Проти свого ж сина й онука.
І не шкодують вже нікого !
Лунає вибух, другий, третій!
Усюди сльози, біль і жах!
Не люди – звірі, кровопивці
У власних риються кістках!
Чому співає Україна?
Чому вий протяжний чути скрізь?
Чому на перший сніг грудневий
В нас і сльози полились?
Ви – незалежні? Ні, ви – дурні,
Якщо дійшло вже до війни!
Чому мовчали ви і досі?
Чому лиш на словах бійці?
Тепер повернення нема вже.
Позаду тільки злидні й сором!
Козацький рід ще заспіває
Могутнім, дружним, сильним хором!
Затягнуть пісню у Карпатах.
Підхоплять Київ, Харків, Крим.
Одеса, Вінниця, Полтава,
Донецьк, Луганськ – й покаже всім:
Що наша мова солов'їна,
Серця у нас неначе жар,
Що Україна в нас єдина,
Що вмієм жити ми без чвар!
Й спитає син колись у батька:
— Чого співає Україна?
Й відкаже батько:
— Бо народ наш – одна великая Родина!
Кохаю
Мандрівником він був мрійливим.
В театрі буднів звична роль.
Життя було чорнилом синім,
Лиш в царстві снів він був король.
І день за днем летіли хмари,
Вмирала мрія і життя.
І кожну ніч лягав він спати
З бажанням тільки забуття.
Він не кохав, не був коханим,
Була у серці лиш імла.
Мов небо був він недосяжним
Його манила лиш зоря.
Усі свої думки й бажання
Лиш їй одній своє кохання –
Отій краплиночці малій.
І сірі будні проминали
Крізь вкрите краплями вікно.
Ті сльози неба не зникали
З його обличчя вже давно.
І дуже рідко зазирало,
Не дарувало вже тепло,
Його оселю оминало
Проміння сонця ясного.
І все мабуть так і скінчилось,
Якби не зустріч того дня –
І раптом серце зупинилось,
І зупинилося життя!
Зустрів він мрію, а не зірку,
Нема у їх красі тепла.
Ті зорі мертві, і в безодню
Лелять вони у небуття.
На фоні темряви – прекрасні
Маленькі цяточки – слова,
Усі його думки невчасні,
Його прохання до життя.
Один лиш погляд, тільки думка.
Невже Адамове дитя ?
Таке невинна, як та пісня,
Якою пестять немовля
І серце палко загорілось,
Воно – неначе Прометей,
Що від Богів до нас спустився,
І дав вогонь в серця людей.
Вони були, мов перший промінь,
Що із трави зніма росу.
Ніхто й ніколи ще не бачив
Подбну янгольську красу.
А очі, наче океану
Янтарні, ніжні, сильні хвилі,
І їх солодкого дурману
Слід і боятись і хотіти.
Вона тендітна, мов троянда.
Її вуста неначе мед.
Її обман – це щира правда.
А правда – замкнений браслет.
І позабувши все на світі,
Її він бачить навіть в снах.
І тижні – миті непомітні,
Вона для нього світло й морок,
Вона спасіння і біда
Її найменший вії порух –
Для нього сенс всього буття!
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Усі багатства світу
І життя неначе в раю
Віддав би лиш за фразу –
"Я тебе кохаю"
Вірш присвячується моїй улюбленій бабусі Олі. Дякую за те, що ти в нас є! Ми тебе дуже любимо, я тебе цілую та поважаю, ти для мене одна з най близьких людей. З днем народження. 30.04.2014 року. Онук Дмитро.
Неначе золотом червоним
Промінням вмилася земля
І у повітрі ще холоднім
Вже зеленішає гілля.
Ще сонно сонце виглядає
Крізь неба сірого шпаринки
Проте вже радісно вітає
Земля ці перші теплі днинки.
В блакить лелеку відлітають
Зимові хмари – буревії
З собою вдалеч забирають
Морози лютії і злії.
І вже задзюркотіли,
Блакить небес у них ясна,
В серцях любові лиш пориви
Бо вже прийшла до нас весна.
Українка
Де зараз квітне місто Українка
Дніпро, де грає хвилею у раз
Раніш були шляхи й ліси красиві
Якими здалечень ішло до нас
До Києва увесь народ наш прагнув
Бо Київ столицею з столиць
До ворога – нещадний і незрушний
А другові він до землі клонивсь
От так ходили люди через край наш
Тоді вони не знали що колись
Тут виросте містечко добре славне
В якому я недавно народився
Тепер живе народ наш у турботі
Як зберегти гадає рідний край
Для того щоб нащадки дивувалися
Який у Українці тихий рай
Тече Дніпро тихенько біля міста
І шум його лякає нас усіх
Неначе колискова його пісня
Яку для нас сердечно приберіг
Пускай він дітей своїх по світу
Великих вільних річок і струмків
І Стугна і Козинка нам на втіху
Його з Десною мають за батьків
А Українка й на ліси у нас багата
Буяє зелень навкруги як оберіг
І запах тут для мене краще ніж в Карпатах
Нагадує про пращурів моїх
Прогрес іде у місто Українка
Багато підприємств відкрито в нас
Але найпершим було станція Трипільська
Яка й до нині обігріє вас
Були без квітків наш Українка
Не дуже гарна хоч і молода
А зараз біля кожного будинку
Розкинулась поляна золота
Це золото квітками називають
Їх лагідно саджають на весні
Для того щоб усі ми милувались
Віночком Україночки як в сні
Багато мріє люду жити в казці
Але ніхто не знає де вони
Мені же пощастило я у казці
Це казка Україночка моя
Діна Кучма
Кучма Діна Вікторівна народилася в м. Красноград, Харківської обл. Закінчила школу в смт. Диканька, Полтавської обл., а потім фізико-математичний факультет Педагогічного інституту імені Григорія Сковороди за спеціальністю математик. Працювала викладачем у м. Буртин Іванно – Франківської обл. З переїздом у місто Українка, працювала вихователем у дитячому садочку і в місцевому професійному технічному ліцеї. З 2006 року почала писати вірші і друкувати їх у місцевій пресі.
Пісня про Українку
Музика Дмитро Дмитренко
Сонце сходить і пестить теплим променем місто,
Всі будівлі у ньому, мов Дніпрове намисто,
А довкола дерева, квітники рукотворні
Розквітають весною, несуть настрій мажорний.
У вечірні години і зимою, і літом
Українка сміється і радіє зі світом,
Так яскраво усюди сяють, грають іскристо
Ліхтарі у під'їздах і на вулицях міста.
Цілий рік у намисті осяйнім променистім
Молодіє й радіє сивий батько Дніпро,
Те барвисте намисто – молоде наше місто,
І окраса, і гордість на віки на добро.
Диканька
( https://www.youtube.com/shorts/vWW240wA_TY )
Диканько, Диканька, рідненька Диканько,
У спогадах душу бентежиш мою.
Мрійливе дитинство струмком протікало,
Надійна основа, на тому стою.
Там батькова хата з часів Кочубея,
Дарована діду, він в того служив,
Там мамина клумба, пахучі лілеї,
Ромашки, левкої в обіймах жоржин.
Наш двір весь зелений, заріс споришами.
Босоніж пройтись по холодній росі,
Прогулянка вранці подобалась мамі,
А вдень хоч сиди, хоч лежи в спориші.
Кімнати пишались картинами брата.
У діжці узимку букет хризантем.
Вчив сина наш батько на скрипочці грати,
А мама навчала стрічати гостей.
Щоденна робота, надворі вечеря,
Акорд на гітарі чи гра в преферанс,
Панує невимушена атмосфера.
У грі королівській отримай свій шанс.
І шахи у пам'ять, і мандоліна,
І гості співучі, й домашнє вино,
А ще вечорами знайома стежина
За три кілометри вела нас в кіно.
Повз кущики в'ється садова доріжка
До копанки – з неї поїли козу,
Там верби старі говорили щось нишком,
Одна з них скрипіла у бурю й грозу.
А був ще сливник, тож варили повидло,
І мили, і чистили – все до ладу,
Бува в три заходи, вже зовсім невидно,
Та в тому чарівність – багаття в саду.
Садили, пололи, щораз поливали,
Варили, сушили, солили, пекли,
І голод відчули, надлишків не мали,
Та в злагоді, мирі жили як могли.
Наука батьківська в житті знадобилась:
Забити цвяшок чи скосити траву,
Дерева привити. Щоб виросли крила,
Про це я подбала не в сні – наяву.
Диканько, Диканько, рідненька Диканько,
Щемливо бентежиш ти душу мою.
Моє там дитинство в труді протікало,
Та я не жалкую. На тому стою.
Озеро
( https://youtube.com/shorts/BB1JqiP-ueY )
Йдемо ми стежкою угору,
Потічок десь у крутогорі.
Відкрилась чудо – панорама,
Величне плесо перед нами.
Немов гігантський дикий лис
Ліг, розпластався серед лісу,
Простяг він лапи – рукави
В чагар, і все йому до біса.
То це не озеро, а диво,
А навкруги ж бо як красиво!
Чи це Швейцарія, Кавказ ?
Де опинилася я ураз?
Місцеві величають Ріца,
Абхазьке ймення не годиться
Назвала б озеро – Горань,
Як Халепянським кручам дань.
Дніпро, Горань, Дівич – гора
Ласкає слух, бо рідна мова,
Куди не глянь – кругом чудова
Картина берегів Дніпра.
Хома і Химка
( https://www.youtube.com/shorts/fDwGe5kz7pE )
Консервацію давнішню
Химка вийняла з підвалу.
Викидати, ніби, грішно,
Склянок тих було чимало.
Там компоти з абрикосів,
Яблук, вишень і малини
І сливових було досить,
Не зірвати б собі спину.
Вилив це Хома у ємкість,
Воду влив, змішав – хай бродить,
Все зробив добротно, чемно,
Химка наглядати ходить.
Довго булькало, бродило
Бражка видалась на славу,
Процідив Хома і вилив
Гущу, як з вулкана лаву.
У дворі свиня гуляла
І натрапила на гущу,
З'їла все. Було ж чимало.
А тоді – бер киць під кущик!
Мучилась свиня, стогнала,
Звестись не могла на ноги,
Химка в хаті прибирала
І побачила з порога:
"Ой, що сталося зі свинею?
В неї ноги ніби з вати!"
"Побувала у "Енеї" –
Їй сказав Хома із хати.
Як прийшла свиня до тями,
Захотілось їй у гості
До сусіда. Й сталась драма –
Бо штани порвала Кості.
"Лишенько, свиня здуріла, –
Прокричав Хомі сусіда –
Зачинити треба рило,
Щоб її не бачив й сліду!"
Ледь впіймали харю п'яну,
Затягнули її до льоху,
Кості обробили рану
Й сіли відпочити трохи.
Обіцяв Хома сусіду,
Щоб все виправить старанно,
Що свиня не хворіла СНІДом,
Химка залікує рани.
Лиш нагонять самогону,
Прийдуть з мировою в гості.
Буде холодець із хроном
І штани теж куплять Кості.
Цикади
Сімнадцять років у землі
І ось вилазять міріади,
Повзуть, купаючись в теплі
Личинки – в скорому цикади.
Обліплена земля кругом
І стовбури дерев у лісі,
Личинки лізуть всі гутром
На штамб дерев, той шорхіт – пісня.
Діставшись врешті – решт вершин,
Скидають з себе одежину,
Діждались кращих вже хвилин,
І крила вільні в небо линуть.
Над лісом пальмовим гуде
Пронизливо весільна хмара,
І не побачиш більш ніде
Пишнішого бенкету чари.
Їдять і ящірки, й птахи,
Бенкет у жаб і крокодилів,
І мавп залишили страхи
Й спускаються у звичнім стилі.
Усе наїлось досхочу,
Поживний грунт – деревам свято.
"Ростіть угору! – їм кричу,
Бажаю велетнями стати.
Щоб знов через сімнадцять літ
Подібне дійство повторити,
Цикади свій жаданий плід
Кладуть в пухку перину жити.
Накрита килимом земля,
Вже бездиханні тут цикади,
Мов стережуть своїх малят,
Тілами прикривають радо.
Ніхто з нас вічно не живе,
Життя земне іде по колу,
Замінить сущих все нове,
Так мудро вчить життєва школа.
ЯКБИ .