Ніконіна з гідністю кивнула і зробила щось схоже на реверанс. Плащик, що весь час майже повністю прикривав її тіло, розправився й обернувся двома парами крил великої бабки. Крила засяяли так, що стало боляче дивитися.
"– Впізнав?"
"– Так. Діснеївська феєчка. Напевно, американська голограма. Хочу і собі таку техніку. Яка краса!"
– Як тобі?
– Ти просто красуня!
Ніконіна разом полишила політеси і застрибала від радості, неначе школярка після оцінки "відмінно" за контрольну роботу.
– Правда?! Я тобі подобаюсь?! А крила?! Ти бачив?!
– Що ж, я впевнений, що це найкращі й найяскравіші крила, які я бачив у своєму житті.
– Мені вони також подобаються!
Ніконіна склала крильця і вони миттєво опали плащем їй на плечі. Потім вона відкрила їх знову і вони, розправившись, знову засяяли неначе неонова лампа. Феєчка почала підстрибувати у своїй скляній годувальниці. Швидко махаючи крильми, вона намагалася втриматися у повітрі.
– Дивися! Дивися, я навчилася літати!
Я саме спостерігав за цією милотою і думав, що з такої відстані цю голограму неможливо відрізнити від реальності, коли Ніконіна, загорлавши: "Дивись, як я умію!", зіскочила зі свого скляного будиночка під стелею і з радісним писком по кривій траєкторії злетіла мені в живіт.
Відлетівши від мене у складки ковдри, вона зі сміхом борсалася там, намагаючись підвестися на ноги. По кімнаті від зміни положення джерела світла почали метушитися тіні. Я ж завмер, неначе отримав у обличчя торт зі збитими вершками.
Коли ти бачиш об'ємне зображення, це називається голограма, або 3D-кіно. Одягнувши окуляри, у 3D-кінотеатрі, ти можеш навіть спробувати упіймати якісь предмети, що з екрана пролітають повз тебе. Але є закони жанру. Вони полягають у тому, що ти ніколи. Чуєш?! Ніколи їх не спіймаєш!!!
Але коли живе джерело світла з розгону вдарило мене по животу, я зрозумів, що це вже не зображення і не голограма. Це вже реальність, бо що таке реальність, як не те, до чого можна торкнутися?
Поки я шукав у складках ковдри свою загублену від подиву щелепу, Ніконіна злетіла з ковдри і, вихляючи у повітрі, випадково натикаючись на меблі, з писком, радісним верещанням та криками "Я літаю!" носилася по кімнаті. По стінах знову стрибали тіні.
Облетівши повне коло, Ніконіна вже доволі вдало приземлилася на мою ліву руку, вчепившись у неї своїми ручками й ніжками. Схожі відчуття у мене були, коли я годував горіхами білок у парку. Живе диво сидить у тебе на руці й ти боїшся навіть ворухнутися, щоб, не дай боже, його не злякати.
До того ж я не зовсім розумію, ким є Ніконіна? Як мені з нею спілкуватися? Як з людиною, чи як, наприклад, із папугою? З дуже розумним папугою. Ніконіна всілася зручніше в мене на руці, безперервно продовжуючи вести розмову, вже більше сама з собою, ніж зі мною.
– Ну як тобі?
– Хм… Ну, як справжня учениця п'ятого року навчання… Чогось там.
– Я і є справжня! І не "чогось там", а головного тримача божественного пилку, вічноквітучої долини мальв на південному березі Променистого острова! А взагалі, мені не дуже подобаються титули. Мої друзі можуть називати мене просто Нікона. А дуже близькі друзі – просто Ніка. Але я ще не маю друзів. Я лише вчора скінчила четвертий рік навчання і перейшла до юнацького віку. Ти будеш моїм першим другом! Ти згоден? А то ці волохаті чудовиська завдяки природній тупості не розуміють мову берегинь квітів. А ти розумієш. І ти мене слухаєш. І хоча з пам'яттю у тебе не дуже… Ти навіть мій зменшений титул не зміг запам'ятати. Але ти мені все одно подобаєшся. А ще ти не відрекомендувався.
– Мене кличуть Валерієм.
– А хто тебе кличе? І чому вони тебе кличуть таким складним словом "Ва-ар-р-релі-єм"? Тобі, напевно, дуже тяжко, коли вони тебе постійно так кличуть? Знаєш, я тебе, як ніхто, розумію! Я не така зла, як вони. Я ж твій близький друг! Я буду кликати тебе зрозумілим і простим словом "Ваарон". Правда, тобі подобається? Я вже другий день розмовляю, а в цій гномській печері й поговорити немає з ким! А ще я додому хочу. Я два роки батьків не бачила. А цей... У! Чудовисько волохате! За вчорашній день він мене два рази на вулицю не випустив. І хоча я тоді ще не зовсім літати вміла, я лише зараз навчилася, але це його не виправдовує!
Слухаючи ці думки вголос і розглядаючи маленьке чудо, що освітлювало всю кімнату, мої думки потихеньку починали намацувати рівновагу.
"– Ну що ж, у наявності втрата пам'яті. Лишається тільки радіти, що не пам'ятаю я не все життя, а лише якусь частину. Але яку частину зі свого життя я не пам'ятаю, також лишається загадкою."
Пересадивши Ніку на ковдру, я рукою оцінив рівень своєї неголеності. Підборіддя гладеньке, немов сіднички у немовляти.
Кажуть, що коли чоловік любить дружину, він голиться увечері, якщо роботу – голиться зранку, а якщо любить себе, то голиться тоді, коли схоче.
Загалом, я голюся ввечері, але не тому, що в мене є дружина. Її немає. А тому, що саме ввечері мені хочеться поголитися, щоб зранку не морочитися.
Але я зрозумів, що роздуми про гоління зайві, тому що я не тільки не пам'ятаю останнього гоління, я взагалі отримав нове тіло, тому питання гоління відпадає саме собою.
Натомість до питання "де я знаходжуся?" долучається питання "коли я знаходжуся?". Також наближається той час, коли мені потрібно зробити вибір: впадати в істерику зараз чи ще трохи почекати? З гордістю констатував, що маю сили, щоб іще трохи протриматися.
За дверима почулися кроки. Хтось босоніж чимчикував до моєї кімнати. До речі, цікаво, як відчиняються овальні двері?
Відповідь виявилася доволі прозаїчною. Двері, як у купе потягу, від'їхали в стіну.
На порозі, закутавшись у таку ж ковдру, якою обмотаний я, стояла... Дріада з мого сну.
Шмат IX
∞ Невідомо де. Невідомо коли
Примітивні ми все ж таки створіння. Людська свідомість не може просто так сприйняти незрозумілі факти. Або це потрібно терміново пояснити та зробити дотичним до відомих речей, або це викличе панічний страх, слідом за яким приходять два можливі види реакцій, або агресія, або скорення і поклоніння. Голі інстинкти. Підкорити або підкорятися. Або ти, або тебе.
Вибачте, звісно, зараз ідеться про середні покажчики людського організму, про біомасу. Звісно, ваша реакція буде іншою, бо ви не такі, як усі, ви – виняток. Ви – особливі.
Помічали, що адреналінщикам дуже подобаються фокуси? Свідомість людини відразу попереджає, що зараз будуть відбуватися фокуси (якісь реальні дії, які коштом розфокусованості людської уваги можуть здатися нереальними), і людина завмирає у передчутті чогось, чого не зможе пояснити.
У момент демонстрації фокуса в людини, попри те, що її попередили, все одно виникає невеличкий імпульс незрозумілого страху, що провокує викид маленької порції адреналіну. А потім настає відчуття радості від того, що страх був переможений.
Якщо ж людина достеменно знає сутність фокуса і спосіб його виконання, то їй відразу стає нудно дивитися на зрозумілі речі. Бо немає страху, а отже, немає ні адреналіну, ні задоволення.
Від того, що переді мною в реальності стояла дріада з мого сну, я впав у ступор. Мозок просто вимкнувся на той час, поки намагався вигадати якусь логічну версію того, що відбувається. Вималювалися два можливі варіанти. Перший – я ще сплю.
Цей варіант мені дуже не сподобався, бо я вже звик до ейфорії володіння новим тілом, до того, що у мене нічого не болить, до відчуття сили у м'язах, до бажання пробігтися без остраху за те, що відмовлять ноги.
Другий варіант хоч і шитий білими нитками, але він хоч якось пояснює мені, що відбувається. Отже, припустимо, що я не пам'ятаю, де шлявся останні декілька днів. Десь упродовж цього часу я познайомився з цією примітної зовнішності дівчиною.
Ну і що, що шкіра зелена, очі великі і пальці на ногах довгі? Після того, як я побачив на ютубі подробиці перевтілення старої китайської гримзи жіночої статі у молоденьку великооку красуню-китаянку, що неначе зійшла з екрана аніме, до реальності зовнішнього вигляду жінок я ставлюся з великою недовірою.
А пальці? Ну що ж, існують люди з рудиментарними хвостами, чому не може бути людини з пальцями на ногах, що трохи довші за норму?
Оскільки я втратив спогад знайомства з дівчиною в реальності, то підсвідомість підкинула мені її образ уві сні, саме тому мене так непокоїть жива копія моєї дріади зі сновидіння.
Є ще Ніконіна, факт існування якої зовсім нікуди не стикується. Ці знання мій мозок узагалі вирішив відкинути, як несуттєві. Це може бути все, що завгодно! Клони відновленого племені Піксі, генна інженерія Уолта Діснея, продукт діяльності невідомого Франкенштейна.
Ну не можу я все знати. І я зовсім не можу знати того, чого і раніше не знав, тому... Просто байдуже.
Значно більше мене цікавить молоде тіло. І тут, як додаток до другого варіанта, вимальовується зовсім моторошна для мене версія. Схоже, мені приснилися всі мої останні тридцять років життя!
Мені досі двадцять п'ять, а від отриманого уві сні великого масиву інформації в мене шоковий стан і певна дезорієнтація в просторі.
Якщо підтвердиться цей третій варіант, тоді зараз кінець вісімдесятих — початок дев'яностих. Знову окидаю поглядом оточення. Ні, при совку таких речей бути не може. І до того ж від такого жахіття зовсім близько знаходиться варіант того, що мені приснилося взагалі все моє життя, а зараз я в шостій, або шістдесят шостій палаті, поряд з палатами Наполеона Бонапарта та Івана Грозного, а на порозі стоїть не дріада, а очкарик-санітар, що приніс мені купу нових пігулок, які знову повернуть мене до королівства Морфея!
∞
– Вітаю, жителі ночі! Увесь будинок підняли своїми криками, – дріада, пройшовши через кімнату, сіла поруч зі мною на ліжко. – Ну що, великий воїне, прийшов до тями? Давай твою руку огляну.
"– Такий самий голос, як і уві сні! І мова… Мелодійна, співуча, неповторна і карколомна. Хочеться слухати й слухати."
– Вона прийшла! Вона прийшла! – радісно заволала Ніка, злетіла в повітря і почала кружляти довкола дріади. – Я вмію літати! Подивися! А ти мені зробиш огляд?! А ти скажеш гномам, що мені вже можна додому?! А мені вже можна додому?!
Зеленошкіра зробила невдоволену міну і педагогічним тоном зауважила:
– Шановна панночко, не треба мені миготіти.