Досить ховатися за спідницю жінки, чию сестру ми щойно поховали. Захищай землю, яка тебе породила.
У зятя очі робляться дикими. Він зривається й кричить:
— Землю? Моя земля тут, під підошвою кросівок! Я не м'ясо! Ви хочете мене в труну загнати поруч із малою?
Я приблизно читаю в очах зятя його думки:
"Вони не розуміють. Думають, я слабкий? Ні, я найсильніший, бо я вижив. Вони хочуть кинути мене в окопи. Дід хоче, щоб його дочка ходити в білій сорочці на роботу в американське посольство й отримала від держави за мою загибель під час бойових дій на фронті 355 тисяч доларів? Ні за що. Дружина — мій паспорт безпеки. Мій дипломатичний імунітет від смерті. Нехай ненавидить, нехай задихається, але вона стоятиме між мною і військовим квитком. Навіть якщо мені доведеться зламати її життя, щоб врятувати свою шкіру — я це зроблю. Світ великий, а я хочу дихати. Навіть якщо це повітря пахне боягузтвом".
6.Застряв у ранньому дитинстві
Найважче наздогнати іграшки,
які тобі не купили 40 років тому
Вечірня Міссісага занурюється у сутінки, а я обережно з вулиці підходжу до вікна кімнати зятя, зазираю у щілину й завмираю. Я через вікно бачу як зять замкнувся у своїй кімнаті й грається іграшками внука. Спочатку мені здається, що він просто механічно пересуває іграшки, а сам щось думає своє. Та потім я розумію, що він усього себе посвятив грі й насолоджується забавою та навіть щось про себе промовляє. Зять губами імітує шум маленьких перегонових машинок. У дитинстві в зятя не було іграшок. То були страшні 90-ті роки. Його мама і бабуся часто голодували. Нині він грається іграшками, щоб не чути, як всередині нього плаче дитина. Поранений дорослий серед канадського добробуту намагається вилікувати злиденне дитинство 90-х, перетворюючи свою втечу від життя на нескінченну гру.
На дорогому канадському килимовому покритті розгортається грандіозна баталія. Весь простір заставлений коробками, конструкторами та іграшковим треком. 43-річний чоловік, який втік від реальної війни, зараз веде свою головну битву — за цяцьковий кубок.
Зять махає руками, як запеклий гравець. Він качається по підлозі, наче випущений із клітки звір і про себе кричить:
"Швидше! Ще швидше! У моєму дитинстві не було навіть залізних машинок — тільки порожні пляшки та холодні батареї в обшарпаній квартирі. Мама плакала над порожнім гаманцем, а я мріяв про цей звук... Вр-р-рум! Тепер я маю все. Я заперся від світу, від банку, від обов'язків. Тут я не ухилянт, тут я — легенда. Тут я завжди приходжу першим, і ніхто не може мене зупинити".
Зять веде внутрішній репортаж із перегонів. Він повзає на колінах, його обличчя червоне, очі блищать нездоровим вогнем. Він штовхає маленьку червону "Феррарі", імітуючи виск гальм.
Зять, як спортивний коментатор, захлинається від азарту:
— І ось він, номер 7! Подивіться, що він робить! Він обходить Шумахера на внутрішньому радіусі! Зіткнення! Боже мій, "Мерседес" летить через огорожу, іскри всюди!
Зять одними лише видає звук вибуху:
— П-ш-ш-ш-ш!
І зять відразу продовжує репортаж:
— Але наш герой не зупиняється! Двигун реве на межі!
Він хапає машинку і підкидає її в повітря, ловлячи біля самої підлоги.
— Останнє коло! Пульс 200! Фініш! ТАК! ПЕРЕМОГА!
Зять важко дихає, лягає спиною на підлогу серед розкиданих пластикових коліс і закриває очі. На підлозі іграшкові машинки, як кольорові осколки незакінченого дитинства. Потім він повільно встає, вирівнюється й урочисто простягає руку до порожньої стіни, ніби приймаючи золоту нагороду на п'єдесталі самотності. Закінчилися ще одні його перегони за привидами дитинства.
Зять пошепки, зі сльозами в голосі каже:
— Дякую... Дякую всім. Я знав, що зможу. Я — перший. Мамо, дивись, я — перший...
Я теж дивлюся на це крізь скло і відчуваю, як мороз іде по шкірі. Він грається машинками, бо це єдина сфера, де він може бути героєм-переможцем, а не втікачем у сірій зоні Міссісаги.
Це не просто гулянка. Це агонія людини, яка купила собі всі іграшки світу, але так і не змогла купити собі спокійну совість. Іноді перемога в грі — це остаточна поразка в житті. Його іподром — це замкнене коло, з якого немає виходу, навіть якщо ти прийшов до фінішу першим. Спостерігаючи за ним крізь скло вікна, я бачу не просто свого зятя. Я бачу трагедію людини, яка вирвала себе з корінням, але не знайшла нового ґрунту.
Коли гасне світло в кімнаті зятя з іграшковим іподромом, залишається лише тиша. Зять засинає, обіймаючи примари своїх нездійснених перемог.
7.3-річна дитина в тілі 43-річного бугая
Дитинство — це єдина країна,
з якої не всім дано емігрувати
Я маю право вважати зятя ким завгодно й називати його образливими словами, але він просто ще дитина, яка не визначилася який шлях обрати. Він пливе за течією і його життям керують обставини.
У дорослому віці зять зберігає риси характеру, поведінки та мислення, властиві дитячому віку. Зять уже чверть віку дорослий за паспортом, але не хоче дорослішати в душі. Як і діти, зять уникає відповідальність, весь час проявляє емоційну незрілість, егоцентризм, залежність від інших та поверхове ставлення до життя. Він очікує, що його проблеми вирішить хтось інший — батьки, друзі, держава. Він не здатен відповідати за власні вчинки. Зять важко переносить критику і схильний до миттєвих забаганок та покупок, які йому відразу стають непотрібними. Ні про яке планування сімейного бюджету чи хоч вихідних днів не може бути й мови.
Весь світ для нього – це він сам. Він чекає, що всі будуть турбуватися, жаліти й хвалити його просто за те, що він красивий і один такий на планеті. Він не вміє тримати емоції під контролем і вони повністю керують його поведінкою, що виглядає дуже дико і багатьом незрозуміло. Як і діти, він не здатен самостійно приймати рішення, а робить так, як йому скажуть мама чи друзі. Він схильний до капризів, ігнорує реальні труднощі та шукає винних у власних невдачах. Та всі його риси відповідають меншому віку.
Я думав, що зять застряв десь у 12-річному віці, але його 3-річний син поводиться та робить такі самі вчинки та навіть часто говорить так само як і батько. Іноді я ловлю себе на думці, що 3-річний внук має більше власних думок, ніж його 43-річний батько.
То правильніше буде вважати зятя 3-річною дитиною?
Йому завжди буде 3 рочки? Він назавжди вічна дитина?
Виходить у моєї доньки не одна дитина, а дві.
Його зупинка психічного розвитку і повернення в дитинство викликана страхом потрапити на фронт і загинути? Чи він завжди був дитиною, яка лише прикидалася дорослою?
8.Ще один божевільний у Канаді?
У найбільших містах Канади
божевілля є частиною міського пейзажу
Зять правильно вибрав країну для втечі з України.
Канада стала для зятя ідеальним прихистком. У Канаді не лікують таких, як зять. Вулицями блукають люди, які кричить, проклинає та погрожує смертю перехожим. Але поки вони не торкнулися вас пальцем, закон безсилий. Поліція лише спостерігає. Поліція не має права затримати божевільних, якщо вони не торкаються людей. Бездіяльність поліції робить ситуацію безвихідною. Соціальна маска розсипається в еміграції від безсилля закону перед психологічним терором.
Канада, яку ми малювали у мріях як тиху гавань для нашої старості, виявилася скляною кліткою з хижаком. Тут, у стерильних стінах канадського будинку, закон має дивне викривлення: він захищає право божевільного бути божевільним, поки ніж не торкнеться плоті. Слова, крики, ментальний розстріл — для канадського копа це лише сімейні розбіжності.
Канада, яка мала стати порятунком для нас з дружиною, старих і немічних, перетворилася на місце, де божевілля захищене законом більше, ніж спокій літніх людей. Канадське правосуддя стає спільником тирана. Зять усвідомлює, що в Канаді він не може кинутися на батьків дружини з кулаками, але може безкарно виливає свою ненависть на тестя й тещу, насолоджуючись їхньою безпорадністю. Зять ненавидить нас, батьків своєї дружини. Він прагне нашої смерті, бо в очах дідуся й бабусі бачить правдиве відображення своєї нікчемності. Я іноді вважаю його божевільним і хвилююся за свою старшу доньку та внука.
За вікном проїжджає поліційна машина з блимавками й навіть не пригальмовує. У цьому райському куточку світу можна повільно вбивати душу, не порушуючи жодного параграфа статуту. Канадська ніч тиха, але в цій тиші чути, як руйнується все, у що ми вірили.
9.Хто житиме з ненормальним?
Краще бути самотньою скелею,
ніж частиною фундаменту,
на якому кат будує свою в'язницю
Тепер ми живемо в Канаді у стані крихкого перемир'я, де кожен подих і кожне слово може знову спровокувати напад люті в людини, яка знайшла в Канаді ідеальний захист для свого безумства. Я не дуже розумію як так сталося, що моя донька за 12 років спільного подружнього життя не розібралася з ким має справу. Кохання засліпило їй очі. Згадую подібну історію племінника моєї дружини.
Племінник моєї дружини – відомий київський хірург. Медичний диплом йому дався нелегко. Коли племінник закінчував університет, то помер його батько, який трудився заради того, щоб оплачувати навчання сина у медичному інституті. Батько помер від перенапруження на важкій роботі на будівництві. Коли після закінчення навчання племінник приїхав покоряти Київ, то кілька місяців жив у мене в службовій квартирі й після випивки якось поділився своїми наївними планами вибитися в люди.