На даху кожна сім'я саджає губку, що сезонів за три з маленького чепчика перетворюється на товстий помаранчевий дах із піни, до речі, їстівної, яка не дає перегріватися домівці на сонці та рятує хатину від опадів.
У фіналі виходять чудові казкові будиночки: руді стіни з обпаленої глини, круглі віконечка і товстий, неначе зроблений із цукрової вати, помаранчевий дах. Пройшовши ближче до центру поселення, я починаю зустрічати такі споруди обабіч. Дуже симпатично.
А нові, нещодавно обгорілі глиняні горби, що розташовані на околиці, по периметру селища, вочевидь, будувалися недавно для молоді.
Попереду повинно було бути торжище. Бажаючи побувати на місцевому базарі, я знову по максимуму відпускаю контроль над подіями, даючи фантазії карт-бланш. Хочеться різноманіття.
Це торжище виявилося доволі дивним. Сюди набралося достобіса різних істот. Спочатку я роздивляюся покупців. Ось повз мене проходить ельф, закутаний у плащ із каптуром. За спиною у нього лук, а на поясі – стилет у вишукано оздоблених футлярах. І хоч ельф на вигляд тендітний, невеличкий і худенький, але чомусь зачіпати такого із недобрими намірами видається не дуже правильним рішенням.
Цікаво, як його краще назвати з погляду людей? Нелюдь? Він же не людина, а ельф. А є ще "нечисть", це, напевно, від того, що істота нечиста, себто брудна? А може, тому що нехрещена? Ні, то вже буде "нехристь". І чого це мені в голову лізе така маячня? Всі ж розуміють, що давати істотам характеристики згідно з їхньою зовнішністю – це зовсім не означає шукати собі друзів.
А онде, біля невисокого прилавка, стоять дві орчанки, що обговорюють гідність великої морської раковини, яку їм намагається продати старий зморшкуватий гоблін. Орчанки високі, під два метри, статні. Гоблін зростом їм ледве до пояса дістає.
Клімат теплий, тому на представницях жіночої статі племені орків мінімум одягу. Але одяг цікавий. Довгі світлі халати, що відмінно облягають фігуру. Виготовлені з якоїсь тканини на кшталт мокрого шовку.
Підперезані широкими шкіряними поясами, що виконують роль жіночих сумочок, тому що до них приторочені якісь речі й мішечки. Халати спускаються до середини гомілок.
Взуті у босоніжки, ремінці від яких мереживом охоплюють ноги орчанок на давньогрецький штиб, майже до коліна. Від людей їх відрізняє темно-сіра шкіра, подовжені вуха, великі, трохи розкосі очі, і нижні ікла, що стирчать над верхньою губою.
Очі у дівчат настільки гарні, що можна навіть забути про ікла. Портрет орчанок доповнюють по парі ножів у лікоть довжиною, приторочені до поясів, поряд із торбинками. І хоча зрозуміло, що ножі більше для краси, гарно відполіровані й витончено оздоблені, але це все ж ножі, якими можна скористатися.
Вітрина у гобліна підлаштована під його зріст, і смішно дивитися, як високі орчанки елегантно нахиляються, щоб роздивитися товари.
Зброя здебільшого декоративна, але цілком дієва, є у кожного відвідувача торжища. Хоч у гоблінів і зейців я зброї не помітив, але мені здається, що я її саме не помітив.
Напевно, найдивнішим, що я побачив на цьому ринку, було торгове місце, де продавали ящерів. Так, це були саме такі шестилапі ящери, як я сьогодні бачив.
І дивним видався не сам факт продажу в'ючної сили, а те, що продавав їх такий же ящір. Три ящери ходять за символічною загорожею, а четвертий стоїть перед огорожею на чотирьох ногах, передню пару склав на грудях, під нагрудним роговим наростом, і слухає сивого кентавра.
Підійшовши ближче, я починаю розуміти, у чому сенс розмови. За огорожею ящери ходять на шістьох ногах і виглядають апатичними, коли ящір-продавець є розумною істотою, використовує дві передні лапи, як люди використовують руки, та вміє не лише слухати, а й відповідати, і взагалі нормально веде бесіду. Отже, розумні родичі продають дебілів у найми? Ну таке.
Я не встиг достеменно розібратися, що там зазвичай у холоднокровних, торгувати своїми єдинокровними, бо через кілька вітрин помітив свою нову знайому – зеленошкіру дівчину. Серед торжища яскраво виділяється її мішкуватий зелений комбінезон.
Вона, обпершись плечем об одну з вітрин і склавши руки на грудях, за чимось спостерігає.
Обійшовши її трохи збоку, я доєднався до спостереження за виставою, що влаштували вже відомий мені гном і поки невідомий продавець орк.
Парочка завела публічну торгівлю за якийсь дріб'язок. Чуються сварка і гучні ляпаси долонею по столу. Мені також стає цікаво, і я прислухаюся до торгу.
Прилавок в орка високуватий для гнома, і коротун, трохи скособочившись, обперся на вітрину ліктем, щоб здаватися вище зростом.
Однак вітрина дістає гному майже до підборіддя і його позиція не дуже вигідна. Продавець же, приблизно мого зросту, має комплекцію авторитетного вишибали. Про таких у нас кажуть: "Що обійти, що перестрибнути".
З одягу на ньому шкіряні штани чи шорти, за прилавком не видко, дуже широкий ремінь, певно, тут мода на шкіряні ремені, з кишенями, і шкіряна безрукавка з кістяними нашивками. М'язи тугими канатами переплітаються на відкритих руках і волохатих грудях.
Низький лоб, великі надбрівні дуги. Якби не ікла, що стирчать із нижньої щелепи, й подовжені вуха, в які натикано срібних кілець, я подумав би, що переді мною перегодований стероїдами пітекантроп зі шкільного підручника біології.
– Тупий орк! Сотий раз тобі кажу, що в цьому сезоні ціни на світляків знижено! Дві мідні монети за цього схудлого світляка – це дуже дорого! Я і половини мідяка не дав би, але я чесний гном! Даю тобі мідну монету за он ту склянку! – гном від злості навіть пристукує долонею по прилавку, на якому, підстрибуючи від ударів, дзеленчать прозорі ковпачки у формі перевернутих догори дном склянок, під якими, згорнувшись клубочками, лежать товсті, немов сардельки, й волохаті, немов зроблені з оксамиту, хробаки рудого кольору.
– Хазяїн сказав: Чубрак продавати по дві монети за штуку, – тупо пробурмотів орк. – Давай дві монети.
– Ні, ну ви гляньте на нього! Ну ти нормальний? Ти продаєш бідного схудлого від голоду світляка за ціною минулого сезону! Може, його не годували з того часу?! Може, він дохлий?! Зейці добрі! Ця гора м'яса за дохлого світляка з мене дві монети вимагає! – у гнома від надлишку почуттів уже слина бризкає з рота.
– Чубрак годувати світляків, – повільно та ображено проревів орк. – Кожен день годувати. Чубрак по одному зерну в день давати світляків. Кожний по одному зерну.
– Але у минулому сезоні світляки були вдвічі більші!
– Так, – орк уже вдоволено посміхається і киває головою: – Удвічі більші були. Чубрак пам'ятати. Чубрак тоді їх також по дві мідні монети продавав.
– Ну то скажи мені, акселерат-переросток! Якщо зараз світляки вдвічі менші, то і грошей вони повинні вартувати вдвічі менше?!
– Е... Повинні...
– Отже, я! Плачу! Одну! Монету?! – здається, гнома зараз шляк трафить.
Чубрак, переминаючись з однієї ноги на другу, дивиться на неспокійного покупця і мовчить.
– Ну ми домовилися?!
– Домовилися? – Чубрак підвис, нахмурив брови, і, здається, відійшов у астрал, зайнятий своїми роздумами й розрахунками. Від зосередженості навіть губами плямкає, намагаючись зібрати у своїй голові думки, що не бажають його слухатися і розбігаються увсебіч.
– Ось і добре! – гном ударом долоні кладе на стіл монету, що невідомо звідки у нього з'явилася, і з вдоволеним виразом обличчя тягнеться рукою за склянкою. Але орк, що щойно стояв і щось подумки рахував, рухом наперсткаря суне склянку до себе і рука гнома хапає порожнечу.
– Ну що ще?!!!
– Хазяїн сказав, Чубрак продавати світляки по дві монети. Давай дві монети...
Я звертаю увагу на попутницю гнома. Не знаю, що це за істота, але її природна краса майже примусово привертає до себе увагу. Зелені кучері спускаються трохи нижче плечей. Оливкова шкіра, нелюдські, але по-жіночому гармонійні витончені риси обличчя.
Великі мигдалеподібні очі, з материнською добротою і спокоєм дивляться на гнома. Через розпущене волосся маленькими гострими кутиками стирчать по-ельфійськи витягнуті вуха.
Легка ласкава усмішка прикрашає тоненькі вуста. Схрестивши руки на грудях, зеленошкіра з видимим задоволенням спостерігає за плином подій. По її впевненому вигляду здається, що результат їй відомий заздалегідь.
Мені стало цікаво поговорити з нею. Треба перевірити, кого ж підсвідомість підкинула у мій сон?
– Вітаю! Бачив Вас по дорозі до міста. Чи можу я Вас запитати?
Зеленоока, не змінюючи позу, повернула голову в мій бік і, мигнувши, пильно подивилася мені в очі. Ух! Неначе два зелені ліхтарики увімкнулися у на мене.
Який погляд! Неначе заворожує. Хоча чому неначе? Картинка починає розмиватися… Контроль! Утрачаю контроль! Поновімо. Якір! Руки долонями до обличчя і роздивитися на них усі лінії. "Я уві сні. Я не сплю. Я свідомий."
– І я тебе вітаю. Ти цікавий, – тепер її погляд не здається чимось дивовижним.
Мелодійний голос. Вона неначе говорить і співає одночасно. Який цікавий діалект. Слухати його – одна насолода. І що саме цікаве – я все розумію. Та чому цікаве? Сон мій, хазяїн тут я, отже, повинен усе розуміти.
Але який голос! Слухав би й слухав. Створити таку гарнюню. Виявляється, моя підсвідомість таки молодець! А раз так, то і я молодець, це ж моя підсвідомість! А іще, вона звертається до мене на "ти". Отже, і мені немає чого політеси розводити.
– Твій товариш, як я розумію, гном. Продавець – орк. Тут, на торжищі, я вже бачив і зейців, і ельфів, і кентаврів, але схожих на тебе я не бачив. Хто ти, і як я можу до тебе звертатися?
– Хто я? – дівчина чомусь дзвінко розсміялася. – Ти, певно, дуже здалека, якщо ставиш такі запитання.
– Дріада вона! – чується розлючений голос гнома. Він з дуже невдоволеним виглядом засовує у свою торбину скляну колбу з рудим пухнастим хробаком.
Дивно. У своєму лісі я поселив дріад, але я їх і уявляв, і створював іншими. Якщо можна так висловитися, не такими досконалими.
– Ну що, Гел? Усе як завжди? – дріада явно кепкувала над гномом. – Може, пора вже звикнути?
– Цей Чубрак, якесь дебільне створіння! Всі продавці на торжищі знають, що я сторгую свою ціну і після того, як ми з ними поторгуємося в своє задоволення, як колись, у давнину, вони мені трохи збавлять ціну, а я, на подяку, дам їм трохи більше грошей.