Партійно підкована та фанатично віддана покликанню нести велике і вічне, розмовляла винятково російською та мала в декількох поколінь школярів поганяло Мар'яша. Після розпаду союзу випустила останній випуск своїх учнів і пішла на пенсію.
Почала читати історичну літературу та якось раптом зрозуміла, що має українське коріння, і сама є отією українкою, до яких раніше ставилася трохи зверхньо, як до неосвічених або трохи хворих. Відбувся процес переосмислення, і Марія Андріївна, о диво, перейшла на українську мову. Найбільше були шоковані колишні учні, котрі через п'ять років згадали рідну школу та зняли кафешку на зустріч випускників, і запросили Мар'яшу, щоб, так би мовити, віддати належне класному керівникові.
На відміну від свого фанатичного, російськомовно-партійного минулого, Андріївна стала поміркованою українкою, та не цурається відповідати російською, коли бачить, що її чисту літературну українську мову не розуміють. Але після початку повномасштабної війни все змінилося. З'явилося і "Слава Ісусу", і "Слава Україні", і шмат жовто-блакитної стрічки, приколотий до грудей, немов орден.
Тепер щоранку, коли проходить патруль, після відповіді "Героям слава!", Сашко Кайдан, син Івана Кайдана, якого Андріївна вчила ще у першому своєму класі, повинен вислухати щирою українською повний звіт за минулу добу: про всіх підозрілих типів, москалів та кацапів, що вештаються де попало та цураються української. Іноді перепадає і "хвойдам та повіям", що заходять до цього та сусіднього під'їздів.
Пізніше, після сніданку, до Андріївни приєднуються ще одна-дві, а іноді три подруги. Тоді вони створюють отой, відомий усім, анклав бабок із-під під'їзду, від якого шугаються всі "наркомани й простітутки", а після початку війни винятково "збоченці та повії".
Зараз, коли Андріївна зайняла свій спостережний пункт, відсутність подруг їй анітрохи не заважає, оскільки під рукою старенька "Нокія", надійний кнопковий телефон, що має дуже потужну батарею. Маючи "безкоштовний усередині Мережі", Андріївна не дає витривалій машинці багато простоювати. Але навіть під час розмови пильності наша вартова не втрачає.
А далі, як-то кажуть: "Ніщо не віщувало біди…"
На осяяному сонцем виїзді з двору на короткий час зупинилась підозріла іномарка, висадила двох пасажирів і, невдало смикнувшись, від'їхала далі. На двох чоловіків, що мали невиразну зовнішність і не першої свіжості одяг, можна було б не звернути уваги, якби не одне "але". На обличчях у них були медичні маски, а за плечима – рюкзаки, чимось добряче набиті.
Андріївна насупила брови, опустила окуляри на носа та, продовжуючи розмову по телефону з якоюсь Рітою, почала пильнувати за двома підозрілими типами, що неспішно рухалися мощеною доріжкою в її бік. Хоча, де-юре, епідемію ковіду ніхто не скасовував, але на час війни на нього дружно забили всі. Ну, майже всі.
За час війни Андріївна бачила маски лише на фармацевтах в аптеці та на медиках у лікарні. Іноді деякі діячі з адміністрації міста модняво красувалися у масках перед публікою, неначе віддаючи шану минулій моді.
Дуже підозрілі особи. Вже на підході сумнівна пара ледь змінила напрямок та пройшла до сусіднього під'їзду. Чоловік, що йшов попереду, приклав щось у руці до магнітного замка. Клацнуло. Залунала примітивна мелодія відчинення під'їзду. Другий чолов'яга, який ішов позаду, поглянувши на Андріївну, махнув рукою, начебто посміхнувся в маску і пафосно промовив:
– Фізкульт прівєт пєнсіонєрам! – затим обидва зайшли до приміщення.
Із клацанням зачинився магнітний замок під'їзду.
Давно, дуже давно Андріївну так не ображали. Цей невдаха, певно, і не здогадався, що ось прямо зараз він підписав собі смертний вирок, і найкраще, що він може зробити – це швиденько бігти на місцевий цвинтар, лягати у порожню могилу та починати себе закопувати.
Коли, вдихаючи повітря, промовляти довгу літеру "І", то на публіку виходить такий собі напівшепіт-напівсвист, що виражає подив, обурення та невідворотну помсту.
Це коли кобра розкриває капюшон та фронтом зустрічає ворога, то, певно, вона так шипить. Марія Андріївна цей акт обурення виконала на "відмінно", на п'ять балів. Тому що до "відмінно, на дванадцять балів" Марія Андріївна не допрацювала, раніше скінчивши свій творчий шлях та вийшовши на пенсію.
Зі слухавки почувся голос невідомої Ріти:
– Маш, шо там?! Маша, шо там таке?! Маша!
– Рітка, а я казала, що ти все цікаве дома просидиш! – пошепки-голосно та демонстративно (по секрету), прикриваючи слухавку рукою, із конспіративним виглядом почала переповідати Андріївна:
– От казала тобі – виходь! Тепер такого не побачиш. Тут двоє кацапів намалювалися. Знаєш, що один мені сказав? Ти знаєш, що він мені сказав?! Каже: "Фізкульт прівєт пєнсіонєрам"!!!
– Кур-р-р…рочка ряба!
– Ото! Уявляєш?! Рукою махає так, неначе дєвочку собі знайшов і: "Фізкульт прівєт пєнсіонєрам"!!! Ну ти чула?!!!
– Їх там лише двоє?!
– Двоє! Та я й одного тищу років би не бачила! Чи ти вирішила другого до рук прибрати? То пізно прокинулася! А я тобі казала – виходь! А все! Нема! Пішли обидва до сусіднього під'їзду.
– Це туди, де каліка отой паралізований живе, той, що до нього лікарка приходить доглядати?
– Уже не приходить, чи то пак, уже не живе…
– Помер, нещасний?!
– Та ні ж бо! Дослухай! Його евакуювали вчора увечері. Лікарка швидку пригнала. Двоє санітарів його у ковдрі винесли. І крісло для інвалідів забрали, і речей багато. Казала, кудись на захід повезе.
– А що з квартирою?
– А що з квартирою?! А що з усіма іншими квартирами? Там на весь під'їзд жильців, може, квартирах у трьох лишилося. Все на наших плечах. Усе ми повинні охороняти! А оці двоє, точно тобі кажу, ДРГ!
– Диверсанти?!
– Точно тобі кажу! І ось! Вони ж у масках!
– У яких масках?
– У медичних! Чи вже забула, як у сумці із собою пачку масок тягала?
– У масках?
– У масках! Це для того, щоб потім я їх упізнати не змогла. Точно, почули, що квартира в інваліда вільна, і пішли її чистити. А заодно й інші пусті квартири.
– То значить не ДРГ … То значить мародери!
– Точно! Мародери! У них у кожного такий здоровенний рюкзак, що мене в такий можна запхнути! Скільки добра винести можна! А у них два повнісінькі рюкзаки!
– Та ну! Вони що, придурошні, з повними рюкзаками на мародерку ходити?
– Ну … Ні! Точно! То вони не помародерствувати пішли! То вони з мародерки прийшли! Вочевидь, квартира звільнилася і вони вирішили тут базу мародерську зробити! Тепер вони сюди добро зносити будуть! Треба тепер дочекатися…
∞ Зараз
Підіймаючись сходами, перший чоловік неголосно дає інструкції:
– Маску нє снімай, тут камєр панатикана может бить многа.
– Так панатикана, ілі может бить?
– Не йорнічай! Снімєш – снімут! І хрєн кто тєбя патом атмажет! Відал Сяву? Прівяжут тєбя так же к сталбу ізолєнтой, штанішки спустят і будут тєбя бабкі да дєті паджопнікамі ахаживать. А Сявє адна курва равньоханька па центру засаділа. І па яйцам прашло. Ґаваріл, что чуть нє кончілся!
– Каґда ета он тєбє ґаваріл? Он же єщё там вісіт.
– Ха-ха! А я к нєму падхаділ, паспрашал. А напослєдак пару раз єво вєткой атхаділ! Чтоби із толпи, значіт, нє видєлятся.
– Ти чьо!
– Ха-ха! Матєрілся, шо чьорт!
– Он же, как вирвєтся, на кускі тібя парєжет!
– Нє парєжет. Он полдня вчєра вісєл. Да ночь єщьо. Еслі за сєводня єво нє кончат, то бліже к камєндантскаму часу я проберусь и срєжу ту ізалєнту. Он к вєчєру будєт такім благодарним за свабоду, что нє толька вєткай па жопє, но і штирь в жопє прастит. Ха-ха!
– Жесть… Курносий, чьо премся, как ломовиє? Может, ліфтом?
– Усохні, Мєлкій! Ми, как тєні, далжни бить. Пришлі, ушлі, і нєту нас! І слєда чтоби нє асталось. А тєбя в ліфт пусті, ти там своіх пальчіков пасєєш, а єслі там камєра, то ти сразу селфі дєлать начньош. Вон с бабкой на кой хрєн здаровался? Та сучка старая хуже камєри. Как би мочіть не прішлось?
– Ти базар фільтруй, Курносий, ми нє макрушнікі.
– Сєйчас, Мєлкій, ґаризонт размит. Відал, какімі звєрьмі укропи сталі? Два дня пазорнава сталба, да бєз штанов! І нікто нє даст даже напится. І ета толька за то, что квартірку вскрил. Сєйчас ілі ти, ілі тєбя. І харошо, что лєто, а то зімой хрєн к сталбу би прімьорз. Ха-ха!
– И чіво ми ваапщє прьомся сюда таґда?
– Ти нас с Сявой нє путай. Ми профі. Тут тібє і наводка, тут тібє і ключ ат пад'єзда, і мєста заначкі даже указано. Сєчьош? Всьо схвачєно! … Хух… Висако толька…
На восьмому поверсі мародери дійсно починають діяти, неначе профі. Одягнувши медичні рукавички, обходять по периметру всі квартири на майданчику та заклеюють оглядові вічка липкими ярличками червоного кольору.
Курносий біля однієї із квартир, на плінтусі, знаходить наліплений ярличок жовтого кольору та обережно віддирає його за допомогою маленького ножа. Так визначаються з квартирою.
Мєлкій відкриває набір відмичок і хоче відразу взятися до роботи, але Курносий жестом зупиняє його і середнім пальцем стукає собі по лобі.
– Ми вєжлівиє і прєдусматрітєльниє люді.
Піднявши вгору вказівний палець, Курносий демонстративно тисне на кнопку дверного дзвоника. Потім іще раз. Пішли секунди очікування.
∞ Зараз
Картопля майже скінчилася. Я в роздумах ганяю ложкою залишки страви по пательні, в надії вибрати всю, щоб легше було мити.
Затьохкав дверний дзвінок. Рука з ложкою завмерла над сніданком. Дзвінок знову залився цвірінчанням і тьохканням.
"– Дивно, невже господарі приїхали?"
"– Малоймовірно."
"– Неприємна може вийти ситуація."
"– Тю на тебе! Може, це симпатична сусідка згори прийшла попросити солі. Зараз з сіллю проблема."
"– Треба глянути, що там відбувається."
Обережно поклавши ложку, відсовую від себе пательню, складаю руки перед собою на столі, глибоко вдихаю, провітрюючи легені. Заплющивши очі, зупиняю думки, ніби збираючись у гармонії медитації перетравити сніданок.
Всесвіт завмирає.
∞ Зараз
Не дочекавшись жодної реакції на дзвінок, Курносий дозволяє:
– Вот, Мєлкій, тєпєрь работай. Учіть тєбя єщьо і учіть.
Мєлкій, присівши коло дверей, копирсається в замку металевими пластинками. Курносий зосереджено оглядає свої долоні у гумових рукавичках.