Минає майже хвилина.
– Ну чьо?
– Да хрєнь какая-то. Как будто замок залілі ебоксіткой. Нічєво нє шевєлітся.
– Маладьо-о-ож. Рано тєбє єщьо самому на дєло. Рано. Давай сюда.
Не встигає Курносий присісти перед дверима, як раптом починається якась чортівня. Обох чоловіків невідома сила хапає, немов кошенят, попід руками. Різкий ривок у різні боки. З грудей обох виривається глухий хек. Наступної миті двох мародерів підвішує посередині коридору так, що вони не мають змоги дістати підлоги та стін, і повертає обличчями один до одного.
– Ссссука!
– Чьо за…!
Чоловіки починають смикатися, сподіваючись вирватися із невидимих пут.
Безладно махаючи руками та ногами, злодії виряченими очима дивляться один на одного.
– Ахрєнєть, тєхніка! Ето чьо, …лядь, ловушка какая-то?!!!
– Ссска!
Мєлкій дотягується ногою до одного з рюкзаків, що стоять біля стіни, але рюкзак лише падає на бік і завмирає, не бажаючи надати ніякої допомоги. Все відбувається наче у дивній бульбашці, що відгородила місце події від навколишніх звуків. Всі хеки, лайка та шурхіт одягу дуже яскраво відтіняють навколишню тишу.
Щось легенько тріщить. Це із замка самостійно висмикуються відмички. Плавно обертаючись, по дивній траєкторії металеві пластинки пливуть у повітрі та зупиняються прямо посередині між ширяючими чоловіками. Обертання припиняється і відмички спрямовуються, немов стрілки компаса, показуючи, одна – на Мєлкого, друга – на Курносого. Далі відмички миттєво розлітаються в різні боки й зникають у тілах жертв. На грудях чоловіків, по сірих футболках, починають розтікатися невеличкі темні плями.
"– Не гальмуй, зараз підлогу забрудниш фекаліями, прибирати треба буде."
"– Швидше!"
Невідома сила сіпає обидва вже мертвих тіла, виносить на сходовий майданчик, та з карколомною швидкістю, по спіралі, неначе пару керованих дронів у комп'ютерній грі, не чіпляючи за стіни й сходи, несе до першого поверху.
∞ Зараз
– Ріто, у тебе є телефон когось із тероборони?
– От, здрастє! А у тебе шо, нема?
– У мене лише дільничного є, але я не знаю, чи евакуювався він чи ні. У нього ж троє дітей, певно, повіз.
– То набирай просто один, нуль, два. Там на чергового попадеш.
Марія Андріївна припинила розмову та вирішила: перш ніж телефонувати у поліцію, привести до ладу документи та записати відвідини двох бандитів кацапської зовнішності до блокнота. Попорпавшись у торбинці, вона дістала канцелярське приладдя та почала свою нелегку діяльність самопроголошеного громадського фіксатора подій.
Занотувавши час приходу невідомих, вона лишень перейшла до опису зовнішності, як від гучного удару зсередини ривком відчинилися двері під'їзду, якраз того, котрий зараз найбільше цікавив Андріївну.
Пенсіонерка здивовано спостерігала, як двоє вже добре відомих їй "невідомих", буквально відчинивши собою двері, вивалилися з під'їзду і, за інерцією подолавши кілька метрів, завмерли посеред дороги.
Маски зсунуті на підборіддя, на обличчях – жодної емоції, тіла безвільно скособочені, ноги непевно впираються в землю.
Загалом, не дуже зрозуміло, яким чином "мужчинки" підтримують рівновагу, але, судячи з дебільних виразів на обличчях, один висновок Андріївна змогла зробити. Вони обоє в глечик п'яні.
Один із них, той, що так нечемно, по-кацапськи вітався із Марією Андріївною, взагалі, закривши очі, посмикував правою ногою.
Другий, нахиливши голову, тупо дивився в землю.
Оглянувши нижні половини алкашні, Андріївна зрозуміла, що вони до всього ще й обмочилися.
"– Ну от, бабцю налякав. Уся конспірація коту під хвіст."
"– А-а-ах! Байдуже. Згорів сарай, гори й хата. Давай, відправляй їх політати, бо чим менше картоплі лишається на пательні, тим швидше вона холоне."
Якщо зовнішній вигляд двох у зюзю п'яних мародерів здивував Марію Андріївну, то те, що відбулося далі, взагалі шокувало. Обох миттєвих алкоголіків, неначе манекени, сіпнуло від землі. З шурхотом пролетівши через крони платанів, пара летючих злодіїв помчала майже вертикально вгору і зникла за дахом сусіднього дев'ятиповерхового будинку …
Бумц! Із розмаху зачинилися двері під'їзду. Андріївна здригнулася, повільно опустила погляд на екран телефона, що тримала у руці, автоматично відмітила для себе, що з часу приходу двох ... Певно, інопланетян… І до часу їхнього… Певно, відльоту… Минуло одинадцять хвилин.
Підвівши погляд, Андріївна устигла помітити неспішний політ до землі декількох, збитих літунами, темно-зелених листочків платана.
∞ Зараз. Неподалік
Сільська вулиця. Багато зелені. Попід парканами часто висаджено великі кущі шипшини. Зараз саме пора цвітіння.
Безліч ніжно-рожевих квітів прикрашають охайні обійстя. Через огорожі звішуються гілки вишень та абрикосів. Людей не видко.
Щось шурхнуло в небі, і під один із парканів, у траву, немов ті мішки з картоплею, з неприємним хрустом попадали, неприродно викривившись, уже відомі нам два тіла. За парканами підняли ґвалт собаки. Одна завила.
Однак, щоб подивитися, що відбулося, ніхто на вулицю не вийшов.
Тіла знайшли лише десь за пів години патрульні, які проходили повз.
Шмат II
∞ Тут і зараз
"– Як думаєш, далеко полетіли?"
"– На жаль, далеко я ще не вмію. Бачив, ледве через багатоповерхівку перекинув. Ну а далі, може ще два-три рази по стільки пролетять і попадають."
Картоплі лишилося небагато, і вона вже майже охолола, але виховання дається взнаки, доїв усю.
"– Свиней у цій квартирі немає, доїдати нікому."
Підхопивши пательню, іду мити посуд. Користуюся я цією квартирою незаконно, але свинарник після себе лишати не хочеться. Дається взнаки все те ж виховання. Згадалися недавні новини, що дивився по телевізору, який гармидер лишають після себе кацапи. Ще більше захотілося, щоб після мене було чисто.
"– Виправдовуєш себе? Думаєш, що, помивши посуд, перекреслиш те, що вдерся у чужу квартиру і живеш на чужих харчах? Новини бачив? А коли тебе, як отого мародера, коло центра села без штанів до стовпа прив'яжуть?"
"– Усе можливо. Можливо, і прив'яжуть. Значить, буде за що. Однак мені здається, що я втечу."
"– Значить, своя рука – володарка? Хто сильніший, той і правий? Оцим двом грабіжникам зась, а тобі можна?"
"– До речі, я тут щойно вбив тих двох покидьків, пам'ятаєш? А за вбивство, мабуть, покарання більше повинно бути, аніж до стовпа з голою дупою?"
"– Ти від питань не тікай. Злочини підтверджуєш?"
"– Підтверджую."
"– Значить винуватий?"
"– Ні, на жаль, а може, на щастя, ніякої вини я не відчуваю. Відчувалка зламалася. Нічим мені тепер вину відчувати. Сам собі тепер закон. І от згідно з цим законом, що я сам собі установив, посуд треба лишити чистим."
"– Совість?"
"– Скоріше якась дивна суміш совісті та моралі."
"– Але в іншому випадку, за інших обставин, ти залишиш посуд брудним, підеш і знову будеш вважати, що дієш згідно зі своїм персональним законом?"
"– Усе можливо. Зміняться обставини – зміняться і дії. А оскільки я сам собі законодавчий орган, то підправити статтю під себе зможу."
"– Отже, ти себе ставиш над людськими законами? Думаєш, Богом став?"
"– Звісно, певна кількість правильної інформації, перетвореної на вміння, може значно підняти одну людину над суспільством, але до Бога мені ще далеченько."
"– Слизька дорога."
"– Слизька. Але вже не зійдеш. Лишається слідкувати за симптомами. Не набути статусу коронованого, не відмовитися від людського, не забувати, що на всіляку силу обов'язково знайдеться більша сила…"
"– Так, колись, у минулому житті, пам'ятаєш як казали? "Не підхопи корону". Думаю, розумієш, що я не про коронавірус. Це ще називають "зоряною хворобою"."
"– Пам'ятаю. Ще пам'ятаю казку про вогонь, воду і мідні труби. Ось ці мідні труби можуть мозок перекрутити, як м'ясо через м'ясорубку. Була в мене одна знайома, отримала невеличку посаду і десяток підлеглих. А заодно отримала корону, та таку велику, що тією короною всі звивини у мозку розгладила. Добре, що знайшлись добрі й мудрі люди, поставили на місце. Страшно навіть уявити, що відчуває людина, коли всі її мрії, всі палаци з піску і пам'ятники на повен зріст із лайна та палок, розвалюються. Коли все те лайно по пиці, а пісок по кишенях… Та все ж, треба віддати їй належне, трошки мозку вона зберегла. Не наклала на себе руки, вистачило мужності просити вибачення, а через кілька років, здається, виправилася, і справи у неї покращали. Відкрила якусь ресторацію та до людей неначе з повагою почала ставитися... А я все думаю, навіщо ти мені здався? Ти й будеш слідкувати за симптомами та попереджати мене своєчасно. Хоч якийсь із тебе зиск буде. А то тільки й можеш, що під руку бурчати."
"– Попрошу не нарікати! Під руку я ніколи! У моменти твого зосередження я – немов риба об крижину!"
Під час свого німого діалогу я закінчив наводити на кухні щось схоже на порядок. Сміття прибрав у пакет, відніс і кинув біля дверей. Треба винести.
Потім згадав про незакінчені справи, взув шльопки, відчинив двері та вийшов до коридору. Озирнувся.
Біля дверей помітив два повні рюкзаки. Яскравими плямами впадають в очі наліпки на оглядових вічках сусідніх квартир.
– Бардак… Так! Ви, двоє, марш у квартиру!
Супроводжую слова помахом руки в бік відчинених дверей. Рюкзаки подають ознаки життя, набувають вигляд ображених цуценят, та повзуть на пузі в коридор квартири, де завмирають стовпчиками під вішалкою. Підіймаю руку, немов би збираючись комусь відсалютувати, в долоню прилітають відідрані із сусідських дверей наліпки. В другу руку підскакує із підлоги пакет зі сміттям. Причинивши поглядом двері й кинувши наліпки в пакет, прямую до ліфта.
∞ Тут і зараз
Марія Андріївна знову розмовляє по телефону. Побачивши, як у сусідньому під'їзді відчинилися двері, вона, швиденько буркнувши у слухавку "наберу", ховає телефон та з усією уважністю стежить за чоловіком, що несе пакет сміття до сміттєвих баків.
Хоча йому можна дати за п'ятдесят, але відносно Андріївни його ще можна назвати "мужчинкою".