Справжнє то лише сім'я, все інше – пусте. Розуміння дружби в Канаді й Україні дуже відрізняється. На зустрічах друзів і знайомих не заведено скаржитися на життя, говорити про роботу. Майже всі в Канаді, коли зустрічаються, то запитують як справи, але це запитання просто підсилює звичайне привітання і надає більшої ввічливості та доброзичливості, бо насправді їх ваше життя не цікавить, адже в кожного своїх проблем і турбот вистачає. Іноді, особливо, телефоном зять серйозно сприймає запитання "як справи" й починає годинами розповідати знайомим канадцям як у нього все погано і йому потрібна допомога. Тож співрозмовники вже й не раді та стараються не запитувати в зятя як справи, щоб його годинами не несло та не кортіло посвячувати їх у всі подробиці свого життя – буття. Та я й не зустрічав у Канаді ні в кого бажання так же сильно пліткувати чи перемивати кісточки знайомим, як в Україні, чого, зізнаюсь, мені іноді, як колишньому журналісту, дуже не вистачає. Другу допоможуть лише коли на цьому гарантовано щось зароблять. І канадці не винні. Життя в Канаді таке. Та й не лише в Канаді. У Канаді трапляється так, що українці дружать — дружать, а потім хтось добивається кращих результатів у житті, і замість дружби приходить суцільна заздрість і вже й зустрічатися не хочеться. В людях зять не розбирається. Вже трохи набридло, що кожне його знайомство з новим чоловіком породжує захоплення і ледь не обожнювання, а потім, коли цей чоловік не відповідає йому взаємністю та не звертає на нього особливої уваги, то відразу всі домашні вислуховують з якою поганою людиною звела його Доля. У Києві зять кілька років спілкувався з успішним, але непутящим бізнесменом з Великобританії, п'яницею і гульвісою, але так з ним конфліктував, що коли мамі зятя і бабусі потрібно було знайти спонсорів у цій країні, щоб погодилися їх прийняти, як українських біженців, то зять не наважився просить про це свого приятеля. То навіщо скільки часу і сил було тратити на англійця? Щоб хизуватися перед усіма своїм спілкуванням з жителем Туманного Альбіону! У кого ще є такий приятель? То — то! Коли зять у Канаді хоче зробити чергову дурницю, то ми з дружиною лише мовчимо, я хапаюся за голову та іноді не втримуюсь і коментую його дії нехорошими словами. Щоб не втрачати любов зятя, його мама і моя донька завжди повністю підтримують усе, що він робить. Як зять не може зрозуміти, що він не те, що в Канаді, а й в усьому світі нікому не потрібен, крім родини, на половину представників якої ображений за те, що не потурали його минулим і нинішнім дитячим примхам? Єдині на планеті, хто його люблять і цінять, — це сім'я і родина. Все інше – то дим, туман. Які друзі? Які приятелі? Та ще й у Канаді! Канадські приятелі заздрісні й бояться, що зять зможе жити краще і щасливіше за них. Прикро, що зять не може знайти кращих приятелів? У Канаді в зятя почали з'являтися якісь комплекси щодо знайомства і спілкування з канадцями, у глибині душі розуміє, що його історії про минулі хуліганські подвиги й великі досягнення в бізнесі не допоможуть йому заприятелювати з канадцями. Мені здається, дехто зі знайомих зятя в Канаді, особливо роботодавці та його колеги, вважають зятя за клоуна, який дає прем'єри нових комедій, і розповідають всім знайомим про українця, який запалює своїми витівками, часом, сіре й одноманітне канадське життя успішних людей. Запалюй далі, друже! Через свою вдачу зять потрапляє з одної халепи в іншу, як зірка німого кіно Чарлі Чаплін, весь час падає, всім довкола весело від цього, а нам, його родині, не до сміху. Приятелі, взагалі, в захваті та, як на боксерському матчі, стрибають до неба й просять зятя продовжувати їх і веселити:
-Мочи його!
-Що? Слабо справитися з двома пенсіонерами?
-Жени всіх у шию! Ти молодий і красивий, зробиш ще і сина й дочку.
-Тобі потрібно отримуват російський паспорт в
Така безвідповідальна поведінка друзів і приятелів вселяє в зятя віру у свою правоту і він робить помилки ще з більшою силою. Відколи приїхав в Канаду, вже 3 роки зять живе в постійному стресі. Як часто і в дітей, реакції на стрес зятя часто нерозумні, безвідповідальні й виливаються в якісь дурниці: не може зняти напругу після роботи й приїздить з роботи злий, домашні його дратують, їсть, запирається в кімнаті й нікого не хоче бачити, не виходить до ранку, як підліток, не хоче відриватися від комп'ютера з грою в танчики. Зятю дуже подобається, коли друзі називають його Танкістом за любов до онлайн ігор "Танки". У веселій і безпечній та комфортній домашній атмосфері гри на екрані ноутбука відчуває себе танковим асом з неймовірними баталіями, дикою крутістю, динамікою війни. За три роки перебування в Канаді зять у цій популярній грі підбив сотні ворожих машин. Бідолашний знімає напругу. Якось зять закрився в себе в кімнаті, лежав біля вікна на ліжку з комп'ютером та грав у "Танки", а мимо, як і кожного вечора, з собачкою проходила власниця будинку, який ми в неї винаймаємо. Симпатична хазяйка побачила зятя та мило помахала йому рукою. Відтоді зять живе з закритими вікнами й не переносить, коли внук забігає до його кімнати й, найперше, намагається відкрити жалюзі на вікнах. Перед приходом зятя з роботи, щоб його не провокувати на поганий настрій і висловлення претензій до членів сім'ї, ми намагаємося закривати вікна. Мені здається, якщо так і продовжуватиметься, то зятю таки доведеться звертатися до професійних психологів.
На вихідні спить чи дрімає цілими днями й роздумує про свою нелегку долю іммігранта й тужить за золотими роками в Києві. Коли вже немає сил спати, то вигадує якусь причину, щоб до ночі десь пропадати. На авто вже багато разів їздив на Ніагарський водоспад, ганяє до океану за кілька тисяч кілометрів, до національних і місцевих парків, до невеличких канадських містечок з крутими назвами, типу Лондон, Париж, на багатогодинні тренування, плавання в басейні, до друзів і знайомих. На відміну від моїх з дружиною батьків мама, бабуся, багато знайомих зятя були розлучені, та й зять сам жив у неповній сім'ї й це для нього нормально, тож ми боїмося, що чоловік моєї дружини теж може задуматися про розлучення. Внук за день багато разів згадує батька і любить його найбільше за всіх людей на світі, навіть більше, ніж свою маму. Зятю не замінять сім'ї ніякі друзі та приятелі, які йому потрібні, щоб хизуватися перед ними своїми досягненнями в житті. Відчуває себе перевантаженим дорослими обов'язками голови родини й батька. Любов сина – то великий дар Небес для зятя. Я турбуюся про внука від його народження, перший рік вночі навіть спав біля нього та й нині щодня няньчу, але нікого так сильно не любить внук, як тата, який для малюка, наче Бог. Внук дещо покращена версія зятя та і я, певне, не найліпша нянька, а може маленькому передається нервозність у домі – тому все б'є, ламає, здирає фарбу, розсипає борошно по всьому будинку чи розливає воду з пляшок, його ні на хвилину не можна залишити без догляду. Не сподобався мультик і — Том Соєр та Гекльберрі Фінн в одній особі — з розмаху гупнув моїм мобільним телефоном об стінку, що, аж, захисне скло розбилося. Коли внуку щось потрібно, то обличчя стає хитрим і мене гладить:
-Дід хороший.
Я ні разу не вдарив внука, бо за таке в Канаді можна отримати 5 років в'язниці. Коли я щось забороняю внуку, — вождю червоношкірих, — чи тримаю його за руки, аби не робив школи, то каже:
-Щоб тебе, діду, собаки покусали.
Та мене є кому кусати й без собак...
Головне, аби зять не втратив таке сильне почуття дитини до себе. Коли малюк хворіє і температура під 40, то моя дружина разом з дочкою сидять біля ліжка хворого малюка та майже не змикають очей, а зять закривається і спить ледь не до обіду, прокидається й використовує хворобу сина, щоб дошкулити мені і моїй дружині, та починає розслідування чого захворів малюк, натякаючи на няньку, а потім на цілий день їде на тренування до спортивного залу. Мама з татком при народженні дали зятю розум і позитивне відношення до людей, а складна ситуація, в яку він потрапив в Канаді, відбирає цей розум і співпереживання до інших. Що робити? Щодня внук з нетерпінням чекає, щоб батько хоч кілька хвилин, а то і якусь годину на вихідні провів у його товаристві. Внук підбігає до дверей кімнати батька, кличе його і лупить ногою у закриті на защіпку зсередини двері, але зять рідко їх відкриває, бо то говорить телефоном чи сидить в Інтернеті, то спить, то дуже зайнятий не дуже зрозуміло чим. І це прикро. Дитина не розуміє чому його Бог в сусідній кімнаті з закритими дверима й не хоче з ним спілкуватися. Все це напружує домашніх. Я навіть телефоном зняв фото та записав відео про таку поведінку внука і його благання до тата відкрити двері та погратися з ним, а не в "Танки". Щоб впустити внука до кімнати батька, потрібно між дверима й одвірком засунути щільний аркуш паперу і підняти защіпку з внутрішнього боку дверей. Ех, як шкода, що не було мобільних телефонів і не можна було знімати відео в часи Радянського Союзу, коли я працював кореспондентом у районній газеті. У ті далекі роки найсенсаційнішим моїм фотознімком була світлина, на якій керівник газовидобувальників і пілот вантажать горілку в службовий вертоліт.