За нею стояв хлопець років двадцяти у фірмовій формі 7-Eleven. Біля каси стояв кулер з фруктовим льодом та невелика стійка з жувальними гумками. Джейс вирішив не роздивлятися далі зашарпаний інтер'єр і одразу попрямував у відділ зі снеками.
Оминувши полиці з напоями та швидкою їжею, він швидко взяв середню пачку "Cheetos" із сиром і підійшов до каси. Касир, не надто привітно, пробив покупку повільніше за черепаху та озвучив суму — 1 долар 10 центів. Це приємно здивувало Джейса.
Вийшовши з магазину, він побачив, що батько вже сідає у "Гольф", а старий повільно повертається від колонки до свого старого, напівзламаного стільця. Джейс сів на своє місце в машині, переставивши коробку між ногами. Рой завів двигун, і авто знову рушило дорогою до Юти.
Сівши в машину, Джейс помітив: батько був явно роздратований, а мати — стурбована. Хлопець вагався, чи варто питати, бо знав — коли батько сердитий, краще не лізти з розмовами. Та все ж наважився.
Батько промовчав, але мама пояснила замість нього:
— Коли тато закінчив заправляти авто, на ціннику було чітко написано 15 доларів 50 центів. А той старий заявив, що треба платити сімнадцять. Твій тато, звісно, заперечив. Але дідусь став перед машиною й пригрозив викликати поліцію, якщо ми не заплатимо.
— І що, ви йому дали? — здивувався Джейс.
— У нас не було вибору, — зітхнула мама. — Хоча в цьому не було сенсу: ми ж могли просто об'їхати його з іншого боку колонок…
— Саме так, — пробурмотів Джейс.
Мати тільки важко видихнула й попросила більше не турбувати їх із батьком. Хлопець погодився й вирішив спокійно провести решту дороги, дивлячись у вікно й доїдаючи "Cheetos" із 7-Eleven.
Вони проїхали через Park Street Bridge, звернули ліворуч і, рухаючись прямо, виїхали на шосе Dwight D. Eisenhower. До того часу пачка чипсів уже спорожніла. У коробці між ногами залишилася лише одна пляшка води. Після сирних "Cheetos" сильно захотілося пити, тож Джейс відразу випив майже половину маленької пляшки (0,25 л).
Дорога вела через мальовничі краєвиди Каліфорнії. Сонце повільно сідало, фарбуючи небо у золотаво-червоні відтінки. Батько, який не спав із п'ятої ранку, почав відчувати втому. Тож батьки вирішили зупинитися в найближчому придорожньому мотелі.
Ще хвилин за десять вони помітили яскраву неонову вивіску з простим написом Motel праворуч від дороги. На повороті батько скинув швидкість і припаркувався навпроти однотипних одноповерхових номерів з різними номерами на дверях.
Вийшовши з авто, Джейс уважно оглянув їхнє тимчасове житло. Це був типовий придорожній мотель: номери були збудовані у формі відзеркаленої маленької букви "r". Біля стовпа з вивіскою знаходилася стійка реєстрації, куди вони й попрямували.
Усередині хлопець побачив довгу стійку — від стіни до стіни, близько двох з половиною метрів. Інтер'єр був виконаний у коричневих тонах: стіни обклеєні дерев'яними панелями, на підлозі — сірий ламінат, що місцями відставав і здіймав невеликі бугри, об які легко спіткнутися. Стійку теж обшили панелями, але вертикально. Верхня частина була з білого пластику — такого, з якого роблять підвіконня. Єдине світло давала невелика люстра з тьмяним жовтим відтінком.
За стійкою стояв власник мотелю — літній чоловік у бордовій футболці та чорному жилеті. Його обличчя було вкрите зморшками й родимками. На носі сиділи прямокутні окуляри. Волосся майже не лишилося, а те, що ще трималося на голові, було біле, наче молоко чи туман. Вони підійшли до стійки. Батько спокійно сказав, що хоче зняти два номери на одну ніч.
— Один номер коштує десять доларів, — відповів власник.
Ціна була цілком прийнятною для придорожнього мотелю, хоча й пояснювалася тим, що це був єдиний мотель у радіусі ста миль. Клієнтів тут ніколи не бракувало.
Батько дістав із кишені пачку купюр, витягнув дві десятки й простягнув їх власникові. Той уважно підніс спершу одну, потім другу купюру до настільної лампи, перевіривши їх справжність. Переконавшись, він відкрив касу з гучним дзвоном і поклав гроші всередину.
Потім повільно потягнувся до дошки з ключами, зняв два — від одинадцятого та дванадцятого номерів — і простягнув їх. Тато подякував, узяв ключі й розвернувся до виходу. Мама пішла за ним. Власник же відразу зник за дверима в задній кімнаті, яка вела, мабуть, до його власного житла.
Коли Джейс вийшов надвір, уже стемніло. В темряві він ледь розгледів батьків, що прямували до своїх номерів. Він наздогнав їх тільки тоді, коли батько вже вставляв ключ у замок дверей із номером "11". Відчинивши двері, тато простягнув Джейсові ключ від "12-го" й суворо наказав:
— Завжди замикай двері на ключ — коли виходиш і коли лягаєш спати.
Поки Джейс намагався впоратися зі своїм замком, батьки вже зникли в кімнаті, зачиняючи за собою двері. Йому ж довелося повозитися кілька хвилини, перш ніж ключ провернувся. Нарешті він опинився всередині.
Хлопець щільно зачинив двері зсередини, як наказав батько, увімкнув світло й оглянув кімнату. Ліжко стояло під стіною зліва від входу. Джейс підійшов, спершу сів, а потім обережно ліг. Матрац був настільки м'яким, що здавалося — він тоне у ньому. Лише тепер він відчув, наскільки втомився. Не роздягаючись і навіть не знімаючи взуття, Джейс розтягнувся на двоспальному ліжку й миттєво заснув міцним сном.
4
Джошуа, читаючи журнал, сидів у бізнес-класі біля вікна. Праворуч від нього залишалося ще одне місце для його друга Кріса, який мав ось-ось сісти на борт. Літак злітав за 15 хвилин, тож часу у Кріса залишалося обмаль.
Через п'ять хвилин Кріс, важко дихаючи, забіг у салон, проштовхуючись крізь людей і вибачаючись за незручності. Він підійшов до свого місця, поклав дві середні валізи на верхню полицю, залишив червону сумку поруч і сів біля Джошуа.
— Здоров, брате, — видихнув Кріс, — рад тебе бачити, здається, сто років не бачив.
— І тобі здоров, — відповів Джошуа. — Ти майже просрав 120 доларів через зайву вагу… — додав він, хихикаючи.
— Гей! — шепотом вигукнув Кріс і підштовхнув Джошуа локтем. — Чуєш, Джошуа… Ти, якщо я не помиляюся, збирався на Гаваї летіти, чому ще досі в Вегасі?
— Так, спочатку я планував на Гаваї, — відповів Джошуа. — Але містер Хартер запросив мене відвідати "Найвище місто" й залишитися ще на деякий час у Юті. Навіщо — не знаю.
— Ясно, ясно… А я досі на роботі, не звільнився, — розповів Кріс. — Прикинь, тепер їду ще працювати. Мені ж не платили сотні тисяч, як тобі.
Саме тоді на екранах, що висіли на стелі та були в спинках сидінь, загорілося прохання пристебнути ремені безпеки. Джошуа й Кріс виконали вказівку.
Через кілька хвилин літак почав набирати швидкість, а ще через дві хвилини відірвався від землі та попрямував прямо до Солт-Лейк-Сіті.
Коли літак набрав достатню висоту, до Джошуа й Кріса підійшла стюардеса з рудим волоссям у формі авіакомпанії. Вона запитала, що вони хочуть пити, та повідомила, що їжу можна буде замовити через 15 хвилин.
Джошуа вибрав звичайний яблучний сік, а Кріс — бренді.
— Ого, Крісе, бачу, ти любиш випити в літаку, — здивувався Джошуа. — Але що ж, не просто посидіти, а бренді взяв.
— Сьогодні можу собі дозволити, — відповів Кріс. — Ми ж не просто на роботу летимо.
Через пару хвилин їм принесли напої. Вони перекинулися кількома словами, після чого кожен зайнявся своїми справами. Кріс допив бренді і, на диво, захотів трохи подрімати. Літак летів з Вегаса до Солт-Лейк-Сіті приблизно годину, тож він, швидше за все, просто дрімав.
Джошуа допивав свій сік і милувався краєвидом із вікна: білі хмари пролягали нижче літака, а блакитне небо було чистим і прозорим, наче вода в гірському озері.
Після того як Джошуа допив свій сік, йому захотілося в туалет. Він встав, переступив через ноги дрімаючого Кріса і попрямував до кінця салону, де був туалет. Турбулентність трохи хитала літак, але не заважала руху.
Зайшовши в маленьку кабінку, як на зло, почалася сильна турбулентність. Трохи води з унітаза розлилося на кросівки Джошуа. Хлопець скривився, але, на щастя, штани залишилися сухими. Він швидко сходив у туалет, витер кросівки і попрямував назад до свого місця.
Саме тоді пілот по радіо оголосив, що літак приземлиться в Солт-Лейк-Сіті через десять хвилин. Джошуа здивувався, адже переліт з Вегаса до Солт-Лейк-Сіті був недовгим, але він не очікував, що вони прибудуть так швидко. Хлопець пристебнув ремінь перед посадкою, а Кріс ще дрімав. Джошуа розбудив його, і Кріс, взявши червону сумку, теж пристебнувся.
Через кілька хвилин літак торкнувся землі, повернув на злітній смузі до терміналу, і пасажири почали збирати речі. Джошуа дочекався, поки Кріс дістане валізи з верхньої полиці, і слідом за ним вийшов із літака.
Приблизно через п'ять хвилин вони вже проходили паспортний контроль, а згодом вийшли з аеропорту і взяли таксі до штаб-квартири Global Ascendia Group. Кріс виглядав сонним — Джошуа дивувався, як той встиг виспатися за годину чи менше.
Таксист, на ім'я Метт, виявився колишнім бізнесменом, який заробляв сотні тисяч доларів на місяць, а тепер розвозив туристів за 10 доларів за поїздку. Проте салон машини був чистий та охайний, що здивувало Джошуа.
Під час поїздки Метт розповідав про дружину, трьох дітей та хвороби родичів останніх двох років. Це було цікаво, але Джошуа не міг дочекатися, коли вони нарешті прибудуть.
— Коли ми вже приїдемо до офісу Global Ascendia Group? — запитав нарешті Кріс.
Таксист розгубився, злегка почервонів і зізнався, що просто кружляв містом у надії, що пасажири скажуть, куди їхати. Джошуа й Кріс були одночасно розгублені й трохи роздратовані, але зрозуміли, що самі не уточнили адресу.
Врешті вони прибули до будівлі, заплативши Метту 15 доларів. Таксист швидко поїхав, мабуть, соромлячись, що розповів майже все своє життя, але забув найпростішого — запитати адресу.
Джошуа й Кріс поглянули на фасад Global Ascendia Group: новісінький будинок із біло-блакитними кольорами.