Саме ця пиха робить його ідеальною жертвою для дрібних шахраїв. У багатьох крамницях, а на АЗС особливо, на касах сидять прекрасні психологи. Вони зльоту визначають жертву.
Наприклад, касир бачить, що зять роздратований і постійно озирається. Касир навмисно повільно рахує здачу, а потім раптово збивається, вибачається і недодає 10 доларів, знаючи, що зять не принизиться до того, щоб перераховувати монети перед чергою. Іноді до кави та сендвіча касир непомітно додає в чек пачку сигарет або лотерейний білет, який зять не купував. Зять кидає погляд на термінал, бачить суму на 15 доларів більшу, але мовчить, аби не здатися бідним, який рахує кожен цент.
На касах у Канаді часто використовують неуважність клієнта, двічі проводячи сканером по одному і тому ж дорогому товару, наприклад, моторній оливі чи склоомивачу. Чужа земля не прощає слабкості – вона лише виставляє рахунок.
Зятя постійно обманюють касири й він давно звик до обману. Гордість не дозволяє зятю обурюватися чи скаржитися. На АЗС його параноя та презирство до місцевих невдах засліплюють його. Поки Зять істерично перевіряє, чи не стежать за ним у канадському натовпі агенти ТЦК, касири та заправники легко обманюють його: недоливають пальне, роблять подвійне списання однієї і тієї ж суми та маніпулюють з марками бензину.
Та зять і не звертає на це особливої уваги та лише каже про себе:
"Дивись на мене, канадський невдахо. Я купую найдорожчу каву, я плачу карткою, не дивлячись на термінал. Думаєш, я буду виясняти за ті 5 доларів? Я вищий за це. У мене в кишені свобода, яку я купив за ціну цілої країни. Твоя дрібна здача — це пил на моїх італійських туфлях".
Зять часто вилітає з заправки й ледь не збиває огорожу.
Він виграв життя у війни, але програває його щосекунди в дрібницях, стаючи посміховиськом для канадських шахраїв і тягарем для рідних. Його гонор був лише тонкою кригою над безоднею страху.
На АЗС у Канаді пряме обманювання покупців, як, наприклад, навмисний недолив, — зустрічається рідко через суворий державний контроль, проте, як і скрізь по світу, існують технічні помилки, шахрайські схеми та маніпуляції. Шахраї встановлюють приховані пристрої на термінали оплати біля помп, щоб зчитувати дані магнітної смуги та PIN-код. Трапляються випадки, коли після зняття пістолета лічильник починає нараховувати кошти ще до натискання на важіль, або продовжує рахувати після зупинки. Лічильник крутить, бензин не тече. Це частіше є наслідком несправності обладнання, ніж навмисного обману. Біля АЗС або на стоянках часто зустрічаються шахраї, іноді цілі родини на авто, які просять гроші на пальне, пропонуючи натомість начебто золоті прикраси, які насправді є фальшивими.
58.Мирне небо
Мир — це не лише відсутність війни,
це ще й забуття її звуків
Над нашим будинком високо в небесах починається повітряна траса, по якій літаки з математичною точністю заходять на посадку до найбільшого аеропорту Канади. Низьке небо, як і вся країна, нагадує конвеєр. День і ніч без перерви велетенські сталеві риби кожні кілька хвилини розпорюють хмари й летять один за одним. Їхні черевні вогні пульсують ритмічно, наче спокійне серцебиття велетня. У небі над нами завжди мерехтять вогні літаків, але ці вогні лише радують мого внука. Для нього це небесна гірлянда й головна прикраса неба. Для мене — це кожну секунду іспит на те, чи я ще вмію дихати без здригання. Їхні вогні нагадують мені про небо, яке в Україні може впасти на голову.
Зять теж любить дивитися на літаки в небі. Він стоїть на ідеальному газоні, дихає повітрям, що пахне скошеною травою та чужими податками, і намагається переконати себе, що він — щасливець. Але під шкірою, поруч із пульсом, живе присмак втечі. Зять думає:
"Дивлюся на ці вогні й рахую: один, два, три... Вони летять сюди, щоб привезти людей додому, до вечері, до теплого ліжка. В Україні такі вогні означають смерть. Я втік від заліза, що падає з неба, але воно наздогнало мене тут — у вигляді цієї нестерпної, стерильної безпеки. Я купив нам життя ціною вічного оглядання назад. Чи вартував цей спокій того, щоб я тепер боявся власної тіні на ідеальному канадському газоні?"
Зять сидить на траві, складаючи конструктор з онуком. З відкритого вікна тераси долинає різкий, наче лезо, голос його дружини. До неї зателефонувала моя рідна сестра з Києва, хрещена мати мого внука. Голос родички тріщить у телефоні, як обірваний дріт життя.
Моя донька тремтить:
— Боже, ви знову йдете у підвал на автостоянку? Візьміть ще одну ковдру, щоб бабусі було зручніше сидіти.
Зять каже сину, вказуючи на сталевого птаха в німому небі:
— Дивись, ще один летить! Бачиш, червоний вогник? Це капітан махає тобі рукою.
Син запитує у батька:
— Тату, а він привезе нам подарунок?
Зять тихо, про себе каже:
— Він привіз нам завтрашній день, малий. Безкоштовно. Поки інші платять за нього кров'ю.
Моя дочка виходить на терасу. Її обличчя бліде, а очі червоні. Вона каже:
— Вони в підвалі. Тьотя каже, що від обстрілів стіни дрижать так, що штукатурка сиплеться на голову. Вона питала, як ми тут... Моя дочка робить паузу, дивиться на небо і говорить:
— Тьотя запитала, чи не страшно нам, що над нами стільки літаків. Вона думала, це ракети.
Зять підводиться, уникаючи погляду дружини:
— Тут немає ракет. Тут тільки авіатраса. Заспокойся.
— Заспокоїтись? Над нами літаки, а над ними — смерть. Ти відчуваєш різницю? Чи ти вже зовсім перетворився на цей канадський пластик?
Зять мовчить. Найважчий багаж — той, що залишився на пероні покинутого дому. Небо одне на всіх, але зірки над Торонто не гріють тих, хто тікав від вогню. Ми п'ємо в Канаді мир великими ковтками й відчуваємо гіркоту провини перед тими, хто живе в Україні під обстрілами. Канадське небо, посічене трасами літаків, не зашиває рани пам'яті. Підвал київського будинку з моєю рідною сестрою і мамою — це наше серце, що стискається від кожного удару ворожих ракет.
Чорна хмара затуляє собою залишки сонця на чужій блакиті. Її тінь на мить накриває двір, роблячи ідеально підстрижену траву сірою, наче попіл. Тільки в Канаді я по-справжньому зрозумів фразу "мирне небо". Ну, а мирне небо зятя — це лише ілюзія, завіса, за якою ховається злякана дитина з 90-х, яка так і не навчилася бути дорослим чоловіком у прекрасні довоєнні часи й у нинішній час великих випробувань.
59.Смерть від голоду
Там, де обіцяють золоті гори,
зазвичай відбирають останні копійки
Ввечері на кухні моя старша донька розкладає невелику вечерю. Вона кладе більшу частину сину, залишки — чоловікові. Собі залишає порожню тарілку.
Я і моя дружина їмо окремо від них. Та я спостерігаю за цим неподобством і мій голос хрипкий:
— Доню, ти ж нічого не з'їла. Тобі треба сили, ти ходиш на роботу...
Донька каже тихо, з посмішкою молодшої сестри:
— Я не голодна, тату. Не хвилюйся. Нехай малий росте.
Зять швидко ковтає свою порцію і навіть не дивиться на дружину та говорить:
— Правильно. Треба бути в формі. До речі, я завтра затримаюся. Не чекайте на вечерю.
Зять встає з-за столу й відвертається, але я помічаю, як він ховає в кишеню пакунок із фруктами, який призначався дитині на наступний ранок.
Я дивлюся на старшу доньку і бачу в її обличчі риси моєї молодшої дитини — тієї, якої вже немає. Це було як дежавю, від якого холоне кров. Я зрозумів: я привіз свою старшу доньку в Канаду не до порятунку, а в лігво до істоти, яка в разі біди не подасть їй навіть склянки води, якщо в тій склянці буде останній ковток для нього самого. У великій і багатій Канаді, посеред достатку, в цьому домі вже почався прихований Голод — голод на людяність, де зять уже вирив свою потаємну нору, готуючись бенкетувати на руїнах їхніх життів.
Вночі я бачу світло на кухні і йду, щоб його виключити. Біля холодильника бачу тінь зятя. Я виходжу з темряви й кажу:
— Ти що робиш? Це ж дитяче молоко.
Зять здригається, його обличчя в напівтемряві стає схожим на маску звіра:
— Я маю бути здоровим, щоб заробляти гроші. Якщо я зляжу від недоїдання — ви всі здохнете під мостом. Це раціонально. А твої доньки... Вони завжди були схильні до самогубного геройства. Ваша порода — слабка. Ви вмираєте за ідеї, а я живу заради себе.
Я прекрасно розумію, що думає зять:
"Вони дивляться на мене, як на монстра. Але я — єдиний реаліст у цьому домі. Смерть сестри моєї дружини була уроком: слабкі вмирають першими. Вона голодувала заради краси чи дітей? Яка різниця? Вона мертва, а її чоловік живий. Я не дам себе знищити цьому малюкові чи її святості. Моє тіло — це мій капітал. Якщо в холодильнику залишиться останній шматок — він буде моїм. Можете називати це зрадою, я називаю це еволюцією. Я виживу в цій Канаді, навіть якщо мені доведеться переступити через їхні виснажені тіла. Життя дорослої особини важливіше за емоції старих дурнів".
Мої думки повертаються до долі меншої доньки й серце стискається від передчуття біди. Я боюся, що історія може повторитися, що старша донька, як і молодша, буде приречена на страждання. Я бачу трагічний контраст між святою жертовністю сестер і дитячою жорстокістю незрілого чоловіка.
Якщо в сім'ю старшої доньки прийдуть Голод і Недоїдання, то першою помре старша донька. Саме так трапилося з молодшою донькою, яка, за словами її чоловіка, захопилася церковними постами й голодуванням.