дійшла кінця поезія нещасна.
============================================
II. СТАРОВИННА СОБАЧА ПІСНЯ
***
Коли у нічному борделі,
що пристрасним потом пропах,
здригаюсь в обіймах Аделі,
блукає під вікнами страх
із п'яним обличчям бриґанта,
чекаючи, поки засну,
щоб двері фанерні зірвати
і викрасти душу ясну.
Чого би лякав мене злодій?
Та я не зважаю на це,
і з криком у груди холодні
ховаю солоне лице.
Тому мене більше Адела
не любить уже, як було.
Тому в цю січневу хурделю
до церкви мене занесло.
Сміються дружки наді мною,
і скоса зорить панотець,
коли волоцюга із гною
до янгольських кличе сердець.
З лопатою я нерозлучний
таланти ховаю в землі.
Все так. І мене це не мучить.
Слова мене мучать малі.
Поети то грішна порода,
спасай мене мати свята
шепочуть самі із болота
осквернені срібні уста.
***
Не мучай ся, друже Єгово,
що марно на світі живу,
не знаючи Божого слова.
"Годуємо всі ми черву
у прихистку нашім конечнім" —
чи цим турбуватись мені?
Не чув ти хіба як негречно
про мене кричала на дні
з веселого дому Адела
на радість моїм ворогам:
кредиту не маю у дам.
Тривожить мене і немало
здоров'я мого гаманця:
бряжчало би в ньому, то я би
в багно не поклав би лиця.
Даремно ви, друзі, псуєте
вино на такі балачки:
усе це давно вже поету
повії сказали, які
на мене щось дуже сердиті
в невдалі останні часи.
"До ката, кричали, іди ти й
торчок одрубати проси,
бо віршами нам не заплатиш,
дивись-но, який легкобит!
Деліцій тобі не видати
у домі веселих кобєт."
Отак посрамили фіндюрки
сумнівну поетову честь.
Що зробиш, як в одязі дірка?
Діркам же тим числення несть.
Даремно сокочете турки.
За мною, як каже маман,
сумує Кирилівська дурка й
Лук'янівська плаче тюрма.
Та що з мене кесарю взяти,
спитайте себе накінець,
коли народити не здатен
розсічений мій гаманець
ні міді, ні срібла тим більше.
"Я душу продам за каденц —"
у книгу велику запише
нехай це Небесний Отець.
Здебільшого я відзначаю
набігом святенницький стан
у товаристві прочанок
і рідше суттєво — прочан.
Єгово, товаришу милий,
скоріше до дна допивай,
і знову ми дзбан перехилим
щоб хлюпнуло через край.
Цей світ — наполохана учта.
За дружбу та вірність я п'ю
безсмертную душу свою.
***
Якби не ці малі слова,
я жив би, як нормальні люде,
які ся не боять огуди
і не болить їм голова
через конструкції небесні.
А так ні зиску, ні життя,
і скроня мало що не трісне,
хвостом ударило би тя.
Я б не дивився через ґрати
на мрякотливий листопад,
у вікнах не ловив булькатих
багатоповерхових хат
бліде світило й очамріле.
Господь не став мене картать.
Я не ховався би, як тать,
від тих, які державне діло
суворо правлять. Може й мила
вернулася до мене враз,
щоб не горіло більше тіло
собаки, хворого на сказ
на поетичний. Я тоді б
не квилив, як сопляк занудний,
і жив би весело й не трудно,
в кишені понабивши хліб.
Між вами гоголем ходив,
або, немов Григорій Сава,
залишив місто марнославне
і межи бджолами один,
комахою з двома ногами,
виводив притчу і трактат
про тлінність золотих палат,
і канти слобожанській дамі...
Словесная жеретія
сховала б язичок сукатий.
Тоді б не став, напевне, я
в чужих містах бахурувати.
***
"Чого ти крутишся немов у спині шило"
спитав мене учора Хворий Брат.
Я сам дивуюся, мене чи не сказило.
Пора тоді нам до кирилівських палат
рушати в супроводі янгола в халаті.
Шукав я вірш на тисячу карат
а опинився в божевільній хаті.
Тепер у ній блукаю наздогад:
у роті колесо, важкі на вікнах ґрати,
пташки співають, хворі верещать.
Як та бджола у вулику дзеркальнім
хиляю тінню межи двох свічад.
Мені би звідси вирватись нагально,
та на порозі хтось невидний став
і душу палить, хвору та печальну.
Як рибами горить небесний став!
Життя мого квітучі теореми
їх чорний ангел нагло спростував.
Війна супроти мене піднялася,
бо Господеві мій нестерпний вид,
І я стою простий, як дядя Вася.
І я стою простий, як дід Свирид.
Мене конечні сурми обсурмили
і став бридкий мені широкий світ,
і забуває нагло мене мила,
а ти питаєш, чом я, Хворий Брат,
сяйних небес ненавиджу блават,
чом я кручусь, немов у спині шило...
***
Упала ніч, ажурна глиба
коса в руці, а в другій том.
Чого ти давиш чорну либу?
Твоїм я ситий глевтяком.
Від нього тіло обважніло
і попрозоріло, мов лід,
яким узялась кожна жила
від уст твоїх і ласки від.
Найліпший друг мій, Ієгова,
на вухо днями прошептав:
Дарю хреста тобі соснового
покинь її, залиш, остав...
Мене покорчила дрімота
близького пекла тільки рот
римовану товче роботу
твоїх заради злих пещот.
Жагучий сон мене зминає
неначе м"якуш у руці,
і заступають, заступають
мене мерці мерці мерці...
Я пес твій панночко. Собака.
Я твій Бертран де Вентадорн.
Єгова, друг сердечний плакав,
як труйний запал не зборов.
І от за це остуда, Ноче?
Ні змах коси, ні змах плаща?
Ажурні пальчики не хочуть
цілунка взяти, дать ляща?
Та я здригнусь, напевно, й мертвим
на знак погордливий, бо твій.
Тверезо з ями вийду й твердо,
спустивши очі, наче Вій.
ІСІДОР ДЮКАСС
Я не хотів, щоб за мене вмирали
але виходить наперекосяк.
То бог вивішує на небі чорний знак,
то мама покидає, наче мало
без неї люду на тім світі — і вона
душею виповнить нарешті порожнечу.
Так говорити гидко і негречно.
Стою один. У черепі — війна.
Я не хотів твоєї смерти, мамо.
Я сам за тебе вмерти би хотів.
За тебе я б на бога руку звів,
аби не їхала ти з ним у синь незнану.
Я всі дороги склом позасипав
і вказівки зірвав на перехрестях.
Але цей бог без сорому і честі
з моєї муки тільки ся сміяв.
Я завалив деревами дороги.
Я трав насіяв заросли стежки.
Даремно все. І крок його тяжкий
все далі від життя. Чавунні ноги
пробили скрізні ями у землі.
Навіщо йдуть слухняно, мов дитячі,
за богом чорним, мертвим богом, лячним,
на інший бік твої сліди малі...
І я стою стовпом посеред шляху,
запізно битись, сліз мені нема...
Бридка блакить, висока ця тюрма,
на мене налягла чавунним дахом.
І я стою, немов дурний лівкут,
якого правою примусили писати.
Я незборимий вал хотів побудувати,
і ось стою із жменями піску...
Дві жмені часу в мене залишилось
і віршами заповнений мішок.
"На що мене ти проміняв, синок?"
я чую голос. Як у мозок шило.
Я серед пустки бовдуром стою.
Ліси повалено. І засклено дороги.
Пісок у небі й місяць однорогий.
Рогачиком я душу, як змію,
із грудей закривавлених виймаю.
А бог городить церкви на церкви,
і лізе на хреста серед мокви
і на хресті — ногами чеберяє?..
***
мій вірний друже-аркадаш!
биз ми багато пережили.
дозволь скажу бен-друже милий –
соуз не перерветься наш.
розор і жах по всіх усюдах
але у нас вакіт башка
рука правителя важка
доземно гне нещасні люде й
до праці гонить мов товар
а в нас в умі ґюзель кізляри
газелі й кізки, не доляри
хоча і маємо навар.
мій аркадаше, вірний друже!
не вІзьме нас на абордаж
цей час гнилий, цей час продажний,
бо наше серце – біла ружа
палає сяє та горить.
ми штуки мудрої аскери
ми – міт повернення й печери
в нас танрісальна кожна мить
і щоби ми тюрлю померли
не дочекатись ворогам:
заснем лише, неначе мерлін
межи магічних діаграм
щоби воскреснути йолмезно
могутні радісні кремезні
для віршів і прекрасних дам
ЧЕРЕВАТИЙ ЧОРТИК НА ПОЛИЦІ
Дощить, як і дощило цілі дні.
Дорогу в місто застеля калюжа.
Біль головний у скронях наче ружа,
що пелюстки розпукує бліді.
І вірш лежить перлиною на дні
далекому, де тиск води нестерпний,
з якого серце в клітці грудей терпне й
очей ікринки вдавлює брудні.
Дощить, як і дощило цілі дні.
Атлантика тумани викидає
на берег, дошками застелений до краю,
де починається асфальту цілина.
Де в підземеллях мешкає розпука й
росте, спухаючи, неначе шампіньйон.
І дощ низьких сягає підвіконь;
і як змія, що випущена з лука,
летить метро близький кусати обрій,
що наче лікоть власний надвиса.
Ця ліхтарів цитринова яса...
Ми пропадемо в ній, неначе обри.
Бере мене сьогодні страх даремний.
все буде добре. Як новий автомобіль
у небо сонце викотить кататись.
Калюжа висохне. Зів'яне в скронях біль.
Й мене забуде супоросий гемон.
***
У небі роздавили крашанку
і гине на хресті єврей.
Душа, від тіла одірвавшись,
пішла к порогу до дверей.
Стояв я посеред кімнати
розгублено, ні в тих, ні в сих.
Я міг би сльози проливати,
гіркий вдавати міг би сміх,
але дивився їй у спину,
очей не змога відвести,
і в пам'яті, мов у комині,
палив коханої листи.
А я усе кричав: ‘Не йди!',
а я молився: ‘Повернися!'
незчутно посеред біди,
й не міг на тебе надивиться...
Вона до вулиці зійшла,
де пізні їхали трамваї
і хмара лапами гребла
на хмарочосів вертикалі.
Мовчали всі, ніхто не йшов,
у вікна деякі гляділи,
хтось тіло їв і божу кров,
і споглядав господнє діло.
Вона пройшла, за рогом зникла,
немов ніколи й не була,
мене — як паперову квітку
серед камінного села..
***
Який з мене до біса класицист!
Я рвати ладен голими руками
цей вірш, щоб виючи вовками
рядки у світ тікали через міст
кленовий... До сонета, бач, заліз,
і в нього душу вклав, неначе камінь
мертвотно магнетичний. Заарканив
я зграйку рим. І вбив їх до заліз.
Як тиші хочеться поглухлому мені
від плачу й стогонів, коли вони одні
зі мною Чорним шляхом шкутильгають...
Такої тиші — аж кричить вона
і б'є крилом врата закриті Раю...
А бог на неї лається з вікна.
***
Зупинилися вітру шпіцрутени
знов додому мене принесло
по шляхах — не моїх — переплутаних
поетичне — моє — ремесло
І до ранку мені чаклуватиме
чорна дівка на совість і страх
і блукатиме тінями хатою
три катрени у сивих очах —
І коли на четвертім зупиниться
і настане досвітня пора
я зустріну останнього витязя
свистом тоншим за комаря
В цьому царстві якась червоточина
звідки крапає дощик і кров
споглядає очима пророчими
мене з маківки до основ
Чорний місяць у хмарах цяцькованих
невеселими сурмами Дня
ми йдемо добровільно з оковами
і дорога і небо в огнях
І спинившись на синьому цоколі
під вагою прогнутих небес
язиком тихо янголи цокають
і сміється та чухає біс
Кучеряву скуйовджену бороду
Що він робить у мене в душі?
Опинився в чужому я гОроді
між поетів повій і машин.
І щоночі з іржавими лицарями
ми по барах горілку п'ємо
і нас лупить по пиці поліція
і дере мов із ока більмо
Байстрюки на землі ми цинобровій
ми небажані діти МГІМО.
Всі живуть і радіють.