Над нами тінь дезертирства зятя з його постійною готовністю кинути сім'ю напризволяще в чужій країні. Зять як величезна дитина з сірниками в пороховому погребі.
62.Як позбавитися тестя з тещею?
Хто виганяє батьків з дому,
той будує власний дім на піску, що пливе
Зять сидить у темній кімнаті, підсвічений лише екраном телефону. Він гарячково перебирає контакти. Його страх перетворився на агресію: він ненавидів мене за мовчазний докір, ненавидів мою дружину за її турботу про нього. Ми своєю присутністю нагадуємо йому про те, яким нікчемою він став. Зять досягає дна. Він вирішує, що причина всіх його бід – я і моя дружина. Він дзвонить усім, шукаючи санкції на свою чергову дурість і просить допомоги у депортації батьків дружини з дому.
Знайомі в слухавці спочатку дивуються його нав'язливій ідеї позбутися двох безплатних слуг. Знайомі натякають зятю на совість, нагадують про свої безсонні ночі з дітьми, які в домі зятя дідусь і бабуся взяли на себе.
Після такого прохання зятя дехто зі знайомих розуміє, що має справу з ненормальним і тільки розводять руками та припиняє з ним спілкуватися телефоном. Вони припиняють розмову, наче чують голос мерця. Для них зять перестає бути людиною. Знайомі відвертаються від нього, вважаючи божевільним.
Більшість знайомих вважає великою удачею, коли вдома не треба готувати їжу і няньчити дитину. Особливо дивуються жінки, бо пам'ятають про те скільки часу й сил забирає дитина, про необхідність щодня відводити й забирати дитину з дитсадка.
Дружина Кума зятя, який порекомендував зятя на роботу в найкращу будівельну компанію Канади, з жахом згадує роки, коли їй самій доводилося після народження дочки самій доглядати за дитиною, бо чоловік по 12 годин проводить на роботі, щоб мати гроші на виплату іпотеки:
— То були прекрасні роки. Тільки відтоді у мене почало смикатися око і нерви розхитані.
Зять запевняє, що дружина не буде працювати, а він сам забезпечить сім'ю. Та йому вже ніхто не вірить.
Лише такі самі ненормальні, як зять, та ще ті, хто вважає зятя ідіотом і клоуном, повністю підтримують його бажання викинути батьків дружини на вулицю.
Особливо сподобалася пропозиція вигнати батьків на вулицю найкращому другу дитинства зятя, з яким він виріс в одному дворі в Києві. Нарешті зять додзвонився до своєї людини й заходить у неї повну підтримку! Колишній наркоман і злочинець порадив зятю зняти для мене і моєї дружини дешеву кімнату десь у підвалі й пообіцяти нам платити за оренду, а потім кинути нас напризволяще. Порада злочинця — це отрута, яку п'ють лише безнадійні.
Голос друга хрипкий і підлий:
— Слухай сюди, малий. Тобі треба бути жорстким. Чого ти їх терпиш? Знайди їм якусь діру в Міссісазі. Підвал з грибком і однією лампочкою. Скажи, що це тимчасово, що ти за все платиш. Пообіцяй золоті гори. А через місяць — просто забудь номер їхнього телефону. Нехай самі вигрібають. Вони ж патріоти? От нехай і виживають на підніжному корму. Будь крутим, як ми в дитинстві.
— А якщо вони в поліцію? Чи дружина...
— Та хто вони такі в Канаді? Тіні. А ти — господар. Вижени їх у далекий підвал, нехай там свою Україну згадують. Ти ж втік, щоб жити для себе, так? То живи!
Нині в угодах про оренду будинку крім зятя і моєї доньки вказані ще і я з дружиною. Коли зять винайме нам окрему кімнату, то нам доведеться переписати договір і не вказувати свої прізвища. Коли через місяць зять не дасть грошей на наступну оплату оренди знятої для нас кімнати, то ми не зможемо повернутися, щоб жити разом з внуком і дочкою. А коли й спробуємо повернутися, то він викличе поліцію, бо ми проживатимемо у його помешканні незаконно.
Зятю подобається ця ідея:
"Так. Це воно. Підвал. Темний, холодний, десь на околиці міста. Я зніму його на місяць, закину туди їхні валізи — і все. Свобода. Ніхто не буде дивитися на мене за сніданком так, ніби я вбивця. Ніхто не буде питати про фронт. Я просто замурую свій сором у тому підвалі разом з ними. Я заплачу ціну... Не за стоянку, не за бензин. Я заплачу ціну за своє право бути ніким".
Зять заходить на кухню, де я лагоджу зламаний стілець і з
зухвалою посмішкою каже:
— Я знайшов вам краще місце. Ви ж хочете жити самостійно. Я зняв вам житло. Завтра переїжджаєте. Я все оплатив... На перший час.
Я повільно встаю й відкладаю інструмент:
— Ти не житло нам зняв, синку. Ти собі вирок підписав. Ти хочеш нас у підвал кинути, щоб не бачити власного віддзеркалення в наших очах. Ти думаєш, що якщо вимкнеш світло в нашій кімнаті, то твій страх зникне? Ні. Ти залишишся один у великій Канаді, і тоді навіть евакуатор не зможе витягнути тебе з тієї ями, яку ти вирив у своїй душі.
Зять відвертається до вікна. Його машина все ще стоїть на чужому місці. Але тепер він боїться не евакуатора. Він боїться тієї тиші, що настане, коли він нарешті залишиться вільним у своїй порожнечі, якщо остаточно вимкне світло своєї совісті...
Зять і досі радиться зі своїми знайомими в Канаді й в Україні та просить допомогти йому позбавитися тещі й тестя.
63.Гак під ребро
Того дня ранок був сірий, як бетон підвалу, куди зять мріяв запроторити мене і мою дружину. Повітря в Міссіссазі застигло. І раптом тишу розрізає металевий скрегіт — звук гідравліки, що розриває наш слух. Зять кидається до вікна. Його авто вже висить у повітрі, безпорадно задерши колеса, наче розіп'ята жертва. Евакуатор підчепив авто зятя, як стерв'ятник підіймає дохлого щура, що застряг на чужому полі.
Зять у розпачі:
"Ні... Тільки не зараз. Не на їхніх очах! Це ж моє все. Мій щит, моя крутість. 300 доларів... Ні, це тисячі принижень. Я ставлю машину на чуже, бо вважав себе особливим, бо я врятувався від смерті в Україні. А тепер цей сталевий гак витягує мене на світло, як черв'яка. Я голий. У мене немає дому, немає честі, а тепер немає навіть цих чотирьох коліс, у яких я ховався від світу. Я тікав від танків, щоб здатися евакуатору?"
Зять б'є кулаком по склу і голос зривається на вереск:
— Зупиніть їх! Це моя машина! Вони не мають права! Я заплачу! Я все заплачу!
Я тихо, з нищівним спокоєм кажу:
— Пізно, синку. Платити треба було раніше. І не грошима, а людяністю. Дивись уважно — це те, що ти зробив зі своїм життям. Ти викрав його у долі, як те місце на стоянці, і тепер доля прийшла по своє.
Зять повертається й обличчя у нього перекошене:
— Це через вас! Ви наврочили! Ви притягли сюди свою війну, свої правила! Я хочу просто жити!
— Ти не живеш. Ти ховаєшся. Ти думаєш, що Канада — це велика схованка, де можна безкарно плювати на закон і на рідних. Але бачиш той гак? Він не просто машину забирає. Він висмикує твій фальшивий фундамент.
Евакуатор рушає. Переможно звучить гуркіт дизеля. Жовті маячки евакуатора відбиваються в очах зятя, наче вогні пожежі, в якій згорало все його майбутнє. На асфальті залишилися лише подряпини від металу та чорна пляма оливи — наче слід від сльози великої, байдужої машини.
Зять дивиться на порожнє місце на стоянці, наче на свіжу могилу свого авторитету. Його серце калатає, як несправний двигун, що захлинається від власного бруду.
64.Смерть сестри дружини як свято
Є люди, чия радість
живиться чужою смертю,
як цвіль живиться розпадом
Апогеєм цього сатанинського балу став день після смерті моєї молодшої дочки. Дещо дивна й незрозуміла смерть 36-річної доньки для всієї родини стала кінцем світу, а для зятя перетворилася на особисте свято. Поки дім захлинався від німого крику, ми з дружиною чорніла від горя, а зять випромінював дику, неприродну щасливу енергію. Це був його тріумф — день, коли він остаточно скинув лахміття людської подоби. Поки ми задихалися від горя, зять, сяючи від щастя, пішов святкувати смерть своячки. Він не просто пішов з дому — він полетів святкувати. Він святкував так, ніби виграв головний приз у житті, і цим призом була смерть жінки, яка заважала йому своєю чистотою.
43-річне немовля з очима вбивці організувало сатанинський бал з огидними веселощами. Дорогий ресторан, пара канадської лазні, гучний сміх і жарти з розвагами в колі випадковими знайомими – зла дитина смакувала смерть родички, як вишукану страву. Він святкував свободу від совісті, поки інші вчилися дихати в порожнечі.
Перед тим як іти на чергову гулянку з приводу смерті родички, він не став шукати слів співчуття. Навпаки, він підійшов до тещі, чиє обличчя перетворилося на маску відчаю, і вимовив слова, що пахли сіркою з пекла. Він кинув їй у вічі свою правду: смерть сестри дружини його лише потішила. Це був фінальний акорд його тріумфу над сім'єю, яку він зневажав. Він стояв перед тещею з блискучими очима, наче випущений з пекла демон, і зухвало казав бадьорим голосом вбитій горем матері:
— А мене її смерть не схвилювала!
Мовляв, так їй і треба!
Отакі слова зять кинув в обличчя тещі, яка колись сама вмовила слухняну простакувату недосвідчену старшу доньку вийти заміж за ненормального, бо він брехав, що у нього є квартири і гроші.