В основному, це індійці, китайці та інші вихідці з Азії.
Чоловіки, іммігранти з Азії, одружуються лише з жінками своїх національностей. Іммігранти з Азії не хочуть створювати сім'ї з жінками з білим кольором шкіри. Торонто, Міссісага, наче гігантські калейдоскопи, де кожна деталь тримається свого кольору. На словах у Канаді рівність і братерство, ніякого расизму, тут заведено вітатися на вулицях з незнайомими людьми. Та коли я інколи вітаюся до деяких іммігрантів, то вони суворо мовчать у відповідь або широко розкривають очі і мені здається, що дивляться на мене, як на білу мавпу, що раптом заговорила людським голосом.
Тож мені доведеться шукати чоловіка для своєї доньки серед чоловіків з білим кольором шкіри. У містах Міссісага і Торонто дуже мало неодружених білих чоловіків. Шукати чоловіка тут – це як шукати голку в копиці чужого сіна.
Я щодня у робочі дні 2 рази, а у вихідні раз іду з дому до супермаркету за продуктами чи відвозить внука до дитячого садка. Я дуже рідко зустрічаю молодих чоловіків, ровесників своєї старшої доньки. Практично, в місті немає молодих білих людей. Білі люди, яких я зустрічаю, — це мої ровесники, — з яких починає сипатися пісок. Я тепер уважніше придивляюся до білих чоловіків, з якими моя старша донька може зв'язати своє життя, але ніяк не можу побачити хоч одного серйозного неодруженого чоловіка. Вони всі, як діти, і мій зять серед них – найдоросліший та найкрасивіший.
Тож, якщо старша донька захоче шукати другого чоловіка, то їй доведеться спілкуватися з чоловіками з інших міст Канади, де проживають люди з білим кольором шкіри, бо іммігранти з Азії не одружуються з білими жінками.
Мені здається, що зять інстинктивно і привіз дружину в місто найбільшого скупчення іммігрантів на планеті, щоб дружина не могла знайти йому заміну. Іноді я дивуюся, як доля допомагає зятю вижити й зберегти те, що має.
Удача часто на боці зятя.
Вищі Сили допомагають розумово відсталим і тим, у кого гнів затуманює розум. А хто ще крім милосердних Небес підтримає таких, як зять?
Я чекаю коли можна буде почати виконувати пораду молодшої доньки й шукати другого чоловіка старшій дитині. Це для мене як заповіт молодшої доньки. Звісно, рішення про пошуки другого чоловіка прийматиме старша донька, але я як батько маю право запропонувати варіанти.
Та зять все відкладає здійснення своєї погрози, постійно змінюючи дату втечі з сім'ї.
Старша донька не хоче слухати мене, коли я пропоную їй почати пошуки нового чоловіка. Дочка не розуміє як можна жити з чоловіком і шукати нового.
Я кажу, що тільки так і потрібно робити:
— Щоб купити нове взуття, ми йдемо до магазину в старому взутті.
Моя надія на майбутнє щастя доньки з другим чоловіком проростає крізь попіл і я вже не дочекаюся, щоб почати пошук справжнього дому в Канаді чи США, в плавильних котлах народів.
Вітер розвіває волосся доньки на березі озера Онтаріо. Позаду — хмарочоси Торонто, величні та холодні. Я стою поруч, дивлячись на водяну гладінь, яка здається кордоном між минулим і майбутнім.
Я більше не здригаюся від звуку його кроків. Нехай тікає. Його втеча — це не втрата, це ампутація гангрени. Тепер я дивлюся на Міссісагу та Торонто іншими очима. Це Вавилон, де кожен тримається свого гетто: індійці шукають індійців, китайці будують свої фортеці. Нам, українцям, тут непросто знайти своє. Але я вірю в силу і вдачу своєї доньки. Вона не шукає гаманця, вона шукає плече. Серед мільйонів облич у цій Північній Америці десь є той, для кого сім'я — не тягар і не ширма, а тиха гавань. Ми почнемо спочатку, навіть якщо доведеться просіяти через сито весь цей континент.
Я показуючи на вогні міста:
— Дивись, доню. Там мільйони людей. Невже ти думаєш, що той боягуз, який сидить у нас на кухні — це межа твого всесвіту?
Донька тихо:
— Тут усі такі різні, тату. Ті індійці в парку, китайці в метро... вони як закриті книги. Аби чоловік дав мені дозвіл на вивезення дитини з Канади, то я б не залишалася тут і дня. Та й хто в Канаді захоче взяти жінку з чужої війни, з дитиною на руках?
Я беру її за руки:
— Той, хто сам знає ціну втратам. Не шукай серед тих, хто ховається. Шукай серед тих, хто будує. Канада велика, а Америка ще більша. Ми знайдемо тобі людину, яка побачить у тобі не дружину для звітності перед мамою, а жінку, з якою хочеться зустріти старість. Українська жінка — це вогонь. А на вогонь завжди знайдеться той, хто захоче зігрітися.
Зять здогадується про мої плани й думає:
"Вони вже планують моє заміщення. Бачу по очах старого. Він дивиться на мене, як на порожнє місце. Ну і нехай! Шукайте, де знайдете дурня, який захоче тягнути цей віз. Поки вони мріють про здорові стосунки, я вже знайшов на форумі кімнату в підвалі за 800 доларів. Мені не потрібен їхній вогонь, мені потрібен стабільний Wi-Fi і щоб ніхто не питав про обов'язки. Я вільний від цієї країни, від цієї сім'ї, від цієї війни. Я — просто тінь, яка нарешті зникне в тумані Онтаріо".
Він піде, і в домі нарешті стане тихо. Ця тиша буде дзвеніти, як розбите скло, але вона буде чистою. Ми з дружиною зробили помилку, підштовхнувши дочку до поспішного шлюбу, але ми ж і допоможемо їй зібрати життя по шматочках. Нам потрібно за зиму відійти від горя втрати молодшої доньки. А потім у Міссісазі настане весна, і хоча це місто тисячі культур, любов — це мова, яка не потребує перекладача. Ми знайдемо свого чоловіка. Справжнього. Такого, що не захоче тікати.
Я вже не злюся на зятя. Я забрав ту частину себе, яку раніше віддав зятю. Все перегоріло. Тепер зять мені байдужий і не викликає ніяких емоцій. Я просто чекаю розлучення доньки.
Епілог. У кожного своя війна
Ми втекли від однієї війни,
щоб опинитися на іншій
У роки мого дитинства за часів Радянського Союзу у начальства було дуже модним записувати своїх дітей до музичних шкіл, щоб вони навчалися на піаніста. У квартирах багатьох радянських керівників стояли піаніно, а то й роялі. Моїх батьків теж не обійшла така мода і вони спробували мене з сестрою зробити музикантами. З того нічого не вийшло, але піаніно ще довго самотньо стояло у вітальні, доки його не продали наступним батькам майбутнього музичного генія. Учитель музичної школи обіцяв мені, що коли я опаную професію піаніста, то зможу писати симфонії, як зараз пишу книги.
Видно, життя разом зі мною в Канаді вже написало симфонію розпачу, жертовності та гіркого прозріння. Сподіваюся, в цій симфонії невдовзі настане час поставити фінальний акорд і підбити підсумок життя під спільним дахом із тінню зятя, яка виявилася сильнішою за світло.
Канада мала стати для нас, українських біженців, тихим прихистком, але стала прозорою вітриною й театральною сценою, де розігралася трагедія великої любові й людського розпаду. Коли вщухли звуки правильних слів зятя і пройшов шок від його поведінки, то в сухому залишку маємо лише чисту правду.
Історія нашої родини — це притча про любов та егоїзм.
Моя молодша донька дуже любила своїх батьків і сестру. Життя без нас стало однією з причин її смерті. Вона згасла від виснаження, але віддала останній подих і свої останні гроші на порятунок психіки сестри. Смерть і самопожертва молодшої доньки стали для нас не просто великим горем і втратою, а дзеркалом, у якому кожен нарешті побачив справжнє обличчя зятя.
Я і дружина, як люблячі захисники, крізь вогонь війни та приниження вивезли вагітну доньку за океан і стали добровільними заручниками, охороняючи онука від рідного батька. У старшої доньки після 12 років подружньої закоханості нарешті наступає любов-прозріння щодо свого чоловіка.
Нашій любові з самопожертвою, захистом та прозрінням протистоїть самолюбство і черствість зятя — 43-річного немовляти з амбіціями тирана. Людина, яка зреклася Батьківщини, збожеволіла від страху захищати рідну землю на фронті й зіпсувала нам 4 роки перебування у Канаді. Його успіхи — це вміння маніпулювати чужою добротою, а шляхетність — лише цинічний спектакль для канадських знайомих.
Господи, я втік від однієї війни, щоб опинитися на іншій — у власній вітальні. Я боявся смерті від ракети, а тепер повільно вмираю від сорому. Дивлюся на зятя — на цього хама, якого ми самі обрали для своєї дитини. Це мій вирок. Я хотів сховати сім'ю в Канаді, а насправді замкнув їх у клітці з людиною, яка не варта навіть нашого погляду.
Зять представляє ту частину покоління українців, яке пошматоване злиднями 90-х і було позбавлене нормального дитинства та отримало психологічні травми на все життя, а нині паралізоване страхом перед сучасністю. Нині зять не сприймає Канаду як країну реальних можливостей, а використовує її лише для декорації імітації свого чергового успіху. Він обрав канадську тишу замість української канонади, але так і не зміг почути власного голосу.
Сьогодні в нашому канадському домі вже панує тиша, що переривається лише тупотом маленьких ніжок Вождя червоношкірих. Трирічний малюк, цей оголений нерв сім'ї, продовжує стукати в зачинені двері батьківської кімнати. Він шукає дім — те містичне місце, де не болить, де не треба бути зручним і де любов не є розмінною монетою.
Я тепер знаю: хабар не рятує від війни, якщо ця війна живе всередині такої людини, як зять-ухилянт. Хроніка життя зятя в Канаді — це драма про ухиляння не лише від армії чи держави, а від людяності.