Слабкі люди можуть легко потрапити в апатію, а то й депресію. Зять так себе накручує, тоне в негативі, що боюсь аби дах у нього не поїхав. Майже всі канадські безхатьки та божевільні перед тим, як стали такими, спершу стали одинокими, а ще невдасі – одинаку й до самогубства недалеко. Я боюсь, що у зятя може початися депресія, через яку чоловік рідної сестри моєї дружини скоїв самогубство. Мені інколи здається, що зять залюбки може жити з бездомними чи навіженими, аби лише його утримували, слухалися та визнавали крутим начальником. Тож коли зять буде один у Канаді, то нам залишиться лише щодня молитися за нього. Що їстиме? Пельмені пакетами та піци, хоча піци у Канаді не такі вже й дешеві. Зять хоче наше відправлення в Україну обставити так, щоб він ні в чому не був винен перед своїми друзями та знайомими. Я пропоную йому винним зробити не Канаду чи родину, а мене. Я згоден відповідати за всю цивілізацію на планеті та її недосконалість. У молодості, коли відносини з дівчатами доходили кінця і ми не знали, як розпрощатися, то я починав зводити на себе різні страшні та непристойні наклепи й це діяло. Мене зять виганяє з хати й відправляє в Україну за довгий язик. Під час останньої сварки зять ображав мене і вчинив мені розгін за те, що я хворий і надто шумно чищу ніс. Навіть, порадився на цю медичну тему з усіма колегами на роботі й ті одностайно його підтримали, що я не гідний компанії мого чудового зятя. Згадую свого університетського однокурсника — великого пройдисвіта й інтригана, який пізніше навпіл розбив комсомольську газету в Києві, аби лише пару років побути начальником хоч над кимось, доки під його мудрим керівництвом те видання не збанкрутувало. Партійний активіст любив робити мені зауваження після того, як я у вільний від навчання час трудився на кількох роботах двірником та часто застуджувався:
-Гришо, я не люблю, коли так кашляють.
Свого часу, ще перед повномасштабним вторгненням, причепився до мене, як банний листок: куди не вийду в Києві зі своїм візком – "кравчучкою", а він тут, як тут і давай переливали з пустого в порожнє, тож якось я не витерпів, перебив і запитав чого йому від мене треба.
-Я, Гришо, весь сивий, а в тебе немає жодної сивої волосинки. Ти на якійсь дієті чи масажі голови робиш?
-Друже, піди в найближчу галантерейну крамницю, купи собі фарбу для волосся і теж станеш таким.
Як керувала столичною газетою така недалека некмітлива людина, яка місяць сушила голову над тим, чому хтось має кращий вигляд за неї? Колишній редактор, як і зять, теж все життя страшенно ображається, коли я його перебиваю. А як інакше зупинити лавину нісенітниць та різної маячні, які диваки звідусіль ллють на наші голови? З телевізором зрозуміло – перемкнув і все, слухаєш наступного, часом, ще гіршого.
Для моєї дружини зять привода не знайшов і відправляє її зі мною просто за компанію. Спочатку відправить в Україну діда з бабусею, а потім вже кохану з малим. Тож дід з бабусею в усьому винні і не гідні ні жити разом з ним, ні просто знаходитися в Канаді до закінчення війни. І тільки почнуть закінчуватися заощадження моєї доньки – нас усіх на літак і в Європу, а далі в Україну! Його прямолінійність і радує, і ранить.
Довго зять не знав і як причепитися та знайти привід для відправлення в Україну своєї дружини, моєї доньки, та свого сина, мого внука. Нарешті здогадався. За те, що дружина зробила щеплення дитині, а його не поставила до відома:
-Я вам цього ніколи не забуду. Відтепер я до вас буду відноситися так, як і ви до мене.
Геніально! Зять поділився своїм обуренням з приятелями щодо щеплення і ті повністю його підтримали, бо вже не дочекаються, коли дивак опиниться сам у Канаді й стане бездомним або ще потрапить у якусь іншу халепу та телефоном розповідатиме їм про свої нові пригоди й повеселить їх від душі! Мені здається, дехто зі знайомих, особливо роботодавці та його колеги, вважають зятя комедіантом і розповідають всім знайомим про українця, який запалює своїми витівками сіре й одноманітне канадське життя. Запалюй далі, друже! Та зять, певне, по реакції приятелів все — таки відчув, що щеплення буде виглядати не зовсім благородно для виправдання відправлення сина з дружиною в охоплену війною Україну. Думав недовго. Вирішив, краще не шукати причину як позбутися сина і дружини та працювати лише кілька днів на місця, а в інший час бити байдики в Канаді, тому на запитання моєї доньки що ж їй із сином робити, натякнув, що буде не проти їхнього повернення в Україну:
-Це твій вибір. Я поважаю твоє рішення.
Як благородно! Іноді натякає, що з роду нащадкових дворян. Голуба кров! Кіно можна знімати. Зять любить ховатися за красивими фразами з, начебто, правильних слів.
Хоча ми все — таки боїмося, що зять в останній момент може не відпустити до Києва дружину й сина, коли у нього буде нічим заплатити за оренду житла. Згідно з канадськими законами власнику житла дуже непросто виселити за несплату оренди сім'ю з малолітньою дитиною, тож зять може прикриватися малюком, як живим щитом. Та й коли зять відправить в Україну свою дружину, то хто вислуховуватиме його моральні проповіді, як потрібно жити й заробляти гроші в Канаді? Всі слухачі вже розбіглися, хіба що телефоном діставатиме їх правильними літературними словами.
Через штучно створену зятем нервову атмосферу в домі, всі почали хворіти, постійно хтось кашляє, а до нас, пенсіонерів, повернулися всі наші старі болячки, зароблені ще на тяжкій фізичній роботі двірниками у Києві. Життя із зятем нагадує поводження з міною, ходить злий, наче грозова хмара, яку зачепиш і отримаєш холодний душ. Ми вже боїмося і слова йому сказати.
Коли зять залишиться один у Канаді, то зможе десь в селі чи на якомусь хуторі (можливо, в іншій значно дешевшій для життя провінції, ніж Онтаріо), за кілька сотень доларів орендувати кімнату з вбиральнею та кухнею, якою разом з ним будуть користуватися й інші орендарі. У невеличкому будинку біля нас проживало 10 одиноких молодих чоловіків, які платили за місячну оренду кутка лише по 300 доларів. У них — непогані авто, але всі машини не поміщалися біля орендованого ними будинку і тим, хто заселявся останнім, довелося домовлятися з сусідами та щомісяця платити їм по 100 доларів за стоянку автомобілів на їхніх подвір'ях. Навіть коли зять тоді раз на тиждень ходитиме на роботу, то йому, одному, буде достатньо мати невеликі гроші, щоб жити у своє задоволення, яке в нього полягає в нескінченних телефонних розмовах з розхвалювання свого перебування в Канаді та грі в "Танки", під час якої ніхто не заважатиме здобувати перемоги на полі бою.
Здається, зять чи не єдиний у Канаді, хто заради того, щоб хвастатися перед знайомими, спочатку заманив свою родину та наполіг на переїзді за океан, а тепер не знає як нас усіх здихатися та ось тріпає нерви нам, пенсіонерам, сподіваючись, що ми умовимо доньку якнайшвидше повернутися в Україну. Вміє вести за собою на подвиги, але потім кидає напризволяще людей, які йому повірили та кинулися за ним у бій. Певне, зять ще й єдиний з усіх українських біженців у світі, хто відправляє всю свою родину в Україну, бо йому набридло витрачати на неї зароблені гроші та вислуховувати претензії. Не розрахував бідолашний свої сили, вплутав себе й родину в експерименти з Канадою та впевнений, що не несе ніякої відповідальності. Летить по життю, як парусник без руля, залишаючи за собою нездійснені плани й розбиті надії не лише свої, а й тих, хто йому довірився. Зять постійно скаржиться мамі й знайомим, що живе разом з тещею й тестем і почує себе, як в гостях. А йому не цікаво дізнатися, як ми себе почуваємо? Нас з дружиною рятує лише турбота про внука, яка переважує всі труднощі й проблеми. Аби не внук, то я і дружина не були б ні дня в Північній Америці. Канада — чудова країна, хай вам що про неї не говорили різні невдахи, але навіщо нам чужина, коли в нас є Україна?
Віднині зять все життя триматиме на мене образу, бо я віддячив йому чорною невдячністю, коли запропонував повертатися в Київ? Замість того, щоб заробляти гроші, на яких усе побудовано в Канаді, зять більшість своєї енергії витрачає на з'ясування відносин з батьками своєї дружини та роботодавцями. Якщо у нас загориться будинок, то й тоді зять не забуде про батьківську образу? Я навигадував собі, що можу бути другим батьком для зятя. Я образив та розсердив зятя і за це він на мене, як і на рідну бабусю, злитиметься все життя з надією отримати повну капітуляцію? Хоче, щоб коли заходить до кімнати, щоб усі домашні вставали й вітали його, як генерала? Вбив собі в голову, що ми з вдячності маємо його постійно розціловувати та ледь не на руках носити й ноги мити та воду пити за те, що завдяки йому потрапили в Канаду. Дитячий садок якийсь! Скільки тільки людей на світі, яким нічого робити і які тратять сили на свою гординю замість того, щоб зайнятися чимось корисним. Я, звісно, вдячний зятю за можливість няньчити внука, але ще більше я вдячний уряду Канади, який зробив можливим мій приїзд і надав мені безплатне медичне обслуговування. Хоча Канада мені теж не по зубах, як і будь — якому виробленому важкою фізичною працею немічному українському пенсіонеру, який вже не може працювати, з мінімальною пенсією й без ніяких заощаджень та ще й у боргах, як в шовках.
З усієї родини зятю найважче.