Тебе, до того моменту, як ти зайшла в цю кімнату, я бачив лише уві сні. Серед моїх знайомих ніхто настільки не захоплюється книгами фентезі, щоб фарбувати себе в зелений колір, або відрощувати бороду, бувши жінкою. Все, що я тут бачу і чую, сприймаю, як маячню сивої кобили. Саме тому я постійно збуджений і трохи наляканий. Хоча, яке в біса "трохи"? Я до мокрих штанів боюся, що мій дах від'їхав далі, ніж знаходяться оці ваші Скляні пагорби, й ніколи вже не повернеться.
Евеліна мовчки здивовано на мене дивилася.
– Ну ось, один — один. Тепер у тебе очі великі й круглі, як ця. Як її? Луска дракона. Евеліно, – я помахав рукою перед її обличчям. – Ти хоч щось зрозуміла з того, що я тобі кажу?
– Так, – дріада виглядала збентеженою. – Я зрозуміла, що ти поки що не знайшов собі місця для життя і подорожуєш у пошуках свого даху. І ще я зрозуміла, що я тобі наснилася. – Евеліна характерним жіночим рухом крутонула свої зелені кучері на пальчик, а потім заклала їх за гостре вухо, і зовсім ненадовго опустила очі долу.
"– Тю… Немає слів. І не скажеш, що блондинка… Та он і гномка як її розхвалювала."
"– Та ні, не дура вона. Просто, можливо, чоловіка поряд немає."
"– Так, усе, досить жартів. Пора покидати це гостинне місце."
– Евеліно, зрозумій мене правильно, ти, звичайно, дуже гарна…
"– Ти що робиш? Зовсім мізків нема? Вона тебе вже якось не так зрозуміла і надумала собі щось, а ти її ще більше заплутаєш. Та і "гарна"… Ну очі гарні, ну фігурка. Але ж вона зелена! Чув вираз про те, що діти зеленими будуть? То це сюди стовідсотково підходить!"
"– Сам дурак!"
– Але я зараз не про це. Скажи, чи можу я зараз звідси піти?
– Ну звичайно ж, ні! – Евеліна подивилася на мене так, неначе я дурненьке дитинча і нічого не розумію.
"– Замурували, демони. Що я тобі казав? Там за дверима двоє санітарів із гамівними сорочками. Нікуди ти звідси вже не підеш."
– Своїм вчинком ти дуже образиш гномів, – продовжила дріада. – Це буде найвищою зневагою до господарів дому. Та і куди ти поночі? У тебе в дорогу нічого немає. Чи, може, ти хочеш сказати, що начебто згадав, що у минулому житті став майстром ремесла, можеш створювати підпросторові кишені без додаткових засобів та творити портали? – дріада відверто глузувала.
"– Що ж, відмовка приймається. Зневага до господарів – то великий гріх. Але і наше спіднє не гнилими нитками правлене. Партизани не здаються. Головне – тримати себе в руках. І без істерик."
– Ні, що ти, хоч я і відчуваю себе трохи не у своїй тарілці, але ображати гостинність гномів, це вже занадто. Тут я з тобою повністю згоден. Я зовсім не це мав на увазі. Просто, я хочу вийти надвір і подивитися вночі на Скляні пагорби. Я ніколи тут не був.
– А що на них дивитися?
– Назва перспективна, повинно бути дуже красиво.
– А чому б не зачекати до ранку?
– Ну…, зранку зірок не буде. Давай разом підемо? На зірки подивимось, на Місяць. Я тобі сузір'я покажу. Я колись астрономією захоплювався. Моє улюблене сузір'я Стожари, а твоє? Зараз Місяць у повній фазі, картина буде – во! Романтика!
"– Телепень, ти не знаєш, яке сьогодні число і на Місяць останній раз дивився минулого року. Яка повна фаза? Вона ж зараз твою брехню розкриє."
Евеліна примружила одне око та підозріло на мене подивилася. Але раптом я отримав неочікувану підтримку.
– Евеліночко, я також хочу на вулицю. Я вже два роки зірок не бачила. – Ніка літала довкола дріади й сипала проханнями, як горохом. Евеліна відчула підозру, але цікавість узяла гору.
– Ну, якщо ви так хочете, пішли погуляємо. Скоро світанок, це справді може бути гарно. Однак я піду так, ми ж ненадовго? – Евеліна щільніше закуталася в ковдру.
– Ні, що ти! Ми швидко, як метеори! Лиш вийдемо і миттю назад!
– Поводьтеся тихо. Ми й так багатьох розбудили.
Ніка всілася мені на плече. Я не ризикнув брати ковдру, щоб не викликати підозру. Подумав, якщо дріада босоніж іде на вулицю, мені негоже просити взуття. Що я босоніж по снігу ніколи не ходив? Не вмру.
Ми, намагаючись не шуміти, проходимо по тьмяно підсвіченому коридору з великою кількістю дверей по обидва боки. Стіни, стеля і підлога тут також оздоблені під світле дерево.
В стінах вмонтовано багато шухляд. Верхня половина стін завішана полицями та вітринами. Майже всі горизонтальні поверхні заставлені чудернацькими предметами. І хоча я не розумію призначення і десятої частини експонатів, але їхня якість виготовлення свідчать про велику цінність.
Можна припустити, що ми йшли по дуже іменитому антикварному салону. Коридор дуже широкий. Незважаючи на полиці на стінах, по коридору можна йти, як мінімум, утрьох.
Потім ми минули зал із відгалуженнями, потім іще один коридор. Потім ще один зал, і вже після наступного коридору знайшовся вихід на вулицю.
Я зрозумів, що у такій печері справді може жити так багато людей, чи то пак, гномів, як розповідала Евеліна.
Я добре пам'ятав, що зима цього року така собі. Від нуля до мінус трьох — п'яти градусів. Тому дуже здивувався, коли, прочинивши товсті дубові двері, ми вийшли і я відчув літнє тепло. По ногах дмухнуло легенькою нічною свіжістю. Для мене ж, котрий очікував на морозну сльоту, це було неначе в тропіках.
По охайній, викладеній кам'яною мозаїкою доріжці ми вийшли на просторий двір. Озирнувшись, я бачу майже вертикальний зріз пагорба, в якому, крім вхідних дверей, трохи лівіше, є ще й великі ворота.
Якщо вже приймати все на віру, а діватися мені, схоже, нікуди, то за тими воротами повинні були бути стійла з їздовими ящерами.
Велетенський двір упритул прилягає до пагорба. Відгороджений від зовнішнього світу двометровим парканом. Більша частина двору вимощена гладенькими кам'яними плитами.
Решта території заросла невеличкою травою і кущами. За парканом стіною стоять темні тіні дерев. Джерел світла, крім Ніконіни, тут немає. Орієнтирів ніяких.
"– В дупу стрелений джигіт у ліс вночі не побіжить… Як тебе сюди занесло?"
"– Так, згоден. Іти немає куди. Ще розумні поради є? Доведеться користуватися гостинністю бородатих карлів."
З роздумів мене вивели легенькі штурхани в плече.
– Ну, чого стоїш? Де вони? – це Ніка від нетерпіння стрибала в мене на плечі. Евеліна, закутавшись в ковдру, також з очікуванням дивилася на мене.
– Хто, "вони"?
– Ну, Місяць і романтика!
"– Кому що, а голодному ложка! Тут у чоловіка і пам'ять, і мозок відмовляються іти на контакт, а цим романтику давай!"
– Погано небо видно. Ніко, прибери світло, будь ласка, щоб очі трохи до темряви звикли.
Ніконіна поволі припинила світитися. Спочатку з усіх боків нас охопила темрява, але вже через хвилину очі звикли й трохи розвиднілося. Зрозумівши, що все добре бачу, я підвів голову і подивився на небо.
Спочатку я не зовсім зрозумів, що саме побачив. Потім зовсім не повірив очам. Протер очі, покліпав, знову подивився на небо. Картина, м'яко кажучи, неймовірна.
Усі зірки одного розміру й розподілені по небу візерунком, де між кожною парою зірок однакова відстань. З'єднавши всі пари зірок рівними лініями, можна отримати килим із рівносторонніх трикутників. Тут уже я не втримався й у мене вирвалося щось на кшталт:
– Звізда Марлізонського балету!!!
"– Мамо, відправ мене назад до пологового будинку, бо твоя дитина бракована. Де я?!!!"
– Та-а-а, красота – страшна сила, – захоплено прошепотіла Ніка і зручніше влаштувалася на моєму плечі.
– Романтика… – задумливо промовила Евеліна й обережно взяла мене під руку.
Засовавшись, Ніка прямо на вухо прошепотіла:
– Ваароне, скажи, а де той, інший?
– Хто..? Інший..? – знаходячись у повній прострації, спитав я.
– Ну, Місяць! Де він?
– Місяць...? – я сумно зітхнув і похитав головою. – Схоже, далеко.
– Дуже далеко?
– Дуже… Напевно далі, ніж мій багатостраждальний дах.
Шмат X
∞ Зараз. Альтанка
Уже добре відома альтанка на задньому подвір'ї лікарні.
Двоє лікарів усідаються перекурити та потеревенити.
– Будеш? – спитав молодший лікар старшого, демонструючи яскраву пачку цигарок.
– Дарма ти це сказав. Сьогодні буду. Давай дві. – Взявши всю пачку, патологоанатом, постукавши по ній пальцем, вибив дві цигарки. Одну заклав за вухо, другу встромив у рота. Повернув пачку назад. – Така чортівня діється, що можна і покурити.
– Отакої, захочеш людині приємне зробити, запропонуєш цигарку, а тобі замість "Дякую, не буду", відповідають "Давай дві". Як можна із такими людьми бути чемним? Що там за чортівня?
– Люди в лікарні раптово почали мерти, мов мухи.
– А, так ти вже знаєш? Швиденько їх до трупарні відвозять.
– Нумо, нумо, розкажи, товаришу коронеру, що у вас там на стаціонарі робиться? Чому це до мене за два дні восьмеро жмуриків доправили?
– Розумієш, я просто в шоці від того, як багато людей підтримують кацапів. І до того ж не за гроші, а від щирого серця! Так-от, при мені лише один ласти склеїв, але я тоді зміг спостерігати все від початку до кінця. Це у приймальному покої було. Привезли сім'ю прифронтових. Чоловік під обстрілом по вулиці бігав і заробив собі осколка в ногу, а дружина його супроводжувала. Знаєш як кажуть: "Не такі страшні московські воші, як українські прокацаплені гниди". Наглості – через край. Дружина, лиш машина до воріт під'їхала, вискочила, криком вигнала з передпокою санітара, примусила його разом із водієм тягти свого чоловіка на ношах. А чоловічок той іще. Десь сто і десять кіло живої ваги. Заробив він наскрізне поранення литкового м'яза, дрібниці. Але, мабуть, та жіночка так пащу відкрила, що тамошні санітари йому, крім джгута, і крапельницю, і навіть бандаж на шию одягли, аби чого не сталося. Я все розумію: не має людина медичної освіти, не знає, що поранення неважке, переживає за чоловіка і робить усе, щоб той отримав найкраще обслуговування. Тут, може, коли й прикрикнути потрібно. Але робити це так, неначе всі кругом безсловесна скотина і раби... Наче всі довкола просто безвідмовно зобов'язані тобі чимось... Це просто свинство якесь.
– Москалі?
– Звичайно! У мене навіть у голову не вкладається, щоб так поводилися українці.
– Підгодовані чужинці. Манкурти. У таких перевертнів історія складається з трьох частин.