Поліція не дуже затримує безхатьків і наркоманів, бо у них немає не лише документів, а, головне, відсутні гроші на штрафи, тож правоохоронці, в основному, націлені на роботу з законослухняними громадянами, у яких є кошти і яким, коли ті на чомусь попадуться, влада демонструє всю силу справедливих законів. На кордонах Канади я повісив би табличку з написом "Слабакам вхід не рекомендується", хоч у Канаді й люблять турбуватися про слабаків. Мені казали, що бездомні й наркомани отримують соціальну допомогу більшу, ніж середня зарплата в країні, для них збудовані будинки, де можуть безплатно переночувати, помитися, поїсти. Усі безхатьки знають точки, де їх безплатно годують. Канадські політики переконали народ, що наркоманам і бездомним потрібно допомагати, бо суспільство перед ними в боргу. Я повністю підтримую політику нинішнього уряду Канади щодо злочинців, наркоманів, бездомних і навіжених, але деякі єхидні канадці жартують, що можливо влада відкриє ще кілька імміграційних програм для завезення в Канаду цих категорій людей з усього світу, які з радістю голосуватимуть за нинішню керівну партію і будь – кого порвуть за неї.
Щоб провчити мене, а, заодно, й свою сім'ю, зять орендував половину будинку за ще дорожчу ціну, ніж повністю попередній значно більший двоповерховий будинок. Тож тепер ми живемо в іммігрантському районі біля наркокубла, де сусіди періодично викликають поліцію. Відразу приїздить по кілька поліційних авто. Звісно, я перебільшую свої страхи за безпеку внука, але через загрозу, що може початися стрілянина між наркоманами й поліцією, завжди відводжу малого у кімнату з вікнами, з яких не видно наркогніздо. А раптом? Поліціянтам теж певне платять погодинно, бо дуже повільно і довго ходять навколо будинку, вислуховують скарги, а потім сідають в авто і їдуть на інші виклики. Без дозволу господарів ніхто, в тому числі й поліція, не можуть зайти до будинку. Канадці мені розповідали, що власник квартири вбивав дівчину, сусіди кілька разів викликали поліціянтів, які приїздила, але господар не пускав їх до свого помешкання і поліція їхала у своїх справах. Коли господар будинку таки вбив дівчину, тоді лише поліціянти від суду отримали дозвіл зайти до будинку з трупом. Наркотики доступні всім ще зі школи, повсюди магазини з продажу марихуани. Заборонена реклама спиртного і цигарок, а реклама легких наркотиків процвітає. У Ванкувері відкрили завод по випуску якісних наркотиків для безплатної роздачі наркоманам. Канада однією з перших у світі легалізувала продаж важких наркотиків. Наркоман, аж, горлянку деруть від радощів — кричать: Ура! Держава привозить наркотики безхатькам, серед яких чимало наркоманів, щоб у них не було бажання займатися криміналом заради отримання грошей на дозу. Та вони майже всі отримують гроші від держави: сидять — вживають наркотики й нікого особливо не чіпають. Для наркоманів Канада теж рай.
Канадці дуже толерантні до бездомних і божевільних, а на вулицях можна зустріти чимало божевільних, яких безплатна канадська медицина не в змозі утримувати в будинках для душевно хворих і тут є закон, що божевільним буде набагато краще, коли знаходитимуться не в лікарні, а будуть інтегровані в суспільство. Божевільні на вулицях і у транспорті відразу впадає в око — ненормально себе поводять, як у психлікарні: щось викрикують, звертаються до перехожих, можуть вийти на дорогу і створити величезну автомобільну пробку, а поліціянти з ними нічого не вдіють, хіба що навіжені почнуть торкатися людей. Божевільних теж не можна торкатися, бо опинитеся в суді, а коли вас б'ють, то радять не давати здачі, бо в суді можуть зробити вас винними. Я не уявляю, що ми робитимемо з зятем, коли його психологічний стан погіршиться, або, ще й того, гірше він втратить розум. Молюся, щоб до такого не дійшло. Ми не з тих людей, що кидатимуть душевно хворих напризволяще. Наша родичка з непростим характером ніяк не могла знайти собі супутника життя й була найщасливішою людиною на землі, коли познайомилася і закохалася в поліціянта, який ловив злодіїв на фабриці, де вона працювала і де в кінці робочого дня всі працівники брали додому продукцію підприємства, яку міг купити хто завгодно, а працівники торгівлі так прямо були щасливі, коли їм приносили ту "шабашку". За пару десятиліть подружнього життя ні разу не висловила ніяких претензій до свого чоловіка, бо колишній слідчий вмів знаходити спільну мову з ким завгодно і бачив свою дружину та й усіх людей наскрізь, а також відразу розумів, що кому й коли потрібно говорити і як з ким поводитися. Та в кінці його життя непроста колишня робота та й доля поліціянта дали про себе знати й він почав остаточно втрачати розум. Усі радили жінці здати свого чоловіка до лікарні, відвезти його рідній дочці, та жінка ходила на роботу й доглядала душевно хворого кілька років до останнього його дня, бо совість не дозволила їй вчинити по — іншому.
Молюся, щоб в нашій ситуації до такого не дійшло.
ХВАСТОЩІ ДО ДОБРА НЕ ДОВЕДУТЬ
Мої завищені вимоги до людей – Маленький начальник найстрашніший – Жалкую, що не здав усіх корупціонерів юрбою – Не ганьбіться і вам замість вдячності не буде критики — Менеджерів у Канаді своїх нікуди дівати — Зять вважає всі роботи шкідливими, крім роботи керівника – Яхта для майбутнього мільйонера – Топменеджер Принеси-подай – Інтриганом потрібно народитися, тож краще й не починайте – Тренування майбутнього боса на канадському корейцеві — У Канаді не читають мораль,а відразу викликають поліцію –Мордувати людей бюрократією — Як із зятя не вийшло профспілкового боса – Зять, канадський підприємець без жодного заробленого цента – Канада, країна донощиків — Покарання зятя за невдалу ініціативу за 500 доларів – Канадські Остапи Бендери, бізнесмени і власники оренди — Щоб не заплатити 3 тисячі доларів зарплати роботодавець розіграв банкрута, а міг і божевільного — Українці й поляки привчили канадців до хабарів? – Під час роботи зять дав концерт по заявках, який став його прощальним – Оголошення про рекордні заробітки зятя в Канаді – Конфлікти зятя заради звільнення з роботи? – Кому потрібен інженер, який не вміє поміняти лампочку? – Канадські поліціянти в засідці й конвеєр зі штрафів – Найкращий друг дитинства зятя такий, що й ворогів не треба – Порятунок душі бездомного, то лише гроші на вітер – Із солідарності з зятем ставайте безробітними й бездомними — У Канаді друзі для розваги, а не для негативу – Внук просить тата погратися з ним, а не в "Танки" — Щоб тебе, діду, собаки покусали – Друг радить зятю розігнати всю сім'ю й у безхатьки? –Моя критика має зробить зятя кращим
Я розумію, що у мене великі та нереальні вимоги до людей, зокрема, і до свого зятя (а таку хорошу людину, як він, ще треба пошукати!), але нічого не можу з собою вдіяти. Весь час, коли оце розповідаю про пригоди чоловіка моєї доньки в Канаді, з голови не виходить один випадок зі мною, коли в минулому століття ще за часів Радянського Союзу я кілька років працював кореспондентом у районній газеті в невеличкому містечку на Полтавщині. Як і майже всі районні газети того часу, редакція видавалася за кошти місцевого комітету комуністичної партії та районної виконавчої влади й повністю від них залежала. Тоді я полюбив критикувати маленьких начальників, про яких один класик писав, що такі найстрашніші серед усіх керівників і від них найбільше лиха. Я так захопився журналістськими розслідуваннями, що вже зовсім знахабнів і написав великий матеріал про зловживання всіх, хто керував районом та найбільшими підприємствами. Це були яскраві колоритні персонажі з безліччю цікавих, нерідко, смішних історій. З усіма найбільшими корупціонерами району були знайомі мої батьки, а я часто сидів з ними за одним столом на різних застіллях, ми випивали та веселилися і я вислуховував розповіді про пригоди корупціонерів. Майже всім я симпатизував і, нерідко, наша симпатія була взаємною. У тій великій статті я промовчав лише про людину, яка захищала мене від помсти за критику, хоча після публікації мій захисник, швидше за все, теж би втратив своє тепле містечко за те, що захищав такого, як я. Це, звісно, було самогубство для моєї кар'єри журналіста, на мене натиснули, щоб я не відправляв свою сенсаційну статтю в обласні чи республіканські періодичні видання, а то й у Москву. Все життя жалкую, що тоді не довів справу до кінця. Найімовірніше, що компромат ніде не опублікували, але то була б не моя вина, але на матеріал обов'язково мала бути реакція й дехто міг втратити прибуткову роботу. Та я особливо і не ризикував, бо тоді ще не вбивали журналістів за професійну діяльність і вже не тягали по судах, як нині, тож мене за такі викриття просто мали вигнати з газети за власним бажанням, але невдовзі я й так звільнився з роботи в редакції й зав'язав з журналістикою, бо мій захисник пішов на пенсію за віком і в газеті мені стало нічого робити, а через пару років розвалився Радянський Союз і всі керівники – корупціонери, про яких я написав свій сенсаційний матеріал і так втратили свої посади або перефарбувалися, покаялися та полюбили нову владу. Мене на факультеті журналістики Київського держуніверситету вчили: пиши й розповідай людям про все, що дізнався; роби, що повинен, і хай буде, що буде. Тому нині, якщо мені є що сказати людям, то я маю сказати. І ви не бійтеся критикувати близьких та знайомих, хай навіть і публічно. Кому як не вам краще їх знати. Не всіх критика змінює в гірший бік. Є надія, що хоч припинять робити різні не дуже хороші речі.
У Києві зять займався дрібним бізнесом.