Стало ясно: влучили саме в їхній будинок, тож вона не підводила очі.
"Це треба зробити. Там мама" пересиливши себе, так і вчинила.
Хоч із-за їдкого диму видимість погіршилась, їй удалося розгледіти. Частину споруди охопив вогонь, частина де звели її квартиру, обвалилась наче картковий будинок. Ось і все. Місце в якому Ліза мешкала тринадцять років перетворилось на купу сміття. Стримуючи сльози, вона кашлянула. Кіптява йшла догори, але досі лишалась в повітрі, забруднюючи його.
Дівчина не марнувала жодної миті і кинулась до завалів. Знервовано дивлячись навкруги в пошуках матері. Шматки бетону різали долоні, решта споруди могла обвалитись, але вона не зважала, лише намагалась знайти Шарлотту серед сірих, брудних уламків, що вкрилися снігом.
Потроху здоровий глузд повертався до неї. Тож Ліза встала, вдихаючи задимлене повітря. Ноги ледь слухалися, а руки тремтіли від холоду. Чи страху, важко було сказати.
"Про що я взагалі думала? Знайти людину під завалами панельного будинку, а згодом витягти самотужки? Навіть якщо мама і вижила, її не знайти. Вона повільно помиратиме від отриманих ран" зщулившись, дівчина заплакала. Долинало тріскотіння вогню, чиє сяйво освітило обличчя: солоні сльози котилися по блідих щоках, миттєво стаючи льодом. Її мати загинула. Вона більше ніколи не відправить доньку за живчиком, не запхне пратися улюблену, помаранчеву куртку. І нічого не повернеться за кілька років.
Проковтнувши клубок у горлі, дитина зітхнула. Оскільки рятувальників та пожежників досі нема, шансів на порятунок Шарлотти жодних. Подібне не було чимось дивним. Багато працівників цих служб разом із родинами виїхали з міста. А ті, хто лишилися, мали забагато роботи для замалої кількості людей. Влучання траплялись кожну годину. Ліза зненацька усвідомила що обстріл досі триває. Щойно її матір померла від вибуху, то звідки знати, що вони з Робертом не будуть наступними?
Дівчина поглядом шукала брата, дивлячись на руїни. Той продовжував ходити біля них, мов уві сні. Витерши сльози, сестра рушила в тому напрямку. Хлопець ніби не помічав її присутності, тож довелось узяти за руку. Посинілий зап'ясток здався крижаним.
— Роберте, — їй ледь вдалося стримати схлипування, — Перебувати на вулиці зараз не можна, за кілька кілометрів звідси є станція метро, підемо туди. До вокзалу надто далеко, та й потяг уже мабуть від'їхав.
Його червоні очі метнулися в бік завалів. Схоже, він навіть не слухав сестру. Лізі було боляче на таке дивитися. Невже брат досі вірить що знайде їхню матір? Просто подивиться і вона воскресне? Звісно ним керувала не логіка, а бажання не визнавати правду, проте їм не слід стояти тут цілу ніч. Дівчина міцніше стиснула долоню.
— Ми мусимо йти.
Хлопець пробурмотів:
— Нам… треба знайти маму… і тоді…
— Вона померла!
Сестра смикнула його руку, повівши за собою. Досить вже, у цьому місті ніхто не застрахований від смерті. Ліза і так лишилась без матері, тому не мала жодного бажання втрати ще й брата із-за його дурості.
Світло на станції не працювало, тож десятки ліхтарів сяяли жовтогарячим кольором, який відбивав тіні на грубому мармурі. Люди юрмилися серед платформ, горнучись у хутряне вбрання чи теплі ковдри, а на вході поранених оперував медик, чиї руки були по лікоть в крові. Дехто пошепки перемовлявся, але більшість мовчали. Тут знаходились переважно діти, жінки й старі. Усіх повнолітніх чоловіків до шістдесяти років забрали на фронт.
Діти протиснулись крізь натовп і знайшли місце. Єдине вільне, під червоною колоною. Ліза притулилась до неї, зрозумівши, що тут холодніше ніж зовні. Тепла явно бракувало, на відміну від людей. Адміністрація метрополітену навіть скасувала потяги та вимкнула струм, з метою розмістити їх на коліях.
Голова йшла обертом, тож дівчина поклала туди руку. Чоло здавалось гарячим, ніби пекло. Їй треба було вирішити багато питань. Як і коли виїхати з міста до столиці, чи будь-куди, головне щоб подалі від цього пекла, порахувати наявні гроші, але Ліза не могла думати про таке. Не зараз.
Довкола чулися розмови, лайка і приглушений вибух зовні. Дівчина не могла усвідомити цього. Тиждень тому вона пила живчик разом з усією родиною та забивала матері голову розповідями про книжки. Тепер, ставши сиротою, мерзне на станції метро коли її місто палає у вогні, а народ стікає кров'ю. До того ж, Роберт сам не свій. Невже можна прийняти це? Сприйняти за факт, що вона просто маленька дівчинка на війні. Забути про колишнє життя і дати обставинам вирішити нове. Життя, яке їй дала матір.
Дівчина поклала руку на братове плече, сказавши голосом, ледь гучнішим за шепіт:
— Роберте, обіцяю тобі, я припиню цю війну. За будь-яку ціну.
Розділ 1
Ліза дивилась на труп свого брата, що стікав кров'ю посеред дороги. Потилицю прошив осколок, забарвивши форму червоним. Сестрі не було сумно чи болісно. Зі спокоєм та відчуженістю, просто розглядала рану. Ранковий дощ змивав звідти кров, наповнюючи повітря свіжістю, його краплі різко падали вниз і приземлялись на її обличчя.
Воно виглядало нездорово блідим. На жорсткій шкірі запали темні кола, закриваючи шрами. А чорне волосся жінки неохайно, коротко підстригли. Ліза скинула з чола намоклий чуб та роззирнулась довкола.
Там лежали тіла решти солдат поруч із уламками споруд. Ці сірі, місцями почорнілі будинки понівечилися внаслідок боїв. Перетворившись на шматки бетону, вибиті вікна й повалені дахи, обабіч від розбитої траси стояла дюжина машин.
Жінку дивувало те, що смерть Роберта не викликала смутку. Роберт, який був поруч кожного дня, з яким вона пройшла крізь усе, тепер стікав кров'ю під дощем, а Ліза навіть сльози не пролила. Можливо, загибель матері й три роки на передовій змінили її ставлення, та це все одно здавалось неправильним. Неправильним думати про інше.
Її кістляві пальці тремтіли, а дихання призупинилось. Знову. Знову ця війна забрала близьку людину, одне за одним вирізавши її рідних. Хай цього разу Ліза стала військовою, не змогла нічого змінити.
Вона гірко посміхнулась, згадавши свою обіцянку. Обіцянку припинити війну, дану братові вісім років назад. Припинити різанину, в якій перебувають мільйони людей. Та це ж просто дитяча мрія! "Втім доволі непогана" подумала жінка. Її погляд прикипів до закривавлених трупів. А чому б не спробувати? Шарлотти й Роберта більше немає, тільки ця клята обіцянка. Вона розвернулась і рушила до нових позицій свого підрозділу.
Попереду розкинулися широка траса, зламана бруківка та голі дерева. Минав кінець березня. Ступаючи по брудним калюжам, Ліза відчувала, як перещить злива. Від лютого дощу її форма наскрізь промокла, черевики заплямувалися брудом, а з волосся текли краплі. Звична погода для Еллади. Завжди мокро, сиро й холодно, неможливо навіть вулицями ходити, а жінка мусила при такій погоді ще й воювати. День і ніч, посеред поля чи руїн, доки командувачі десь собі напиваються.
Небо гучно гриміло, як і вибухи. Саме від останніх постраждав Амінгем: кожен із багатоквартирних будинків певною мірою зруйнувався. Без даху, стін або вікон, подекуди на їхніх місцях лежали руїни, тож місто здавалося мертвим.
З-за рогу споруди виринув військовий. Чоловік років тридцяти, з темною бородою та коротким волоссям. Підійшовши до жінки, заходився махати рукою та щиро усміхатися.
— Привіт, Лізо! Лізо!
"Джеймс" подумала вона, дещо зневажливо змірявши його поглядом. Джеймс був вищим навіть за неї і удвічі м'язистішим. Частину волосся він закинув назад, а частину лишив на чолі, мабуть вважаючи, що це дуже привабливо.
— Щось трапилося?
Чоловік стенув плечима.
— Скоріш за все. Командувач Алан отримав серйозне поранення, коли прямував на нараду до штабу. А ти ж-бо його заступниця.
Ліза не вірила своїм вухам. Тепер вона — командувачка підрозділу.
— Зрозуміло, — погляд зупинився на його очах. Блакитних як море, — Твоя група втратила ще когось?
— Дев'ятьох пораненими.
Запанувала тиша. Оскільки Роберт був там, жінка не хотіла казати втрати своєї. Зайвий раз нагадуючи про закривавлене тіло брата, втім треба дати підлеглому звіт, хай як це неприємно.
— Моя група потрапила під ворожий обстріл. Усі решта померли.
Вигляд Джеймса миттю змінився.
— І…
— І Роберт теж, — випередивши питання, відповіла жінка. Скоріш за все Джеймс висловить їй співчуття, такий вже він, втім командувачка не мала наміру чути подібне.
— Така у нас робота. Інші групи змогли відступити до центру?
— Всі. Північ міста вже повністю під контролем романців.
— Гаразд. Тоді рушай до нових позицій підрозділу та в разі атаки, просто тримай оборону. Із-за втрати командувача я можу назначити заступником будь-кого, тож підлеглі танцюватимуть під твою дудку, — вона провела пальцями по гострому підборіддю, — Хоча потреби в захисті нема. Замість супротиву наші солдати просто втекли до центру. Там кращі позиції і більше солдат, тільки дурень розпочне наступ.
— Або романці. Командування досі немає плану дій, а вони захопили північ. Непоганий шанс.
Жінка кинула на нього втомлений погляд.
— Досить цієї дурні, яка різниця? Якщо Алан йшов на нараду, то я теж маю. Все зрозуміло?
Джеймс поклав руку за шию.
— Тебе неможливо не зрозуміти.
Хоч той цього не показував, Ліза знала, що чоловік хвилювався за неї. Як не крути, вона утратила брата і мусить керувати підрозділом, та й з Робертом він був близьким.
— І ще одне. Оскільки я тепер командувачка, наказую тобі поголити свої бакенбарди.
— Ти дуже жорстока, Лізо.
— Кровожерлива, — після цих слів, жінка зникла в ранковій імлі.
Штаб знаходився неподалік, тож вона дісталась туди за десять хвилин. Це була трьохповерхова школа старовинного стилю, над якою гордо майорів прапор Еллади. Червоний, з перехрещеними жовтими стрілами на золотому щиті. Обабіч від споруди росли дерева, переважно сосни, ялинки і тис.
Ліза йшла по слизькій від дощу бруківці, міркуючи про командувача Алана. Цей чоловік ніколи не міг ризикувати, лише чекав вказівок згори. До того ж постійно пиячив, скидаючи на заступницю більшість роботи. Написання звітів, виплати пораненим, забезпечення військ та перерозподіл коштів.
"Гарно що він травмований" подумала жінка. Звісно вона не сподівалась закінчити війну, ставши командувачкою підрозділу, втім краще вже його очолить та, хто прагне змін, ніж той, хто змушений воювати.