Зять не хоче робити, тому і затіває конфлікти з босами, щоб ті швидше його вигнали, пиляє гілку, на якій сидить, і спалює мости за собою, але знайомі знаходять йому нову роботу, на якій усе повторюється. Але часто у зятя там не виходить, там лінь, там непоборні обставини. Найчастіше зять стикається з канадською звичкою звільнення в один день і завжди до такого виявляється не готовим. Та мало хто зі звільнених і готовий до такого. Аби не заощадження і не банківські кредитні картки, то не знаю, як би й жила після такого моя родина в Канаді! З роботодавцями потрібно бути пильними: дуже ввічливі, але через страх, що подасте на них в суд змушені бути підлими, ніколи не скажуть у вічі, що про вас думають чи що їм у вас не подобається, будуть посміхатися, говорити, що все окей, а коли продумують усю процедуру вашого звільнення і поставлять вас перед фактом і ви вимагатимете пояснень, то лякатимуть, що викличуть поліцію й ввічливо проведуть до дверей. Як тільки роботодавець відчуває, що зять хоче від нього накивати п'ятами або чує від нього наміри розпрощатися, то власники бізнесу починають не щодня викликати чоловіка моєї доньки на роботу, ображаються, іноді навіть припиняють вітатися, коли допрацьовує останні дні. Можуть і не просити попрацювати ще тиждень, а звільняють одним днем, щоб і в цей день зрізати години та заплатити менше і помститися. Але все це хазяїни роблять з милими доброзичливими посмішками, які іноді схожі на вовчі оскали, й весь час хвалять зятя.
За освітою зять інженер, але тричі лагодив колеса дитячої колиски, але вони так і не крутяться, та намагався щось зробити з ручкою на дверях своєї кімнати: плюнув та так і живе з діркою у дверях, які відкриває пальцем. Кому потрібен такий інженер? Як же він працював майстром по ремонту? Я в дитинстві не дуже вірив рідному дядьку з Севастополя, коли він насміхався над сусідом – інженером з вищою освітою, який приносить йому ремонтувати примітивні радянські побутові прилади – праску, ліхтарик. Тепер я живу в одному будинку з інженером – електриком з дипломом столичного політеху, який не може чи не хоче замінити лампочку на веранді. Нині має роботу з неповною зайнятістю, коли по кілька робочих днів доводиться сидіти вдома і чекати виклику від роботодавця. Не лише роботодавці, а й колеги бачать в очах зятя гидливість до чорної роботи. У канадців немає упередженого відношення до фізичної праці, як в Україні ще з радянських часів:
-Гарно вчись у школі, бо станеш двірником чи бикам хвости крутитимеш.
Зять всім підряд розповідає, який він благородний, бо привів на своє робоче місце в компанію ухилянта з Харкова, якого контрабандисти переводили через державний кордон полями і який ночами в Торонто працював на тяжких роботах. У компанії ніхто особливо не напружується, всі тримаються за нормальну роботу, як воша кожуха, бо щороку хазяїн ще й збільшує погодинну оплату на 2 долари, але зять ухитрився посварився з хазяїном і кинув роботу зі службовим авто та 30 доларами за годину чистими після сплати податків. Випадковий знайомий українець, який перебивається випадковими заробітками, схопився за цю розповідь зятя і щодня йому телефонує та пише повідомлення: ніяк бідний не дочекається, коли вже чоловіку моєї дружини набридне й нинішня робота в будівельників та він віддасть своє місце першому зустрічному. Та іммігранти можуть натовпом ходити за зятем в очікуванні коли ж можна буде влаштуватися на його місце! З роботою в Канаді краще не стає!
Може зятю варто подумати про ще й другу роботу та якийсь додатковий заробіток? Багато канадців працюють на кількох роботах. Робота підсобника у деяких підприємців не така вже й важка. Після роботи, як і майже на кожні вихідні, зять їде на виснажливі тренування до спортивного залу, а в обідню перерву на роботі розповідає, що ходить на турнік і підтягується 100 разів, всіх дивуючи. Певне, перебільшує, але такі розповіді не дуже підтверджують його слова про виснажливу працю. Морально зятю набагато важче працювати, ніж фізично. В Україні ще з радянських часів якось так повелось: багато чорноробів відчувають, що вони щось з себе представляють, велику повагу до себе від колективу, в якому працюють, шану за працю та навіть отримують задоволення від роботи, а то й годяться своїм робочим місцем. В Канаді такого немає.
Зять мріє, що було б непогано стати поліціянтом у Канаді. Канадські поліціянти нагадують українських. Можливо серед них чимало українців чи їх нащадків? Зять орендував будинок біля швидкісної траси з США до Торонто. Це "дорога життя", найбільш завантажена траса, по якій із США у Канаду і з Канади в США доставляються товари на мільярди доларів. Багато фур і вантажівок. Нескінченні колони авто рухаються зі швидкістю до 120 кілометрів. Я так і не зрозумів з яких міркувань, але біля будинку, який винаймали діти, при з'їзді зі швидкісної траси стоїть знак, який обмежує рух до 40 кілометрів, хоч по населених пунктах дозволена швидкість до 70 кілометрів. Тож рідко який водій, коли звертає з траси відразу зменшує швидкість зі 120 до 40 кілометрів. Коротше, порушників – море, з невеликим перебільшенням можна сказати, що ніхто не дотримується вимоги знака про обмеження швидкості. Коли у поліціянтів немає роботи, то вони не встигають ловити порушників і виписувати солідні штрафи. Причому часто поліційні авто нічим не відрізняються від авто звичайних канадців, без написів і специфічного розфарбування. Водії сміливо порушують правила, бо камер спостереження на дорогах обмаль і про них повідомляє водіям спеціальна програма в мобільному телефоні, та й ніде не видно поліції, аж, тут позаду порушника на звичайному непримітному авто включаються вмонтовані в кузов мигалки й звучить поліційна сирена – потрібно зупинятися та оформляти штраф. Сюрприз! Майже всі штрафи поліціянти виписували водіям біля будинку, який ми винаймали. Разом зі штрафами водії отримують ще й штрафні бали, через що збільшується сума виплат їхньої щомісячної обов'язкової автостраховки, яка й так становить кілька сотень доларів. Коли поліціянти оштрафували кількох водіїв, то нам з внуком це, навіть, сподобалося, бо малюк радів від крякання поліційних машин і різноколірних мерехтливих вогників мигалок, але коли патрульні організували конвеєр зі штрафування й усе це затягнулося на кілька годин, то я, як водій і з почуття солідарності, вирішив втрутитися. Таке я вже бачив в Україні, але в Києві я не міг ніяк подіяти на поліціянтів. Я чув історію про канадську бездомну бабусю на роликах, яка любила чіплятися до авто й гасати по місту. Не пам'ятаю вже всіх перипетій того судового процесу, який за місцевою значущістю обігнав навіть повідомлення в канадських місцевих медіа про війну росії проти України. Поліціянти запросили бабусю на 11 хвилин для профілактичної співбесіди до свого мікроавтобуса, чим причинили їй "нестерпні страждання" і тепер суд з подачі безплатних адвокатів має розібратися яким має бути розмір штрафу, щоб покарати поліціянтів. Для початку я вийшов на вулицю й ми привіталися. Я демонстративно записав номери поліційних службових авто, та поліціянти не зреагували на мої дії, бо, швидше за все, не зрозуміли моїх намірів. Я не наважився перешкоджати їх професійній діяльності, бо чув, що з поліцією згідно з законом не можна сперечатися, але можна оскаржувати їх дії. Я пішов до сусіда та запитав його чи можу подати на поліціянтів скаргу за те, що вони цілий день заважають гучними сигналами й мигалками своїх авто спати моєму внуку, який через це весь час плаче й кричить. Пенсіонер пообіцяв допомогти і я передав йому записані номери авто. Не знаю куди телефонував канадець, але через годину поліціянти зникли і я протягом кількох місяців, доки ми жили в тому будинку, більше не бачив, не те, що облав, а, навіть, щоб поліціянти когось хоч раз штрафували біля нас через порушення швидкості.
Через звичку змалечку конфліктувати з бабусею і мамою зять взагалі не визнає авторитет домашніх, їхні слова для нього ніщо і лише пробуджують у ньому бажання все зробити їм на зло за давні дитячі образи. Проте, майже будь – хто зі сторонніх людей відразу стає для нього непохитним авторитетом і може маніпулювати ним та вити мотузки з нього. Зятя накручує проти мене з дружиною та підливає масла у вогонь і його найкращий друг дитинства, з яким зять жив у Києві в одному дворику багатоквартирки і який давно проживає в Канаді. Дуже приємний і симпатичний, трохи заїкається, руки по – дитячому складає на животі, якийсь розгублений, не знає, як догодити та сказати щось гарне співрозмовнику, схожий на симпатичного благородного милого скромного злодія Юрія Дєточкіна у виконанні геніального актора Інокентія Смоктуновського з радянської комедії "Стережись автомобіля". Коли я побачив друга дитинтва зятя, то він мені сподобався найбільше за всіх, кого до цього зустрічав у Канаді. Та потім у мене очі на лоб полізли, коли зять почав розповідати, що друг дитинства до 40 років не працював ні дня, приймав наркотики, займався криміналом. Нині друг дістає свою матір, ображається і не говорить з нею, бо поставив їй ультиматум, щоб продала квартиру в Києві та всі гроші віддала йому. Мудра жінка вже кілька десятиліть живе в Канаді, має канадський паспорт, але не впевнена чи не доведеться їй на старості повертатися в Україну.
Між друзями – ровесниками й великими хвальками — ще змалечку йде нескінченне змагання хто з них крутіший і краще вміє влаштуватися в житті.