись від видовища такої креативної евтаназії й поховання, притримуючи речі Татанії, похапцем заліз на своє місце.
Коли ми всілися і фургон рушив, Евеліна, млосно примруживши свої велетенські очі від променів, що через листя попадали їй на обличчя, з легкою усмішкою запитала:
– Що ти там останнє питав? Щось про лікування зейців?..
∞ Невідомо де. Невідомо коли
Близько полудня ми виїхали з лісу. Перед фургоном прослалася неширока смужка землі, за якою зяяла порожнеча. Спочатку я подумав, що ми опинилися на вершині гори, бо попереду побачив багато хмаринок, що ширяли майже на рівні небокраю. Фургон, під'їхавши доволі близько до урвища, повернув ліворуч і поїхав паралельно прірві. Дорога й надалі була ідеально рівною.
Виявилося, що, виїхавши з лісу, ми опинилися на гребені височенного укосу. Майже вертикальна стіна урвища спускалася вниз приблизно на три — чотири сотні метрів. Унизу, паралельно укосу, протікала невеличка річка з рудими берегами. Майже впритул до неї починався ліс із гігантськими деревами.
Трохи проїхавши, Гел спинив ящера, зліз із сідла і, підійшовши до краю укосу, завмер, дивлячись у зелену далечінь. Ми з Евеліною приєдналися до нього. Ні ліворуч, ні праворуч я не побачив жодного спуску в долину. Від небокраю до небокраю – майже гола скеляста стіна, біля підніжжя якої текла мутна бурхлива річка із глинистими берегами. Ліс удалині переходив у дикий степ, далі знову в ліс. Ніде не було жодних слідів цивілізації.
Плями степу вдалині мали нерівні краї. Із земних спогадів пригадалися різноколірні клаптики оброблених ділянок, які бачив колись із Говерли, в Карпатах. Тут до обрію все розділено не на клапті або прямокутники, а, швидше, на плями. Ні міст, ні доріг, ніяких будівель. Праворуч на видноколі височіли гори.
Примітні обриси. У моїй пам'яті ще вчора я власноруч помістив ці гори до небосхилу. Але тоді я полишив їх ліворуч від себе. Зараз вони займають праву половину виднокола. Отже, рухаємося ми у зворотному напрямку від селища зейців із торжищем.
– Яка краса, – сказав Гелікоклес, поправляючи свого бриля, і міцніше затягуючи під підборіддям мотузок від нього.
Помітив, що у дріади комбінезон став товщим на пару пальців. Гадав, що тут повинно бути вітряно, але поки що, крім легенького вітерця, нічого не відчувалося. Однак одяг у мене, як і раніше, складався зі штанів та сорочки, ніхто не поспішав подарувати мені лапсердак, тому я вирішив не перейматися.
Через деякий час, мовчки насолодившись величним видовищем відкритого простору, ми повсідалися на свої місця і фургон рушив паралельно укосу.
У ту мить я дивився в далечінь, тому не відразу розумів, що фургон поволі повертає у бік прірви.
Коли я помітив ці тривожні зміни, Гелікоклес уже повністю завернув ящера та фургон до укосу й ми з тією ж швидкістю продовжили рухатися у бік урвища. Відчувши моє занепокоєння, Евеліна кивнула головою мені за спину.
– Візьми в руки лук і ятаган, про всяк випадок.
Я взяв у руки речі Татанії та з тривогою заозирався. Ящики гладенькі, вхопитися немає за що. Евеліна зітхнула і взяла мою руку:
– Не смикайся.
"– Зрозумів? Не смикайся! Здається, зараз політаємо!"
"– Схоже, що таки-так, політаємо! Поки до землі долетимо, я встигну і всратися, і штани висушити!"
"– Ти тільки їй руку так не дави. Ач як вчепився, як у мамку. Не дави, кажу, бо ще подумає, що ти боїшся!"
"– А-А-А-а-а-а-а!!! Ми всі помремо!!! Рятуйте-е!!!"
"– Нормально тримаєшся. Тільки очі не вирячуй, бо на сову схоже."
Ящір між тим дійшов до краю і продовжив, меланхолійно рухаючи лапами, іти порожнечею. Ось над краєм укосу прокотилися й колеса фургона. Я інстинктивно відхилився назад. Але ніяких змін не відбулося. Фургон, як раніше, їхав собі, немов по рівній і гладенькій дорозі. Лише ледь похитувався від подихів вітру на висоті Princess Tower.
Вітер зміцнів. Схоже, ми попали у висхідний потік повітря. Ящір припинив бовтати лапами у повітрі, підібгав їх під себе, і, не виказуючи хвилювання, продовжував тягнути фургон і нести на собі Гелікоклеса.
Я вже нафантазував собі, що наш фургон зараз, немов карета Шармбатона, увійде в круте піке і почне знижуватися на крони дерев. Але наш рух лишався плавним і неспішним. Ми, немов у невидимому ліфті, спускалися до землі.
Страх мене трохи відпустив. Я навіть хотів відпустити руку Евеліни, але вона втримала мене від цього необачного кроку.
– Ти що, згадав як літати?
"– Глечик з-під ліжка! Ти чи сміливості набрався? Вони ж тут усі літати вміють! А ти, напевне, вирішив, що знаходишся на останньому поверсі Бурдж-ель-Араб і розслабився?"
У польоті ми знову повернули ліворуч. Спустившись між велетенськими гілками до землі, фургон утрапив колесами прямо на лісову дорогу, яку з висоти укосу за кронами дерев я не помітив. Ліворуч чувся плескіт гірської річки. Ми поїхали паралельно бурхливому потоку. Лісова дорога вивела фургон на простору галявину, оточену товстелезними стовбурами дерев, що, переплітаючись гілками, поєднали крони й повністю затулили небо.
Оглянувши галявину, я зробив висновок, що тепер мені відомо, як виглядає справжній Едем. Під деревами вся земля, неначе поле для гольфу, вкрита низенькою м'якою травою. Навкруги все схоже на парк мільйонера, який платить своїм садівникам платню президента. Кущі мають правильні форми. Невеличкі деревця, що ростуть поміж гігантами, всіяні яскравими плодами. Простір, зелень і краса.
Гел, не зупиняючи ящера, розвернувся в сідлі в наш бік.
– Евеліно, Аїду вітання від мене. Ще раз дякую тобі за послугу. Ваароне, удачі.
Дріада злетіла на траву і махнула мені злазити.
– І тобі дякую, Геле. Гарної дороги!
– Гарної дороги, Геле! – зіскочивши з фургона, я також махнув гному рукою.
Фургон сховався за стіною зелені.
Трава на галявині не скошена й не підрізана. Вона коротка, м'яка і густа. Ноги ступають по ній, немов по килиму. Ми із дріадою неспішно, насолоджуючись відчуттями, рухалися в бік річки. За деревами погучнішав шум води. Неголосно, немов звертаючись до мене, дріада промовила:
– Аїде, ми прибули.
Серед дерев, із того боку, куди ми прямували, з'явилася постать. Вона рухалася в наш бік, ширяючи на висоті одного ліктя над землею. Кущі росли доволі рідко, тому дріада, а це був саме дріада, інфінітиву я поки що не вигадав, летів, стоячи в повітрі, зі швидкістю спринтера, ледь змінюючи напрям, без різких поворотів.
На підльоті Аїд пригальмував, його ноги торкнулися трави.
Зеленошкірий, одягнений, як Евеліна, у пухкий зелений комбінезон із природного зеленого поролону. Волосся зелене, кучеряве, коротко підстрижене. Зачіска демонструє всім охочим подовжені вуха. Очі великі салатові, але якісь беземоційні й холодні.
На зріст вони з Евеліною однакові й, як на мене, дуже схожі. Немов брат і сестра. Відрізнялися лише очі.
У Евеліни в очах можна прочитати емоції, а в Аїда... Якщо трохи додати романтики, то можна сказати, що в Аїда через його салатові очі на мене дивилася безодня малахітової порожнечі. Аж мурашня по спині забігала.
– Вітаю, – привіталася Евеліна.
Аїд підняв долоню, Евеліна ляснула по ній і пройшла далі, неначе зустрілися двоє нерозлучних друзів.
Я не ризикнув повторити таку фамільярність:
– Вітаю, – зміг видавити із себе.
Ми з Аїдом зупинилися на відстані витягнутої руки й почали розглядати одне одного. Але був нюанс. Я на нього дивився, як студент-першокурсник, що, прогулявши всі лекції та прийшовши вперше на кафедру, опинився на екзамені.