Тим часом, чоловічок, що сидів, звісивши ноги за край своєї годувальниці, почеберяв ніжками, потім малесенькими кулачками протер очі й подивився на мене. Схиливши голову набік, здивовано запитав:
– А це ще хто?! Ти що тут робиш? Невже це бородате чудовисько продало мене якомусь пересічному... Невідомо кому? Хоча, з нього станеться. Ще й ціну, напевно, задер, як за личинку першого року. Хоча ні, – чоловічок озирнувся довкола. – Я вдома. А це означає, що ти завітав у гості до цього бородатого спекулянта і залишився переночувати. Чому так голова тріщить? Що я вчора пила? А ти чого мовчиш? Про світло галасував, немов тебе різали, а як отримав те, що хотів, немов води в рота набрав. Ти хто?!
"– Вона, бачте, вдома. А я, значить… Але… Ой! Боляче!"
Стегно лівої ноги, мабуть, уже синцями вкрилося, так я його щипав. Я ще раз пильно подивився на чоловічка, чи то пак, дівчинку, бо вона сама казала про себе займенниками жіночого роду, потім похмуро оглянув кімнату і зробив невтішний висновок:
"– Умови гри змінилися не в кращий бік. По-перше, я все-таки не сплю. А по друге, виявляється, я не вдома."
"– Диви, який спостережливий? А ще що ти помітив?"
Я лежу у широкому, масивному, але низенькому ліжку, по шию вкритий товстою теплою ковдрою, у просторій кімнаті без жодного вікна. Підлога, стіни й навіть стеля, до якої метрів зо три, вкриті світлим, майже білим деревом, мабуть, липою.
Меблі також дерев'яні й такі ж масивні, як і ліжко, з дерева темно-вишневого кольору, вкриті товстим шаром лаку, коштують, напевно, купу грошей.
Масивність, плавність ліній, нічого подібного я ніде не бачив. А у нас же як? Чим дивакуватіше, тим дорожче. А майстри, бажаючи заробити більше, демонструють свою дивакуватість, як тільки можуть.
Ось, цьому майстру, на творінні якого зараз лежав я, здається, захотілося пофантазувати на повну, і зовсім відійти від поняття "дизайн інтер'єру".
Всі меблі, певно, з метою економії простору, вбудовані в стіни. Всі дверцята і шухлядки знаходяться не вище метра над землею. Весь простір, що вище, до самої стелі, зайнятий якимись чи то поличками, чи то вітринами, де стоїть всілякий дріб'язок.
Двері назовні також незвичні. Вони мають вигляд витягнутого по вертикалі овалу. Цікаво, як вони відчиняються? Бо на зігнутій поверхні можна застосувати лише одне місце для кріплення підвісу.
Ручка на дверях розташована майже на рівні моїх колін. Ліжко майже вдвічі нижче, ніж звичайно. Меблі низенькі.
Не маю я таких знайомих, які мають настільки низенький зріст і настільки багато грошей. Онде, один анімований світильник із функцією поновленої "Аліси", скільки повинен коштувати.
До алкоголю я індиферентний. Та і скільки ж потрібно випити, щоб не пам'ятати не лише процесу пияцтва, наслідком якого виявилося моє попадання до цього ліжка, а й підготовчого періоду, упродовж якого необхідно скинутися на горілку і закуску, знайти вільне місце, зателефонувати знайомим, щоб виявити охочих упасти на хвоста, але запросити лише спроможних стати спонсорами й таке інше. Останнє, що я пам'ятаю...
"– Стоп! А що я пам'ятаю останнє?"
"– Як тебе звати, пам'ятаєш?"
"– Пам'ятаю."
"– Де працюєш, пам'ятаєш?"
"– Пам'ятаю. Голова болить чомусь."
"– Як лягав спати увечері пам'ятаєш?"
"– … М-м-м …"
"– А пам'ятаєш, як ти Новий рік на роботі зустрів?"
"– Так, це добре пам'ятаю. Прийшов після зміни з роботи пізно ввечері першого числа, зателефонував родичам, привітав із Новим роком тих, хто не відсипався після новорічної ночі, зайшов у комп'ютерну гру, привітав сокланів, сказав їм, що сьогодні втомився, як ціп, що на осаду іти мені ліниво, що нехай на честь Нового року клан фіолетових грифонів вдавиться своєю фортецею ще, як мінімум, на тиждень, а потім ми все одно її відвоюємо. Потім прийняв душ, нажерся олів'є з лоточка, і ліг спати."
"– Точно так, але то було не вчора і то була не вчорашня гра. Потім були ще дні. І фортецю ми відбирали декілька разів…"
"– Ем-м… Порожнеча. І голова болить чим далі, тим більше."
Я так і лежав, дивлячись у стелю і не рухаючись, до підборіддя вкритий ковдрою, неначе боявся злякати спогади. Але лякати не було чого. Зовсім. А напружуватися, щоб щось пригадати, було чомусь боляче.
– Це, між іншим, не ввічливо, коли гість не відповідає на питання господині, – не вгамовувалася освітлювальна техніка.
"– Але яка гарна голограма. Так і хочеться підібратися ближче і торкнутися цієї дюймовочки."
"– А може це і не "Аліса", може, це господарка сидить зараз в іншій кімнаті і спілкується зі мною через цей пристрій і водночас спостерігає?"
– Це, між іншим, не ввічливо, коли господиня вимагає відрекомендуватися, але своє ім'я тримає у секреті, – вирішив відповісти тією ж монетою.
"– Оце ти сказав! А подумати перед тим, як рота відкривати?"
"– Це ти про що? А! От дідько!"
Я швидко кинув погляд по боках від себе, але, хоч ліжко і широке, але ні другої зім'ятої подушки, ні будь-яких інших слідів можливого перебування поряд зі мною цієї ночі особи жіночої статі я не побачив, тож заспокоївся. Хорошим би я був джентльменом, якби до всього забув іще й те, з ким я опинився в одному ліжку.
– О! То ти мене розумієш! – дюймовочка підскочила на ноги. – Тоді ось так! Зараз! – вона стала в позу "Ленін на броньовику", простягнула вперед руку і продекламувала: – Ти маєш честь на власні очі бачити адептку п'ятого року навчання клану Ваахол, ученицю головного тримача божественного пилку вічноквітучої долини мальв, на південному березі Променистого острова... Ніконіну!
Ця тирада була схожою на промову конферансьє на боксерському ринзі, коли афішують відомого чемпіона. Доволі кумедно. Сподобалося. Але голова ще трохи відлунювала легким болем, тому я доволі стримано пробурчав:
– Я вражений.
Намагаючись сісти у ліжку, я трохи підвівся і почав стягувати з себе ковдру. Відчувши незручність у правій руці, дістав її з-під ковдри й побачив, що вона, аж до ліктя, одягнена у дивну фіксаційну рукавицю.
Схоже, що руку залили зеленою монтажною піною, а після затвердіння піна стала гарним фіксатором. Неначе гіпсова пов'язка, але значно легша, значно міцніша і зеленого кольору. Якщо не намагатися ворушити рукою, то цієї рукавички можна зовсім не відчути.
"– Невже ти й руку десь зламати примудрився?"
"– Головне, щоб не у бійці. Не розумію, як і перед ким я буду перепрошувати за те, чого не пам'ятаю."
"– На жаль, бійка – доволі реальний варіант."
Від скромності я, звісно, не помру, але приємно думати, що якщо мої втрати становили зламану руку, то мої кривдники… Саме так, хотілося думати у множині, "кривдники". То мої кривдники ніг, рук і навіть голів могли не дорахуватися.
"– Ось, виявляється, який я крутий?"
"– А таки так! Загалом я добра людина. Але якщо мене вкурвити, то я вже стаю і недобра… І не людина."
"– Чуєш, добра людино, а ти відчуваєш, що ти голий?"
"– Що?!!!"
Я вмить забув за руку. Швидко підняв ковдру і зазирнув під неї. Так, білизна відсутня. Швиденько натягнув ковдру до підборіддя, і знову ліг у ліжко.
Деякий час моє обличчя прикрашала кисла фізіономія, а в голові чулися думки, на кшталт: "Хто мене роздягнув?", "Де я і де мої речі?" і "Вимагаю повернути мою цноту!"
Однак, у процесі того, як мозок обробляв отриману інформацію, підкидав у голову результати аналізу того, що я бачив під ковдрою, і це доходило до свідомості, моє обличчя розгладжувалося, а очі від здивування відкривалися так широко, як у того хом'ячка, що з'їв жувальну гумку і довго не може нею покакати.
Я, врешті, зрозумів, що саме побачив під ковдрою! Ривком сів і знову подивився під ковдру. Так і є! На моєму животі, підкоряючись рухам моєї діафрагми, рухалися кубики преса. В мене чуже тіло!
Тіло не моє, але я добре його знаю. Саме це тіло я створив для себе уві сні. Не буду ж я гратися у творця свідомого сновидіння, не зарадивши уві сні самому собі? Ця новина перевершила все, що могло мене здивувати до цього. Яка голограма? Яка чужа квартира? Яка відсутність білизни? В мене нове молоде тіло!
У ті часи, коли я роздумував, яке тіло для себе створити уві сні, я не забажав бути атлетом, або бодибілдером. Мене не зацікавили форми Шварценеггера, я просто відновив у пам'яті власне тіло у віці двадцяти п'яти років.
Я не завжди був мужиком п'ятдесяти з хвостиком років, з дистанцією пробігу до крамниці й назад. Колись я полюбляв спорт, вчився на вчителя фізкультури, і мав нічого собі струнке тіло, хоч без розкачаної біцухи, але й без пивного барильця.
Тепер, спостерігаючи за тим, як я по черзі напружував грудні м'язи, про існування яких забувся вже років з десять тому, водночас я намагався надати собі відповідь на головне питання: "Як?!!!" А точніше: "Як зробити так, щоб зберегти цей ефект у реальності?"
Я добре розумів, що в той момент не знаходився уві сні. Також я мав досвід деяких хибних рішень, прийнятих у своєму житті. Неодноразово, намагаючись розібратися у принципі роботи механізму, я, з найкращих спонукань, безповоротно ламав сам механізм. Зрештою залишався без механізму і без розуміння дії цього механізму.
Тому в той момент сидів, як мінер на невідомому мінному полі. Посміхався трохи скаженою посмішкою і намагався ні про що не думати, щоб необережною думкою не зламати щось, що давало змогу в реальності отримати тіло зі сновидіння. Всі бар'єри логіки знесло тим фактом, що ось я, ось моє нове молоде тіло, і я не сплю!
Догнатися я вирішив тим, що пошукав очима по кімнаті дзеркало, і, не знайшовши, повернувся до узголів'я ліжка, яке було відполіроване до блиску, і в якому я зміг впевнитися, що й обличчя моє після невідомого апгрейду також виглядало на тридцять років молодшим.
І ось, варто було мені запевнити себе, що тепер я не сплю і нове тіло зі мною назавжди, як наступні події почали трощити мою впевненість і моє усвідомлення реальності. Почала Ніконіна.
– Я не зрозуміла! Ти що, мене не помічаєш?!
Я вже трохи прийшов до тями. Обкрутився ковдрою і спустив ноги з ліжка. Радісно відповів:
– Як можна?! Як можна в цій кімнаті, сповненій темряви, не помітити такої яскравої квітки?!
Було видно, що саме такої реакції від мене і чекали.