Виявляється, ні до чого Дісней сам не зміг додуматися, все скопіював зі світу Зеї.
А може, все не так? Може, Діснеєм тут і не пахне? Може, це саме я у минулому житті на Зеї бачив берегинь квітів, і у своїх вигаданих спогадах про Землю всім діснеївським феям дав у руки чарівні палички?
Отримавши кристал, Ніка, дізнавшись, що дерево життя знаходиться не в тій стороні, куди їй треба летіти, швиденько попрощалася з нами й полетіла додому.
Вочевидь, дорога на неї чекала довга, але з цього приводу ні вона, ні Евеліна не переймалися, тож і я вирішив не забивати собі цим голову.
Коли фургон рушив, вирішив більше розпитати дріаду про берегинь.
Берегині квітів – це окремий вид жителів Зеї. Нині невідомо, коли вони з'явилися у цьому світі. Припускають, що берегині могли разом із єнотоподібними зейцями населяти Зею ще до появи людей і дріад та можуть вважатися корінними жителями цієї планети.
Також є інша версія, ніби їх створили під час експериментів унаслідок генних мутацій.
Ареалом їхнього існування є лише Променистий острів, що розташований біля південного узбережжя Великого океану. Їхні інтереси практично не перетинаються з інтересами жителів материка, тому вони існують відособлено.
Спогади про берегинь можна знайти у найдавніших архівах пам'яті поколінь. Цікаво те, що берегині мають усі три іскри: життя, розуму і досвіду. І хоч вони дотичні до ремесла, та до навчання долучаються лише одиниці. Лише одна з берегинь, на ім'я Феанора, дуже давно отримала ранг майстра ремесла у спеціалізації життя, і відтоді інших майстрів у берегинь немає. Тому, багато разів змінивши тіло, наступна Феанора проживає свої життя на острові, підтримуючи берегинь у скрутні часи.
Тримати вдома світляків, це – відносно нова мода. Виникла вона недавно, років п'ятдесят тому. На острові сталася якась катастрофа й більша його частина стала тимчасово непридатною для життя берегинь. Тоді Феанора звернулася до асів із проханням про допомогу.
Для зейців в освітленні кімнат немає ніякої потреби, бо існує багато варіантів вирішення цього питання без живого світла. Просто у тяжкі часи зейці взяли собі на виховання світляків, личинки берегинь.
Годувати їх потрібно раз на добу. І для того, щоб не забувати це робити, зейці скористалися світляками для освітлення приміщень. Коли світляк хоче їсти, його світло тьмяніє. Тому він сам нагадує про необхідність погодувати себе.
Період недієздатності у берегинь – чотири роки. Перші два роки берегині самі виховують личинок, тоді ж личинки набувають вміння говорити, але наступні два роки у стані лялечки вони не можуть говорити й потребують мало догляду, лише їжу.
Років за чотири наслідки катастрофи на острові звели нанівець, але допомагати берегиням серед зейців стало модою. Серед берегинь стало модно віддавати своїх лялечок до зейців. Берегині, що колись побували у приймах, почали вважати, що перебування в інших місцях добре загартовує майбутніх берегинь та надає їм нових знань. До того ж невідомо, куди попаде світляк, тому для берегинь це стало випробуванням на зрілість із ефектом лотереї.
– Але світляками торгують.
– То й що? Яка різниця, як минає час світляків? Багато недотичних до ремесла знайшли собі спосіб заробити. Раз на рік, на узбережжі, такі торговці приймають у берегинь багато лялечок на виховання, на два роки. А далі на торжищах продають їх охочим допомогти берегиням. Коли берегиня переходить у п'ятий рік життя й отримує крила, то летить додому. Напрям вона добре знає. А вдома така берегиня потім пишається, що дорога в неї була довга, і навчання вона проходила бозна-як далеко від дому.
– Евеліно, скажи, а багато наступних? Як узагалі регулюється кількість населення на Зеї, якщо, переселяючись із тіла в тіло, можна жити вічно, але тут не помітно перенаселення. Багато жителів я бачив лише на торжищі. І то, порівняно з моїми спогадами, на торжищі було народу не більше, ніж на сільському базарі.
– Ти під час сніданку чудово розповів про "переселення" у наступне тіло. Маєш це добре засвоїти. Ніякого переселення не відбувається. Новоствореній істоті з чистою пам'яттю записують спогади померлої. Тому ніякого вічного життя. Хоча існує багато випадків, коли у різних групах, різних видів зейців виникає вірування, що, начебто померлі переселяються до наступного тіла за допомогою дріад. Нічого гарного у таких випадках адептів такого вчення не чекає. Регулювання кількості наступних могло б відбуватися за допомогою ліквідації, але зараз їх відносно мало, тому на першонароджених це ніяк не впливає. Себто, регулювати їхню кількість немає ніякої потреби. Все інше про надання наступних тіл дізнаєшся з пам'яті поколінь.
– Тоді скажи, що відбувається з іскрою життя у зейця, який помирає?
– Нічого. Вона просто згасає. Коли від старості, коли внаслідок інших причин. Разом із нею згасають іскри розуму та досвіду. Ось цей кристал, – на долоні у дріади знову виріс зелений кристал переходу. – Лише знімає копії іскор розуму й досвіду. Останній сеанс передачі інформації від зейця до кристала відбувається під час останнього контакту шкіри зейця із кристалом.
– Це тому гноми носять його на ланцюжку, на шиї?
– Ні, постійний контакт кристала зі шкірою потрібен зейцям, які часто користуються пам'яттю поколінь.
– Вони геймери?
– Що?
– Ну, ти казала про кришталозалежних, яких ви лікуєте. Це тому, що вони весь час знаходяться в пам'яті поколінь?
– Знову ні. Можливість виникнення фанатичної залежності від пам'яті поколінь не залежить від часу, який зейці проводять у контакті. Це питання, швидше, до іскри життя. Або зейц схильний до цього захворювання, або ж ні.
– А можна, скажімо, відібравши у зейця кристал переходу, записати на багато тіл одні й ті ж іскри розуму і досвіду, зробивши багато однакових зейців?
– Відразу скажу, що не можна, але... Навіщо це могло б тобі знадобитися?
– Ну, наприклад, потрібно багато робітників для виконання якоїсь роботи; або багато воїнів; або, скажімо, знає зейць якусь інформацію, але казати її не хоче. Але асу, наприклад, вона конче потрібна. Візьме він кристал, зробить копію зейця, і дізнається у нього необхідне.
– Маячня. Твій мозок що попало понакручував з інформацією твого минулого життя. Все працює зовсім інакше. Пояснювати не буду. Довго і нудно. Давай іншу тему.
– Але ж ти обіцяла Міхону копію моїх спогадів?
– Це лише у випадку твоєї ліквідації. Інакше, він зможе дістатися до твоїх спогадів лише через тебе. Все, досить, давай інші питання.
– Тоді поясни, чому дорога, по якій ми їдемо, така рівна?
– А якою вона має бути? Що ти маєш на увазі?
– Ну, дорога під нами ґрунтова, покриття вона не має. Трава по коліях вибита до землі, отже, тут їздять часто. Але немає ні горбиків, ні ямок. Ні корінчик із землі не стирчить, ні хробак ямку ніяку не викопав. Рівно, неначе люстро під колесами. А коли серед кущів їхали, то неначе у величезному тунелі. Стіни рівненько підстрижені, дорога гладенька, немов ці ящики, на яких ми сидимо.
– Зрозуміла. Справді, я вже почала забувати, що дорога може бути у вибоїнах. Чуєш, Геле?! Ми з тобою довго живемо. Я вже настільки стара, що не пам'ятаю ті побиті гірські дороги, якими ми подорожували у підгір'ї Громової гори, коли розважалися з твоїми братами.
– Перестань удавати із себе бабцю, – гном напіврозвернувся у сідлі. – Я від тебе старший аж на двадцять сім років. Ваарон зможе подумати, що з мене взагалі порох сиплеться. Треба буде якось уже із сім'єю вибратися у подорож, а то все у пам'яті поколінь картинки дивимося. Краще в реальному житті пожити. Загалом, натяк я зрозумів, як налаштуємося подорожувати, з мене запрошення.
– Тоді вважай, що я вже зараз погодилася. – Евеліна пояснила: – Рівна дорога – це заслуга Гелікоклеса та інших майстрів трансформації, що живуть неподалік. Якщо зейць досягає звання майстра і хоче вчитися далі, освоюючи нові види впливу на реальність, то він для підвищення свого рівня знань повинен мати високу репутацію. Найпростіше підняти рівень репутації – займатися суспільно корисною справою. Для майстрів трансформації найчастіше це дороги. Ми тому так повільно їдемо, що Гел дуже добре виконує свою роботу. Дорога загалом нормальна. Помітно, що майстер проїжджав тут не дуже давно. Але Гелікоклес усе одно доводить шлях до найкращого рівня.
– Як він доводить? – я не бачив суттєвих змін на дорозі.
– Упродовж усієї подорожі у полі зору Гелікоклеса із дорогою відбуваються зміни. Ми їдемо доглянутою дорогою, тому зміни не помітні. Де гілка росте в бік дороги, там вона або відрізається, або загинається. Якщо недостатньо землі до оптимального рівня – ґрунт переноситься з обочини. Сміття на дорозі – його переносять на обочину. Цікаво спостерігати, коли є потреба у новій дорозі, і Гел, звертаючи на бездоріжжя, робить нову дорогу, відразу найвищого рівня. Тоді весь світ дибки стає. Я бачила одного разу.
– Ти також майстер. Можеш так робити дорогу?
– Я майстер-лікар. Я можу робити перетворення на такому ж рівні, як робить Гел, але не з матерією, а із тканинами живого організму. Звісно, я не лише лікарській справі навчалася, і зараз продовжую вчитися у різних напрямках, і трансформації я вчуся також. Можу зробити собі стежку в лісовій хащі, але настільки професіонально, як Гел... Ні, мені до нього ще далеко. Те, що ти бачиш зараз – це ніщо. Реальний рівень Гелікоклеса – це приблизно з такою ж швидкістю робити печеру такого ж розміру, як цей зелений коридор, по якому ми зараз їдемо, але в суцільній горі!
Я здивовано присвиснув:
– Так, навіть уявити такого гірничовидобувного комбайна не можу. Себто твоя соціально активна робота – це лікувати хворих?
– Саме так.
Попереду на дорозі з'явилася постать. Невеличка, в довгому зеленому плащі з глибоким каптуром. За плечима – лук та сагайдак зі стрілами. Жіноча постать напівлежачи ширяє у повітрі. Коли фургон наблизився, жінка опустилася на ноги й вирівнялася. Зняла каптур. На плечі лягло молочно-біле волосся. Фургон спинився. Із сухого зморщеного обличчя на нас дивилися великі, вицвілі від старості очі ельфійки.
– Я по твою допомогу, Евеліно, – ельфійка з гідністю кивнула головою.
Гном також привітався, кивнувши головою, але із сідла не зліз.
– Востаннє до твоїх послуг, Татаніє, – якось сумно промовила Евеліна і плавно злетіла з фургона до ельфійки.
Я також, як міг елегантно, зіскочив на землю, і підійшов ближче до розмови.
– Я вирішила і я готова, – Татанія сумно усміхнулася.
– Ритуал виконаємо? Можливо, для твоєї наступної краще буде, щоб ти відправила їй останній образ? – Евеліна простягнула руку для привітання.
– Добре, це моє сьоме життя, ритуал я знаю.