Але він не каже про це. Він каже про стандарти охорони здоров'я й причинно-наслідковий зв'язок.
Зять виснажений.
Його лють на труднощі життя в Канаді й на проклятий банк, що вимагає сплати кредиту, нарешті трохи вигоріла, залишивши попіл. Він бере одну цукерку, повільно розгортає шелесткий фантик — звук у тиші кімнати звучить як постріл.
Зять урочисто оголошує вирок:
— Оскільки ви не здатні контролювати себе, я вилучаю цю загрозу.
Він кладе цукерку в рот. Потім другу. Третю. Жує їх із виразом обличчя святого мученика, хоча цукор змішується з гіркотою провини. У кишені його штанів лежить ще жменя шоколадних батончиків, куплених потайки для себе. Цукерки в кишенях зятя, як патрони в обоймі. Його машина під будинком схожа на смітник — підлога вкрита килимом з обгорток, свідками його таємного, егоїстичного бенкету.
Наш домашній цукровий суддя думає:
"Смачно... Хіба я не заслужив на це? Я врятував їх від війни. Я тягну ці кредити. Я маю право на свій маленький солодкий захист. А син... син ще встигне наїстися свого цукру, коли стане таким же загнаним звіром, як я".
Дитячі травми й страх смерті посилюють деградацію зятя.
51.Внук хоче другу сім'ю
Найважча валіза в Канаді –
та, яку несе дитина у своїй пам'яті
Канадські сутінки за вікном здаються штучними, наче декорація в дешевому павільйоні. Онук сидить на підлозі, перебираючи іграшки, але його погляд прикутий до порожнечі. У ці хвилини він не здається дитиною — він виглядає як стародавній мандрівник, що помилився адресою при народженні.
Онук щодня приголомшує мене одкровеннями, від яких стигне кров. Внук щодня каже, що любить мене і просить:
— Я хочу другого тата, другу маму, другого діда...
Його слова, як голки під нігті.
Повітря в кімнаті згущається, стає важким, як сирий цемент. Голос дитини — відлуння втраченого раю. Кожне слово малюка — ніжний, але безжальний скальпель, що розтинає тонку тканину нашої безпечної еміграції.
Може внук згадує своє попереднє краще життя, яким жив перед тим, як народився у моєї доньки. Згідно з вірою в переселення душ малюки від народження і до кількох років ще можуть згадувати своє попереднє життя.
Батько-ухилянт фізично поруч з дитиною, але ментально відсутній і зламаний, що змушує малюка шукати інше життя. Маленький емігрант розповідає про свою запасну долю. Ми втекли від війни, але принесли її всередині себе. Можливо дитина бачить майбутнє, в якому нинішній розбитий зять — лише перешкода на шляху до справжнього щастя?
Можливо внук бачить своє майбутнє, де немає нинішнього болю, а є нова сім'я, в якій він стане нарешті щасливим і у нього буде гарантоване стабільне майбутнє.
Внук додає з дивною посмішкою:
— Ми станемо духами й житимемо на деревах.
Це звучать як дитяче пророцтво про вічність. Ми з ним станемо духами й оселимося в кронах мовчання. Це не гра. Це звучало як вирок. Пророцтво про те, що тут, на землі, ми вже померли, так і не навчившись жити заново.
Онук підходить до мене, кладе маленьку долоню на моє коліно. Я здригаюся.
— Діду, а там, на деревах, вітру немає?
Мій голос хрипить:
— Не знаю, малий. Мабуть, там завжди тихо.
— Це добре. Бо тато тут завжди боїться вітру. Він думає, що вітер принесе звістку. А на деревах ми просто будемо дивитися на сонце. Без паспортів.
Я притискаю дитину до себе, мої плечі починають дрижати. Майже завжди, коли ми обіймаємося, я не можу стримати сліз. Наші обійми, наче рятувальний жилет на кораблі, що тоне.
— Діду, чого ти плачеш? Тобі страшно бути духом?
— Ні, рідний… Я не плачу. Мені щось в око потрапило. Просто… порошинка. Величезна канадська порошинка потрапила в око.
Я дивлюся на внука і відчуваю глибокий сум. Я бачу в ньому невинність і бажання батьківської любові, якої бракує хлопчику. Ти бачиш нас наскрізь, маленький пророче. Твій батько втік від повістки на фронт, але потрапив у полон до власного страху. Ми всі українські біженці — привиди, що імітують життя в чужих країнах. Ти хочеш іншу сім'ю, бо відчуваєш, що ми — лише тіні тих людей, якими мали бути. Твоє "хочу іншого тата" — це найчесніша епітафія нашому боягузтву.
52.Уроки насилля
Слухайся мене і суд тебе не мине
У нашій затишній канадській вітальні йде урок.
На екрані смартфона зятя — розмиті силуети бійців змішаних бойових мистецтв. Зять, з обличчям людини, яка програла всі битви в реальному світі, стискає маленькі кулачки сина.
У зятя голос хрипкий, з фанатичним блиском в очах:
— Дивись сюди, малий. Світ — це джунглі. Неважливо, де ти: в Києві чи в Торонто. Якщо не ти вдариш, ударять тебе. Ти хочеш, щоб тебе жаліли чи щоб боялися?
Мій 3-річний внук тихо, зосереджено:
— Щоб боялися, тату.
Зять із задоволенням і схваленнях гладить долонею сина:
— Правильно. Лікоть вище. Бий у щелепу, як я показував. Ногу став жорстко. Повага купується болем. Коли вони побачать, що ти сильніший, вони схилять голови. Бути чоловіком — значить бути небезпечним.
Зятю здається, що він відомий тренер і супермен:
"Я вчу його тому, чого не зміг зробити сам. Я втік, я програв канадським бандитам, яких найняв власник будівельної компанії. Я став ніким. Але він... Він буде іншим. Він не дасть себе зламати. Кожен його удар — це моя помста цьому світу, який виставив мене за двері".
Потім мій внук повторює у дитсадку засвоєні уроки бійки. Він ходить по кімнаті дитсадка й лупцює всіх підряд – і хлопчиків, і дівчаток. Діти не знають як реагувати на удари, бо до цього в дитсадку їх ніхто не бив. Діти плачуть і кричать від болю. Вчителька, емігрантка з Індії, неграмотно пише англійською мовою, з помилками, і щодня примушує няньок писати протоколи про те, що мій внук когось ударив з вказуванням часу удару, детального опису того, як він ударив і підписами свідків.
Ці документи потрібні згідно з інструкціями про дитсадки Канади. Про протоколи згадають, якщо батьки жертв насилля мого внука подадуть до суду. У всіх кімнатах дитсадка працюють камери спостереження, які все записують. Записи з камер теж можна використовувати в суді. Вчителька по черзі з трьома няньками не відходять від мого внука й весь час говорять з внуком. Коли старші говорять з ним, то він нікого не б'є. Малюку подобається, коли дорослі спілкуються з ним.
Дитсадок у Міссісазі неподалік нашого будинку мій внук починає перетворювати на дитяче гетто. У світлій кімнаті, розфарбована в пастельні кольори вихователька з жахом спостерігає, як трирічний хлопчик методично, з пустим поглядом, збиває з ніг дівчинку в рожевій сукні.
Вона кричить ламаною англійською мовою:
— Ні! Ні! Припиніть! Няні запишіть час – 10.30. Знову фізична агресія! Вдарив ногою.
Вчителька хапає листок, її рука тремтить, вона робить помилки в кожному слові, але продовжує заповнювати протокол війни. Три няньки оточують хлопчика щільним кільцем, забалакуючи його лагідним тоном, наче сапера біля бомби:
— Любий, поговорімо. Подивись на цю книгу. Не бий, поговори з нами...
Моєму внуку подобається ця увага й він усміхається:
— Я — сильний. Тато сказав.
Про себе малюк думає:
"Коли я б'ю — вони плачуть. Коли я б'ю — всі ці великі тьоті біжать до мене. Вони дивляться тільки на мене. Тато каже, це і є влада. Мені подобається, коли вони пишуть свої папірці. Це мої грамоти за силу".
Внук стоїть на ігровому майданчику. Його група навчилася давати відсіч — батьки інших дітей провели свої уроки. Батьки побитих дітей навчили їх давати здачу моєму внуку і внук припинив бити дітей своєї групи.
Тепер він шукає нову здобич.
Дітей двічі на день протягом години виводять гуляти на дитячий майданчик. Як хижий птах, він виглядає малюків з інших груп, які ще не знають смаку крові на губах. На майданчику внук, як кібець, нападає на дітей з інших груп. Діти не знають як їм реагувати на побої, няні пишуть протоколи про побиття та весь час забалакують внука, щоб він нікого не бив.
Камери спостереження, холодні та некліпні, фіксують кожен його крок. Цифровий архів його можливих майбутніх кримінальних справ починається тут, під канадським небом.
На внукові зіткнулися два світи: стерильної канадської законності та агресивного виживання, яке зять намагається прищепити синові.
53.Прірва між варварством і гуманізмом
Син — це дзеркало,
в якому батько намагається
виправити свою криву пику
У канадському дитсадку, де мій внук через постійні бійки став суперзіркою, у кімнаті після робочого дня сидять зять і вчителька мого внука. На столі — стопка паперів, заповнених її нерівним почерком, та розгорнутий ноутбук із записом відеокамери. Зять у модній куртці ходить по кімнаті вільною ходою з легким напівбоксерським погойдуванням плечей і зверхньо каже:
— Сподіваюся, мій малий нарешті навчив ваших плаксіїв бути чоловіками?
Вчителька розгортає монітор з відео.
Вона тримає ручку так міцно, ніби це ніж, і її голос тремтить:
— Пане... Ваш син... Це не навчання. Це насильство.
Сьогодні він вдарив дівчинку. Вона просто тримала ляльку. Він вдарив її в обличчя й сміявся.