Коли стало гаряче, то кинув Україну, значить, якщо його притисне, то кине і сина з дружиною та й вас, недалеких. Такий красномовний ще й зробить винними Україну та й усіх довкола. І як він вас там буде утримувати, коли все життя його самого утримували?
Ми обурювалися і розповідали їм, який зять щасливий та окрилений від здійснення своєї давньої мрії про переїзд до Канади:
-Та ні! Він не такий! Трудиться, хвилюється за нас, не здається.
Зять любить усім розповідати про свого діда, який працював у таємній радянській поліції в Москві й яким він дуже гордиться. Завжди жартома підкреслював, що одне з головних правил, яке засвоїв від діда:
-Запахло жареним, тікай!
Тепер ми розуміємо, що то був не жарт.
Я спочатку в Канаді намагався дотримуватися свого слова, даного дочці, але після того, як у зятя пішли одні лише суцільні невдачі, конфлікти з усіма роботодавцями й він сидів без роботи, атмосфера в домі напружилася, я не витерпів, забув про свою обіцянку та відтоді остаточно зіпсував наше перебування в Канаді, атмосфера в домі після того іноді ставала нестерпною. Звісно, мені не треба було вплутуватися в життя дітей. Та я всього тоді лише й по – батьківські порадив зятю:
-Тобі, синку, потрібно повертатися додому і йти на фронт захищати Україну.
…У Канаді відбувся святковий вихідний на честь дня народження королеви Вікторії з салютами та феєрверками й у всієї нашої родини з'явився піднесений настрій, але мій зять, накручений кращим другом дитинства та, за його словами, ще й колегами — будівельниками на роботі, щоб все зіпсувати, влаштовує черговий скандал: ображає мене; провокує, певне, хоче, щоб я його теж образив чи кинувся в бійку, але я вже живу на пенсії, але ще в житті нікого не вдарив; кричить, щоб я завжди мовчав і не давав йому ніяких порад та я й намагаюся мовчати, як партизан.
-Я тобі четвертий раз задаю запитання. Відповідай! Тобі добре? Буде ще мені поради давати. Гнида смердюча.
Донька за мене заступається, але краще їй того не робити, бо то лише підливає масла у вогонь:
-Мені соромно, що у тебе такий батько.
Ще кілька кроків і наше перебування в Канаді буде чимось схоже на Кайдашеву сім'ю, як в однойменній повісті прекрасного українського класика Нечуя – Левицького, тільки замість сварок між невісткою і свекрухою будуть перепалки між зятем і тестем! Якщо зять розповідає про сімейні таємниці всім підряд, кого зустріне, то чому я не можу поділитися своїм болем з читачами? Я розповів про ситуацію в родині на сповіді в церкві, але мені набагато легше не стало, тож сподіваюся, що коли ще раз чесно та відверто відкрию душу, то таки зніму напругу. Я якось ухитрився прожити життя так, що ні з ким віч-на-віч не сварився, коли працював кореспондентом, то вів поєдинки на сторінках газети, ніколи ні з ким не побився та й мене якось ще ніхто не відлупцював, тож думаю, що читачам та й мені самому буде цікава моя сповідь та аналіз ситуації, в яку нині я потрапив у Канаді. Я дуже люблю свого зятя, бо завжди мріяв мати сина, а Бог послав мені лише двох доньок, тому намагаюся бути йому, наче батьком, але з того нічого не виходить крім затяжної родинної кризи. Чоловік моєї дочки — яскрава особистість, великий оригінал і по – своєму унікальна особа, найгоноровіший і найконфліктніший з усіх, кого я знаю в Канаді, єдиний хто приїхав з України після повномасштабного вторгнення і тут так веселить та запалює, тож заслуговує на розповідь про його пригоди за океаном. Ще більше заслуговує на розповідь і Канада, від якої я в захопленні й дуже щасливий та вдячний уряду цієї країни й чоловіку своєї доньки, що надали мені можливість на власні очі побачити й відчути життя за океаном.
Мені якось до пенсії вдавалося прожити та пропрацювати в таких умовах, що мої командири не дуже могли мною командувати, тож я не звик когось особливо слухатися, а лише роздавати поради, а тут у хаті два чоловіки і вічне протистояння за те, хто головний та хто ким буде керувати. Класика сімейного жанру! Я розповів про своє непорозуміння із зятем колишній колезі, з якою пропрацював понад 30 років. Жіночка знає мене, як облупленого:
-А, за великим рахунком, чим ти відрізняєшся від нього? Часто в чоловіки жінка вибирає того, хто схожий на її батька. Ви обоє вперті й поводитися, як два барани на вузесенькій кладці через річку з малюнка у радянському шкільному Букварі. Хтось із вас має поступитися, бо обидва впадете в річку.
Я запитав її хто ж має поступитися? Я за те, щоб українці захищали Батьківщину, а зять хоче, щоб Україну боронили інші, а він після Перемоги повернувся в Київ на все готовеньке. Я тягну родину в Україну і зять вважає мене найбільшим злом у Канаді.
Поведінку зятя в Канаді я розглядаю, як поведінку дитини, яка в Києві прикидалася дорослою і зрілою. Як і підлітки, зять не може збоку подивитися на себе та послухати свою мову. Чоловік моєї доньки в Канаді мені нагадує героя голлівудського фільму "Великий" з кінозіркою Томом Хенксом, в якому збувається бажання 12-літнього хлопчика і він прокидається 30-літнім, але продовжує думати та поводитися, як підліток. Фізично дорослий психологічно залишається в дитинстві. Зятю в душі завжди 12 років? Тож я сприймаю зятя, як 42-літнього підлітка, який злякався війни та смерті й утік геть світ за очі, а тепер не знає як вибратися з халепи. Так мені набагато легше терпіти всі його витівки. Уже понад 42 років його дитинству, може час дорослішати? Не дорослішати — це особливість його характеру. Зять в першу чергу дуже хоче позбутися мене і моєї дружини, як свідків свого падіння і краху всіх його мрій про Канаду. То які проблеми? Купуйте нам з дружиною білети й відправляйте в Україну. Мені вже набридло терпіти стільки негативу й дитячої агресії від зятя. Ні! Поки що побудьте з нами, потрібно поняньчити мого сина й приготувати мені їсти. Коли зять хоче кинути чергову роботу чи його звільняє черговий поганий роботодавець і зятю ні на кому зігнати злість, то у гніві, як вередливе дитя, виганяє нас, немічних пенсіонерів, з хати, бо йому вже давно увірвався терпець вислуховувати мою гірку правду про нього. З почуттям гумору в зятя теж не все гаразд – жарти над собою пам'ятатиме до смерті, а, можливо, ще й у могилі. Якщо відчує хоч натяк на правду про себе, то все переводить на образу й підкоп під свій авторитет. До мене правду зятю в очі говорила його бабуся, яка хотіла навчити внука прислухатися до порад рідних людей та визнавати свої помилки і яка, фактично, одна його виховувала, бо мама мусила багато часу проводити на роботі, щоб заробити гроші та підняти сина. Бабуся та мама не могли надати достатньо уваги зятю в дитинстві, бо не мали супутників по життю чи батьків під рукою і змушені були боротися за виживання, особливо у важкі 90-ті роки, коли й формувався характер зятя. Певне, в дитинстві зять пережив якісь тяжкі емоційні переживання, стреси, психологічні травми, які дещо пригальмували його розвиток. Все життя прожив у брехні і його перекошує від правди. Ріс без батька й отримав купу підліткових комплексів, яких не може позбутися і нині. Бабуся стала ворогом №1, бо не може пробачити їй дитячі образи. Через свій довгий язик і я отримав таку честь, хоч нам ще якось вдається утримувати конфлікт в рамках пристойності: я знову поклявся домашнім не робити зауважень зятю і нині ми лише вітаємося та майже не спілкуємося. Все це мені, та й зятю, дуже важко. Найбільше страждає від усього цього моя дружина – інвалід, яка в Києві завжди підтримувала зятя, була зачарована його духовністю, правильними словами, м'якістю, тактовністю, інтелігентністю, романтичністю, майже повною відірваністю від реального життя і гордилася ним, як іконою, та дуже зраділа, коли дочка сказала, що він зробив пропозицію вийти за нього заміж. Моя дружина мовчки переносить всі коники зятя, інколи плаче, та має проблеми зі здоров'ям, трапляється днями лежить, бо нема сил встати. Ми з нею переконуємо один одного, що вся ця дитяча агресивність у поведінці зятя – то реакція на стрес, труднощі та виснаження після приїзду в Канаду. Це захисна реакція психіки зятя.
Зять не зізнається, але в мене таке враження, що зять вже не діждеться, коли буде сам, чомусь помилково переконаний, що найкращий варіант для нього — залишитися наодинці з Канадою і спробувати якось вижити, а нас усіх відправити в Україну. Чи ти один в Канаді чи з сім'єю – це велика різниця. Зять розраховує, що один ще якось протримається на плаву в Канаді, але мене гризуть деякі сумніви. Я боюся, що без підтримки сім'ї зять втратить мотивацію. Одному в Канаді, може, й легше, але то не для маминих синочків. Коли ви один у Канаді та маєте непогану роботу і намагаєтеся жити й витрачати по мінімуму, економите на всьому, то у вас є великі шанси назбирати купу грошей. Але це не про зятя — шопоголіка, який ще не отримав грошей, а вже знає як їх потратити на різний непотріб. Певне, йому в дитинстві не вистачало іграшок або він їх, взагалі, не мав. Тож, можливо, моїй доньці чи його мамі тоді доведеться висилати гроші зятю в Канаду.