Моя молодша донька ще й хотіла зберегти свою красу заради підтримки кохання чоловіка, і це призвело її до смерті. Моя виснажена святістю і голодом донька згасала, мов свічка на протязі, а всі довкола продовжували захоплюватися її красою. Від виснаження молодша донька втратила свідомість. Схоже, її чоловік розгубився і не знав як привести кохану до тями, а лише молився і вона померла. Тоді виходить, що це був нещасний випадок.
Із зятем така жертовна безодня може чекати і мою старшу доньку. Як і моя молодша донька, старша донька у важкі часи теж всю їжу віддаватиме дитині й помре. У неї спадкова жертовність сестри і схильність до втрати свідомості від виснаження. Для української матері власна смерть заради життя дитини – то звична справа. Голод не створює характер, він його оголює до кісток. Людина відрізняється від звіра тим, що вмирає за своїх дітей, а не з'їдає їхній хліб. Я лише молюсь, щоб подібне не повторилося.
Зятя перетворився на істоту, що втратила людську подобу в гонитві за самозбереженням. Первісний тваринний егоїзм переміг в зяті людину. Зять — як дика тварина в часи посухи. Під час голоду зять буде ховати їжу від дитини й дружини та таємно їсти. Зять стане ще більшим чужинцем і влаштовуватиме собі бенкети їжі в потаємних норах. Серед диких тварин панує стратегія виживання, спрямована на збереження життя дорослої особини, яка зможе дати потомство в майбутньому. От тільки зять категорично заборонив своїй дружині не тільки народжувати другу дитину, а й думати про братика чи сестричку внуку.
Він буде викрадати калорії у власної дитини, таємно жуючи в темряві коридору, поки його дружина втрачатиме свідомість від виснаження. Він не просто ухилянт від фронту — він ухилянт від самої суті батьківства.
60.Сеанс у психотерапевта
Тіло доньки згасало,
а вона рятувала сестрі душу
У центрі європейського міста-мільйонника кімната була наповнена сутінками. Моя молодша донька лежала на ліжку, майже невагома, наче виткана з туману. Її очі, величезні на виснаженому обличчі, світилися дивним, спокійним вогнем. Вона телефоном говорила зі старшою рідною сестрою, зломленою тиском зятя та канадською безвихіддю, а про себе думала:
"Я бачу, як ти гаснеш, сестро. Його крики, його скупість, його зневага до наших батьків — це отрута, що повільно вбиває тебе. Я вже йду, мені не страшно. Але ти маєш дихати. Нехай ці папірці, які я збирала по центу, відмовляючи собі в кожному шматку хліба, стануть твоїм ковтком повітря. Я купую тобі право не збожеволіти".
Молодша сестра просить старшу:
— Я оплатила тобі сеанс. До того лікаря, про якого ми читали. Обіцяй, що підеш.
Моя старша сестра заходиться плачем:
— Лисичко, люба... Ти ж сама нічого не їла тиждень! Тобі треба ліки, вітаміни... Припиняй з цими постами. Я не можу взяти ці гроші, вони пахнуть твоїм голодом! Будь хитрішою, хоч раз у житті — залиш собі!
Молодша сестра тихо посміхається:
— Хитрість — це для таких, як твій ухилянт. А я хочу залишитися простою. Іди до світла, сестро. Вийди з цієї тіні, яку він накинув на наш дім. Це мій міст для тебе. Не дай йому впасти.
У цей момент молодша сестра чує в телефоні голос ухилянта в Канаді. Він знову про щось свариться, нарікаючи на утриманців. Через тисячі кілометрів вона відчуває, як старша сестра здригається від криків чоловіка. А моя старша сестра відчула у слухавці тепло останнього жесту любові найдорожчої людини на світі, який виявився сильнішим за весь холод її чоловіка-дезертира. Любов вимірюється не тим, що ви маєте, а тим, що ви віддаєте, коли у вас не залишилося нічого.
Коли Лисички не стало, її старша сестра через відео зв'язок отримала сеанси лікування відомого психотерапевта. Вона почала дихати. Кожне її слово психотерапевта було оплачене життям тієї, що віддала все. Зять продовжує пити свою дорогу каву в ресторанах. Він не розуміє, що в цій його хаті оселилася сила душі святої простачки. Сестра його дружини була як Лисичка з казки, що віддала своє хутро, аби зігріти іншого в люту холоднечу. Її самопожертва — як чистий струмок у пустелі, де зять-дезертир отруїв усі колодязі.
Моя молодша донька протягом усього свого життя намагалася бути янголом-охоронцем для старшої довірливої доброї сестри.
У моїй пам'яті назавжди закарбувався образ молодшої доньки — її тіло, витончене до прозорості, що стало жертовним вівтарем. Останнім жестом моєї молодшої доньки перед відходом у небуття була самопожертва: сама голодуючи, вона віддала останні гроші, щоб купити старшій сестрі сеанс у дорогого психотерапевта. Вмираючи від виснаження, вона віддала свої останні гроші на сеанс психотерапевта для старшої сестри. Вона купувала їй не просто пораду фахівця, а право дихати, право не збожеволіти в лещатах страху. Це був її посмертний дар, місток, перекинутий через безодню, по якому старша донька мала вийти до світла.
Молодша дитина купує допомогу сестрі, вмираючи з голоду, — це найвищий прояв любові. Останній жест молодшої доньки був не просто вчинком — це була літургія любові. Вона купила сестрі шанс на життя ціною власного згасання. Кришталева жертовність молодшої сестри стала німим докором кам'яному егоїзму зятя.
Старша сестра з гіркою усмішкою називала її Лисичкою, благаючи бути хитрішою, але дитя так і залишилося святою простачкою, яка віддала все. Ніжні й чутливі сестри дуже страждали від того, що зять у Канаді знущається з їх батьків.
Моя дитина перед смертю казала:
— Тримайся, сестричко, бо якщо ти впадеш, він розтопче і малого, і батьків.
Нині старша донька через безгрошів'я і повну залежність від чоловіка нічого не може вдіяти, а лише плаче та заспокоює нас як може.
61.У полоні зятя
Можна вибачити ворогові,
але як вилікувати того,
хто зробив ненависть своїм єдиним домом?
Вечір у канадському домі перетворюється на релігійний ритуал болю. Старша донька з зі своєю мамою стоять на колінах у кутку вітальні й шепочуть слова молитви. Їхні голоси ледь чутні, наче шелест сухого листя. Вони просять Небо повернути їм того зятя, якого вони знали колись — ілюзію, що розчинилася в канадських туманах. Вони в молитовному очікуванні дива, яке не станеться. Віра в те, що кат стане милосердним — це остання стадія відчаю тих, хто вже не має куди тікати.
Я дивлюся на них і бачу не віру, а смертельну втому. Я знаю: зять не зміниться. Його душа — це територія багаторічної мерзлоти, де нічого не росте, крім агресії. Ми тут не вдома. Ми — заручники в бункері 43-річного немовляти, яке будь-якої миті може вимкнути нам кисень.
З-за стіни чути черговий спалах люті — зять знову програв у грі або просто згадав про податки. Тупіт ніг, гуркіт меблів.
Моя старша донька каже крізь сльози:
— Господи, пом'якши серце його... Нехай він згадає, як любив нас у перший рік...
Я підходжу до неї й кладу руку їй на плече:
— Він не згадає. Тоді він просто грав роль, щоб отримати квиток сюди. Зараз маски зняті. Подивися на себе — ти стаєш прозорою, як твоя сестра перед смертю.
— Тату, я не можу інакше. Якщо я перестану вірити, я просто впаду. Він — батько моєї дитини. Він не може нас кинути тут, у Канаді, без нічого...
— Може. І зробить це, щойно знайде тепліше місце. Ми тут лише тому, що я боюсь: якщо ми підемо, він просто забуде погодувати сина. Він поводиться як не людина. Він — наглядач, якому набридла його робота.
Зять вилітає з кімнати, розчервонілий від злості, і йде повз молільників, навіть не сповільнюючи крок та обурюється:.
— Знову ваше бурмотіння! Краще б пішли й знайшли, як зекономити на опаленні! Ви мені дорого коштуєте! Коли мені це набридне — опинитеся на вулиці, зрозуміло?
Він грюкає дверима, і в домі знову настає тиша, густіша за смолу. Я дивлюся на онука, який забився під стіл, і на доньку, що продовжувала шепотіти "Амінь". Я розумію: ми залишимося. Будемо терпіти кожен удар, кожен плювок і кожне мовчання. Не тому, що сподіваємося на диво, а тому, що ми — останній кордон між моїм внуком та прірвою, в яку наш наглядач готовий зіштовхнути сім'ю заради власного спокою. Ми в добровільному ув'язненні заради порятунку останніх живих душ.
Це не життя — це вахта в пеклі, де єдина нагорода — ще один день, коли всі залишилися живі.
Ніжність і чутливість моїх доньок перетворилася на їхнє прокляття й зробила їх беззахисними перед грубістю. Менша донька померла, а старша донька, затиснута лещатами безгрошів'я та повної залежності, може лише безсило плакати, дивлячись на знущання з батьків.
Нині донька з матір'ю щовечора продовжують молитися та благати Небеса, щоб у зятя нарешті закінчився дикий період ненависті й агресії та чоловік став таким, як у перший рік їхнього перебування в Канаді. Донька з матір'ю моляться так розпачливо, наче намагаються розтопити диханням тисячолітній льодовик. Але я знаю правду: ми не вдома, ми в полоні у божевільного наглядача з багаторічною мерзлотою душі.
Єдина причина, чому я і дружина не йдемо геть — це крижаний страх втратити й другу доньку, яка вже йде тим самим шляхом виснаження до могили. Я і моя дружина терпимо приниження заради онука. Ми як живий щит любові, бо дуже любимо внука, якого теж боїмося залишати з його батьком, який ніяк не подорослішає у свої 43 роки й під час чергового помутніння розуму може кинути сім'ю в чужій країні.