Ця війна триває вже 40 років і то затухає, то розгорається з новою силою, як нині.
Я не зміг нічого сказати батьку про його поведінку.
Я не можу нічого сказати й матері та сестрі.
Можливо, мама й хотіла на старості жити зі своєю дочкою. Мама казала ще коли моя рідна сестра навчалася в школі:
— Моя дочка ніколи не вийде заміж.
Усі люди дивувалися таким словам Великої жінки. Моя сестра – дуже красива і добре навчалася в школі та університеті. Злі язики кажуть, що мама програмувала свою дочку, щоб дочка не вийшла заміж і присвятила їй своє життя. Нині мені здається, що відмова від шлюбу врятувала життя моїй рідній сестрі. Сестра могла вийти заміж і померти від труднощів сімейного життя, як моя молодша донька.
Староста моєї групи в університеті плюнув на журналістику і здобув другу освіту психолога. Як і більшість психологів світу, він дотримується теорії одного шарлатана, що начебто в усіх проблемах людей винні всі, крім них самих, і найперші винуватці — це їхні мама і татко, які їх не долюбили. Я розповів йому про ситуацію в нашій родині. Хоч я не вірю його жодному слову, та я вислухав його безплатну думку.
Він каже, що біль від побоїв матері не пішов у небуття.
Мама, чия душа запеклася від знущань, несвідомо звела навколо доньки фортецю з образ. Оскільки син зайняв нейтральну позицію під час знущання батька над матір'ю, то мати зробила доньку повірницею своїх страждань, перетворюючи дитяче серце на камеру схову для материнських сліз. Скарги матері на батька за побої стали невидимим ланцюгом, який намертво прив'язав доньку до матері через почуття священної помсти.
Мама зробила доньку своїм психологічним партнером. Мовляв, моя рідна сестра взяла на себе дорослу роль захисника матері, що призвело до неможливості побудувати власне щасливе життя, адже вона все життя була зайнята захистом і підтримкою матері та злістю до батька та брата і його сім‘ї. Син же, який нагадував матері про чоловіка-агресора, став жертвою цієї емоційної ізоляції: щоб заслужити любов матері, донька мала гніватися на батька і тримати дистанцію з братом. Мама використовувала конфлікт із чоловіком, щоб керувати стосунками дітей. Розділяючи брата і сестру, вона забезпечувала собі повну увагу й життя доньки.
Я і моя рідна сестра стали жертвами травми свідка. Побачене в дитинстві насильство батька сформувало наші характери: я шукаю правди, а моя рідна сестра — помсти. Це класичний розкол, сто разів описаним психологами, де діти обирають різні способи боротьби з болем минулого.
Звісно, висновок психолога, як це й нерідко буває, — то все дурня. Саме існування психології викликає великі запитання через її комерціалізацію та низьку якість послуги. Є наука психіатрія. Психологія – це вже більше бізнес. Аби ми хотіли з сестрою спілкуватися, то спілкувалися б. Ми просто так і не спробували.
Та батько любив мою маму і в кінці життя пожертвував собою, щоб спокутати свою вину перед нею. Він свідомо відмовився від операції, яка могла врятувати йому життя, лише заради того, щоб померти й дружина могла переїхати з невеличкого провінційного містечка до столиці та хоч після 75 років нарешті пожити так, як мріяла. Батько згасав, як жертовна свічка, щоб освітити матері шлях до омріяного Києва. Батько обміняв свій останній подих на квиток у світ мільйонерів для своєї дружини. Нині дочка вже 15 років створює їй гідне життя у Києві.
Ось на фото моя рідна сестра стоїть біля вікна в київській квартирі, де навіть у воєнний час панує ідеальний порядок. Життя сестри, як швейцарський годинник: точне, дороге і без зайвих деталей, що ламаються. Сестра виглядає, як екзотична квітка, в порівнянні з нашою сім'єю, що нині нагадує витоптане поле. Сестра — втілення автономії, яку я колись вважав трагедією самотньої жінки. Тепер я бачу в її мовчанні вирок усій своїй виховній системі й німий докір живого доказу помилковості мого вибору для старшої доньки.
Я жалів її. Я думав і казав знайомим про сестру:
— Бідна, на старості нікому склянку води буде подати.
А тепер я бачу, що вона п'є свій спокій із кришталю, поки моя донька захлинається сльозами в Канаді. Ми з дружиною вклали в руки старшої доньки повідець, і вона сама одягнула його на шию, повіривши, що це намисто. Шлюб доньки обіцяв порятунок, а став пасткою, містком в нікуди. Ми вчили доньку триматися за руку чоловіка, не знаючи, що це рука, яка штовхатиме їх у прірву.
Моя рідна сестра не пустоцвіт. Сестра стала фортецею, яку не зможе зруйнувати жоден такий, як зять. Її статусна самотність і незалежність забезпечують безпеку та спокій.
Іноді я уявляю нашу відверту розмову з сестрою:
— Він катує нас, сестро... Він забрав у нас повітря. Ми не знаємо, як вирватися.
Сестра холодно мені каже:
— Ви самі викували цей ланцюг. Пам'ятаєш, як ти казав мені 20 років тому, що кар'єра в американській фірмі не замінить чоловічого плеча? Ось воно, твоє плече — бородатий дезертир, який проїдає майбутнє твого онука.
— Ми просто хотіли їй щастя...
— Ви хотіли їй статусу. Ви продали її в рабство за міраж київських квартир, яких вона ніколи не отримає. Я вільна, брате. І мені страшно дивитися, як твоя старша донька може піти за молодшою в ту саму сиру землю через вашу віру в половинки.
— Ми змусили старшу доньку повірити, що вона — лише половинка, яка має когось триматися. І вона схопилася... за порожнечу.
73.Крах патріархальної казки
Тітка височіє над нашою суєтою,
наче скляний хмарочос над розбитою хатою
А ми ж могли поговорити з сестрою про те, що сталося.
Ось як це приблизно могло виглядати.
Київське небо за вікном здається вилитим зі свинцю. В кімнаті панує тиша, така густа, що її можна різати ножем. Моя рідна сестра сидить у кріслі — ідеальна постава, дорогий кашемір, очі — два застиглих озерця спокою. Навпроти неї, згорбившись, наче під вагою невидимих плит, сиджу я, її брат.
Тут головна сестра й вона тихо промовляє:
— Ти дивишся на мене так, ніби я винна в тому, що вижила.
Я відповідаю хрипко й не підіймаю очі:
— Я дивився на твої квартири й кар'єру як на сміття. Я думав, ти — суха гілка. А виявилося, що це мої доньки були квітами, які я власноруч кинув у мороз. Молодша... вона ж просто хотіла бути красивою для нього. Вона з'їла себе до кісток.
— Ти вчив їх, що вони — лише додаток до чоловіка. Ти малював їм ілюзію, де пелюшки замінюють кисень. Тепер ти дивишся на старшу і бачиш там пекло. А я? Я просто вчасно почула свій власний голос.
Сестра підходить до вікна.
Вона згадує свою кар'єру в американській компанії, чіткі графіки, відпустки з матір'ю, тихі вечори в золотому спокої, який тепер розірвала війна і ця смерть.
Вона дивиться на мене й бачить в мені архітектора катастрофи. Вона залишилася вірною собі — чистою, холодною і вільною. Її вибір не створювати сім'ю тепер здається не егоїзмом, а єдиним способом не стати частиною цього кривавого родинного натюрморту. Родинне вогнище перетворюється на згарище.
Я дивлюся в дзеркало й бачу старого чоловіка, який програв головну битву — битву за здоровий глузд і щастя своїх дітей. А моя рідна сестра, яку я вважав нещасною, зберегла гідність і розум. Я зрозумів: ми навчили старшу доньку триматися за когось, але не навчили вибирати за кого. Ми штовхнули її до порожнечі, одягненої в костюм аристократа. І тепер, поки сестра насолоджувалася заслуженим відпочинком, я відбуваю довічний термін у родинному пеклі, яке сам же й допоміг збудувати, по цеглині складаючи брехню про жіноче призначення.
Моя рідна сестра не вийшла заміж і прожила щасливе спокійне доросле життя в Києві до пенсії. Зробила кар'єру в американській компанії, заробила на пенсію і насолоджується життям на заслуженому відпочинку разом з моєю матусею. Аби не війна, то вона і нині жила в золотому спокої. Нині сестра шокована смертю меншої племінниці, яка померла від голодувань, бо хотіла красою зберегти кохання чоловіка, і дивиться на родинне пекло старшої. Це лише підтверджує правильність її вибору не створювати сім'ю.
Моя сестра — це мій німий докір. Вона збудувала своє життя, як швейцарський годинник: точно, дорого, незалежно. Поки я малював донькам картини жіночого щастя у пелюшках, вона купувала квартири в Києві та створювала світ, де її голос — головний. Я боявся її самотності, вважав її пустоцвітом. Якщо вона і пустоцвіт, то зі знаком свободи та спокою.
Я переконував своїх доньок, що не треба брати приклад з тітки. Я завжди говорив донькам, що потрібно якомога швидше створювати сім'ю та народжувати дітей. Ми виховували їх для раю, а виявилося — для жертовного вогню. Тепер я жалкую, що доньки мене послухалися. Молодша померла від виснаження, намагаючись втримати кохання, а старша щодня згорає у родинному пеклі.
Хто дуже поспішає, той усе має робити двічі. Хто дуже поспішає, то перший раз все робить неправильно. Мої дочки поспішили виходити заміж і це привело обох до катастрофи.
74.Племінниця дружини
Вони не стали матеріалом для
перепису населення в бік його збільшення
Я сиджу в напівтемряві спальні, а на екрані ноутбука — сторінка в соціальних мережах з племінницею дружини. Ось її фото на тлі Ейфелевої вежі. Вона за кермом кабріолета, поруч чоловік-блогер. Вони сміються.
Я дивлюся на племінницю дружини й бачу іншу цивілізацію.