Давай, повертайся до свого аналізу. Чим ти зараз зайнятий?"
"– Чим?"
"– Ти прямим курсом ідеш у себе?"
"– Себто?"
"– Пам'ятаєш? "Пішов у себе й забув повернутися." Захисна функція організму. Як поводяться повні дауни, пам'ятаєш? Вони, можливо, живуть повноцінним і реальним життям, але десь глибоко всередині себе. Себто твоя ж теорія, що всередині своєї підсвідомости вони створили свій всесвіт і там живуть за своїми законами. Весь світ вони запхали у сірникову коробочку і живуть там, а тим часом їхнє тіло, залишившись без хазяїна, пускає слину, бездумно кліпає очима, і часом здригається, коли сигнали із зовнішньої реальності пробивають захисний контур його маленького світу. Ось і ти зараз ухопився за той світ, до якого відношення вже не маєш, і, крім того, старого світу, для тебе більше нічого не існує. Ось відірве тобі зараз Ніконіна вухо, і муситимеш довге волосся відрощувати, щоб людям, чи то пак гномам не було помітно. І не знаю, як тобі, а мені цікаво, чи справді тут є створений мною ліс, моя хатинка в тому лісі з гарною погодою і пледом? Невже тобі не цікаво?"
"– Добре, зацікавив. Але зачекай, у своєму аналізі я все ж буду відштовхуватися від досвіду старого світу, бо іншого досвіду я поки що не маю. Отже, спочатку мій стан здоров'я. Мене зараз плющить і причиною є страх."
"– Як завжди. Тож варто розібратися, в чому причина саме зараз? Який страх потрібно подолати?"
"– Ну, якщо все зважити... Я опинився в невідомому місці. Саме це місце страху не викликає, отже, я боюсь не цього... Є! Я не розумію, як сюди потрапив, отже, я не розумію, як мені потрапити назад. Тобто я боюся, що мене відрізало від усього того, що я вважав за реальний світ, і я не зможу повернутися. Коли в тебе забирають усе, все реальне, ти... Ти помираєш? Це банальний страх смерті?!"
"– Так, усе, як завжди, доволі просто. Страх смерті. Тож я уже вирішив, що помер. Потрібно із цим змиритися. А можна ще й інтересу додати. Себто, додамо метод першовідкривача. Уявімо, що я дослідник, який із великим опором вибив собі фінансування на експедицію, на… Скажімо… Втрачений острів, як у Беатрікса Маннеля. Там різні невідомі звірі й невідомі цивілізації. Фінансування є, ця подорож для мене є мрією всього життя. Я вже розмірковую, як буду набивати рюкзаки зразками флори й фауни, щоб отримати вдома премію. Але раптом БУМЦ! І мене, наприклад, ураганом, як Дороті з "Чарівника країни ОЗ" Френка Баума, переносить на той самий острів, на який я збирався потрапити. Тобто, я випадково опинився у місці, що раніше вже було ціллю моєї подорожі, але в мене із собою немає ні моєї команди, ні спорядження, ні запасів їжі. Чи стану я волати: "Ні-ні! Поверніть мене назад! Я не встиг приготуватися! Це не чесно!"?"
"– Звісно, не стану! Оскільки я вже дістався до цілі моєї майбутньої подорожі, то варто хоча б усе довкола роздивитися. Ми не цінуємо того, що маємо! Дріади, гноми, феєчки, що сяють, мов прожектор, личинки скляних мух! Є також іще одне доволі важливе питання: якщо я тут дріада, то чи є тут люди взагалі? Отже, перед тим, як панікувати, варто хоча б спробувати вжитися у той рай, який я сам собі приготував. Однак із вживанням у роль не все так просто. Свій старий досвід нікуди не дінеш, а він мені, з одного боку, заважає, а з іншого – дещо підказує."
"– І що саме?"
"– Якби до мене, живого, у старому світі звернувся якийсь незрозумілий тип із підозрою на амнезію, і сказав, що ніякої амнезії у нього немає, що та маячня, яку він мені розповідає, – це лише спогади з його минулого світу, що у мій світ він потрапив після своєї смерті, наче в пекло, на відбуття покарання за гріхи, які скоїв у минулому житті в іншому світі, що мені тоді належало б з ним зробити?"
"– Так… Санітари й божевільня… Але відбрехатися не вийде. Евеліна має невідомі здібності та, здається мені, для неї розпізнати брехню, як насінину злускати. А якщо я, із таким діагнозом, іще й брехати почну, то результат буде сумним. Цікаво, а чи є тут божевільня і санітари? Коли я створював собі рай, то якось про таке не подумав. Що робити?"
"– Є ідея! До речі, відчуваєш? Я, нарешті, усвідомлюю свій стан. Достатньо було знайти хоч якесь логічне пояснення подіям, що відбуваються, і я почав приходити до норми. Ось і свіженькі ідеї почали з'являтися. І хоча пояснювати все тим, що я помер – це не зовсім логічно, але така вже, вочевидь, у мене логіка."
"– Досить себе хвалити. Яка ідея?"
" Я вважаю, що все-таки гарно створив цей світ. Тут усі розмовляють українською. І хоча трохи дивно розмовляють, та головне, що ми одне одного розуміємо. Місточком між мною і цим світом буде Евеліна. Вона лікар, тому зможе пояснити для себе мій стан, і мій план повинен спрацювати. Спочатку треба навести з нею мости взаєморозуміння."
"– Ага, давай, наводь мости. Але пам'ятай про зелених дітей і таке інше."
"– Іди к бісу! Не відволікай. Я планую. Отже, мінус на мінус дає плюс. Будемо брехати про брехню й отримаємо правду. Тобто зараз я буду вдавати із себе такого дурного, що аж розумного. Головне бути достобіса адекватним!"
"– Ой, щось не впевнений я, що тобі стало легше… Та робити нічого, діємо!"
∞ Невідомо де. Невідомо коли
– А! Що! Чого ви мене смикаєте?!
– А чого ти заснув стоячи! – Ніка відпустила моє вухо і знову всілася на плечі.
– Справді, став стовпом і завмер. Думала зараз знову свідомість утратиш, ловити тебе буду. – Евеліна поправляла ковдру, щоб та зовсім із неї не впала.
– Так той… Задивився он… На небо. Гарно ж.
Я знову подивився на небо. Зірки холодно підморгували, рівним килимом устилаючи небо.
"– Дійсно, чухня якась. Це взагалі зірки?"
Позаду почувся скрип. Ми всі втрьох повернулися в ту сторону. Відчинилася одна стулка воріт великого входу. У смужці світла з'явилася постать бородатої Барбени.
– А я думаю, хто тут галасує? Могла б і так здогадатися. Чого вам у хаті не сидиться?
Я вирішив виправдатися:
– Ми на зірки вийшли подивитися. Сьогодні небо гарне.
– І чого на них дивитися? Зірки як зірки.
Бурмочучи собі під носа, щось на кшталт: "Ходють тут всілякі…", Барбена знову заховалася за воротами.
– Евеліно, тут дещо відбулося, – я врешті опанував себе. – У мене є до тебе серйозна розмова. Повернімося в печеру.
– Ходімо.
∞ Невідомо де. Невідомо коли
Отримавши жагу до нової інформації та виправдавши перед собою своє місцеперебування тут, по дорозі до своєї кімнати, я уважніше розглядаю житло гномів. Дерев'яне оздоблення. Масивні меблі. Довкола гармонія і порядок. На полицях, по обидва боки коридорів, багато дрібних речей. Можливо, вони для чогось потрібні, а можливо, просто для краси. Склепінчасті стелі прикрашені скляними годівничками, в яких сяють товстенькі пухнасті хробаки, яких я вже бачив на торжищі. Світляки.
"– Отже, під час прогулянки по торжищу я вже був у цьому світі. То вже була реальність. Отже, тут є і ельфи, і орки, і гобліни, і ящери, і кентаври, і ці, як їх, зейці".
Удень світляки були рудого кольору. В темряві сяють. У мене з'явилася версія, що Ніконіна вилізла з такого хробака, неначе метелик із лялечки. Але питати про це поки що не буду.
Коли ми з Евеліною всілися у мене на ліжку, а Ніконіна злетіла до себе в кришталеву хатку під склепінням стелі, я почав розповідати свою легенду. Намагаючись бути адекватним, я послідовно розповів своєму лікарю таке.
Я розумію, що все ж утратив пам'ять. Усього, що відбувається навколо я не пам'ятаю і не розумію. Але натомість я пам'ятаю зовсім інший світ, де багато чудернацького, примітивного та абсурдного. Там не існує ні дріад, ні гномів, і я дуже здивований, бо бачу їх уперше в житті. Отже, я, як свідомий шизофренік, розумію, що до моєї голови якимось чином була записана вигадана інформація, а справжня інформація була звідти стерта. І я виявився повністю безпорадним, тому прошу в Евеліни допомоги, як у представника лікарів. Бо таку втрату пам'яті можна вважати хворобою.
Евеліна, вислухавши мою доволі довгу сповідь, на деякий час замислилася.
– Тобто ти хочеш сказати, що, втративши пам'ять, міг навигадувати собі різної дичини і заповнити порожні місця у своїй голові? Але ти ж розумієш що сидячи у звичайній гномівській печері, на звичайному гномівському ліжку, розповідати дріаді про апарати із заліза, будинки із каменю, а тим більше про існування людей – це відверта маячня? – Евеліна подивилася на мене з надією.
"– Швиденько погоджуйся! Це ключовий момент. Якщо зараз хоч трохи неадекватності, то тобі забронюють тепленьке місце у шостій палаті. І буде у тебе два друга, Наполеон і Бонапарт."
"– Наполеон Бонапарт – це одна людина."
"– У цьому світі їх може бути двоє. І той факт, що ти вважаєш його одним чоловіком, буде останнім цвяхом для твого діагнозу."
– Ну, звісно ж, розумію! Я ж бачу тебе перед собою. І Ніконіну бачу. І хоча для мене це як казка, але я розумію, що це – реальність. Отже, все те, що я пам'ятаю, не може бути реальністю. Якось так. А що, людей тут зовсім-зовсім немає?
– Ну ти ж бачиш… Хоча... Якщо ти, бувши дріадою, вважаєш себе людиною, то, мабуть, ти не бачиш... Людей не існує. Це міф... Зовсім, зовсім нічого?
Я стенув плечима і покрутив головою:
– А чого я не бачу?
– Того, що гноми та берегині квітів тебе розуміють.
– Та і я їх також розумію. Що тут дивного? Вони розмовляють діалектами української мови. Я намагаюсь послуговуватися літературною, однак діалекти зрозуміти дуже легко. Ти також розмовляєш діалектом. Такої мови, як у вас, я ніколи не чув. Твоя особливо мелодійна. Якщо відверто, то я думаю, що не зможу повторити жодного слова. Але все зрозуміло. Мови майже не відрізняються.
– Ні, – дріада задумливо дивилася на мене.
– Що, ні?
– Майже все, що ти щойно сказав, ні. Скажи, а ти літати вмієш?
Я здивовано здійняв брови:
– Літати? Як Ніконіна?
– Ні, ось так, – Евеліна, майже не змінюючи пози, як була, закутана у ковдру, здійнялася у повітря, потім плавно описала по кімнаті коло і знову приземлилася на ліжко.
– … … … !!! – я, мов риба на березі, відкривав і закривав рота.
Ніконіна радісно застрибала у своїй кришталевій хатці:
– Майже як я! Майже як я! Евеліно, тобі ще трохи потренуватися, і можеш наздогнати мене!
– Не вмієш, – констатувала Евеліна.