Щоб сонце зазирнуло у серця.
Ви — наша віра, втілена у дії,
Ви — Світло, що не матиме кінця.
П'ятий вірш
Коли на обрій наповзає дим
І небо стає попелясто-сірим,
Ви постаєте строєм вогняним,
Озброєні відвагою і вірою.
Ви — Воїни, що вийшли із легенд,
Хоч на плечах — потерта кераміка.
Ваш кожен крок — це волі прецедент,
Ваш кожен бій — життя нова республіка.
Не просто сталь тримаєте в руках,
А сонячне проміння перемоги.
Ви нищите запеклий, давній страх,
Стираючи пітьму з нашої дороги.
У ваших жилах — правда золота,
В очах — відбитки мирного майбутнього.
За вами — рідна хата і свята
Любов до краю, вічного й могутнього.
Нехай же Світло, що ви несете,
Для ворога стає мечем караючим,
А нам — посіє щастя золоте,
Над Україною незгасно сяючи!
Шостий вірш
Коли небо над нами стає свинцевим і тугим,
І здається, що ніч затягнулася на віки,
Ви виходите в поле — наперекір ворогам,
Стискаючи правду в міцні та надійні руки.
Це не магія, ні. Це ваша залізна воля,
Це кава в окопі, це тихий шепіт: "Прикрий".
Ви — ті, хто міняє хід української долі,
Хай навіть навколо — вогню несамовитий вир.
Приспів: Воїни світла — в пікселі, не в латах,
З поглядом спокійним, що ріже пітьму.
Ви вчите планету, як треба стояти,
Ваше світло горить у кожному влучному пострілі,
У кожній дитині, що спокійно заснула вночі.
Ви пишете літопис на кожному блокпості,
Віддавши за спокій наш власні ключі.
Ми знаємо точно: темрява завжди здається,
Коли на шляху в неї станете саме Ви.
Бо Світло — це серце, яке за Україну б'ється,
Допоки ми вільні, допоки ми всі — живі!
Сьомий вірш
Не з легенд сивочолих, не з книг про далекі світи,
Ви прийшли з-за верстатів, з офісів, з-за керма.
Щоб собою закрити розбомблені наші мости
І сказати пітьмі, що влади у неї нема.
Ваш піксель — це броня, гаптована сонцем і пилом,
Ваш голос — це грім, що над степом широким луна.
Ви стали для нації нашим єдиним вітрилом,
Коли розхитала цей світ божевільна війна.
Ви — воїни світла, що бачать у темряві ціль,
Де кожна ракета — це шрам на душі вольовій.
Ви вчите нас жити, тамуючи розпач і біль,
І вірити в ранок, що буде святий і живий.
Хай кулі минають, хай серце лишається кремінь,
Хай янгол рахує за вами безпечні кроки.
Ви — світло, що б'є крізь віків непроглядну темінь,
Ви — гордість країни на всі незабутні роки!
"Світло Пророка"
Над Дніпром, де кручі вмиті небом,
Де туман лягає на степи,
Він ішов, ведений власним щемом,
Крізь терни, крізь мури і снопи.
Де кріпацька доля, як полин,
Він писав про волю на роздоллі,
України вірний, грішний син.
Його слово — то не просто рима,
То вогонь, що палить кайдани,
То молитва щира і незрима,
Що вела народ крізь чорні сни.
В казематах, в оренбурзькім краї,
Де пісок і вітер-суховій,
Він малював вербичку, що зростає,
Як символ віри в край далекий свій.
Чи чуєш, брате, як гуде Ревучий?
То не вода — то голос Кобзаря!
Він споглядає нас із тої кручі,
Де вже зійшла замучена зоря.
Він бачить біль, і бачить нашу силу,
Як ми стоїмо в заграві пожеж,
Він не пішов назавжди у могилу —
Він в кожнім серці, що не має меж.
О Боже мій, яка ж то мука жити,
Коли душа у вирій так летить,
А мусиш тільки "панщину робити"
І в "захалявних книжечках" мовчить...
Та він не змовк. Лишилися пророцтва,
Які сьогодні б'ють, немов набат,
Проти брехні, проти чужого потства,
Проти кайданів і залізних ґрат.
Покладемо ж на сповідь "Кобзареві"
Свої надії, втому і жалі.
Він — корінь наш у віковому древі,
Він — найсвітліший геній на землі.
Нехай Дніпро несе його вітання,
Нехай сади вишневі знов цвітуть,
Бо з нами він — від рання до смеркання,
Вказуючи чесну й вільну путь.
"Степова легенда"
Присвячую цей вірш для героїв нашої держави — козакам, які прославляли нашу країну на міжнародній арені у свій героїчний час
Там, де обрій згорає у сонячних теплих долонях,
Де вигойдує ковиль сріблясті, густі сни,
Пролітають віки на прудких і нестримних конях,
Залишаючи в небі відлуння старої струни.
То не вітер шумить — то козацька вигулює доля,
Що не знала кайданів, не гнула в неволі колін.
В їхніх жилах текла не вода, а розпечена воля,
І над степом лунав не набат, а вогненний передзвін.
Гартували залізо в молитві і в лютому герці,
Мали небо за дах, а за ліжко — полин-траву.
Кожен ніс Україну у самому центрі серця,
Як ікону пречисту, як віру свою живу.
Вигравали шаблі, розсікаючи морок і втому,
І лилася відвага, мов мед, у глибокі чаші.
Вони йшли до кінця, щоб ніколи і жодному злому
Не віддати на поталу вільні простори наші.
І хоч час проминає, та дух не згорає у попелі,
Він пульсує в думках, він іскрить у дитячих очах.
Ми чуємо їх у кожному впевненому кроці,
У кожному слові, що нищить зневіру і страх.
Бо козацтво — не тільки шлик чи старечне минуле,
Це та сила, що тримає сьогодні наші світи.
Ми — коріння того, що в віках не заснуло,
Нам цю славу крізь терни до сонця нести.
"Світанок незламного сонця" у жанрі "щаслива поезія"
Там, де небо торкається жовтих полів,
Де вітер шепоче пісні ковилові,
Народжується ранок — без зайвих жалів,
У чистій, прозорій, безмежній любові.
Ми бачили тіні, ми знали туман,
Та серце тримає свій ритм незрадливо.
Бо кожен рубчик від колишніх ран —
Це лінія сили, що робить нас дивом.
Тут радість — не слабкість, а вища мета.
Вона у горнятку духмяної кави,
У тому, як квітне вишнева гілля,
Й як діти сміються посеред забави.
Ми сіємо світло в розриту ріллю,
Ми віримо в мир, як у власне дихання.
Я кожну хвилину цю щиро люблю —
За силу надії, за мить сподівання.
Дивися: Вкраїна стоїть у вогні...
Але не пожежі, а сонця у грудях.
Ми перемогли у найважчі дні,
Бо втримали Бога і радість у людях.
"Луна Залізних Плавнів"
Не вщухне в жилах кров, що співає степом,
Не згасне іскра, що її нам сіяв Січ.
У кожній дії, у найменшім жесті, небом
Відлунює давно забутий клич.
Ми не ходили в бій з шаблюкою в руці,
Не палили багаття на дніпровських кручах.
Та ген спалахує у кожнім молодці
Та сила волі, що не знає мук.
Ось дрон летить — неначе птах із давніх літ,
Що вість приносить, чи розвідку веде.
У ньому — мудрість, що пройшла крізь тисячі літ,
І прадідівський дух, що з нами йде.
У кожній вишиванці, що квітне на плечах,
Не просто нитка, а зашитий оберіг.
Молитва матері, що вбереже в ночах,
Й козацький шлях, що нас до щастя вів.
Ми не мечі куємо, а єднаєм душі,
Ми не гартуєм сталь, а гартуємо серця.
І в цій єдності — ніхто нас не порушить,
Бо в нас живе Луна Залізних Плавнів до кінця.
Ми — спадкоємці волі, неба і землі,
І кожен крок — то продовження легенди.
Хай знає світ: ми не зігнемося ні,
Допоки ця Луна у душах буде.
"Мирна Україна"
Над нивами вільними небо безкрає,
Де синь розливається в золоті нив.
Там жайвір про мирну весну виспівує,
Щоб кожен у спокої й радості жив.
Сади зацвітають біленьким дурманом,
І ріки спокійно несуть свої сни.
Ми стали єдиним, міцним океаном,
Дочекавшись своєї, святої весни.
Не свищуть ракети, не плачуть заграви,
Лиш шепіт пшениці та сміх дітлахів.
Ми світла держава, ми нація слави,
Здобули свій дім серед вільних шляхів.
Хай сонце сіяє над кожними порогами,
І пісня вкраїнська летить за моря.
Ми йшли непростими, але чесними дорогами,
І світить нам мирна, яскрава зоря!
"Ключ до незвіданих світів"
Між паперових стін, у тиші кабінетів,
Де час спиняє свій невтомний біг,
Живуть думки пророків і поетів,
Зібравшись під сузір'ям давніх книг.
Вона стоїть — смиренна і велична,
Чекає доторку невпевнених долонь.
У кожнім слові — істина одвічна,
У кожнім рядку — мудрості вогонь.
Відкриєш першу сторінку — і раптом
Зникає стіна, розквітає весна...
Ти мчиш океаном під білим азартом,
Чи п'єш таємниці із келиха сна.
Тут лицар в обладунках б'ється за правду,
Тут зорі шепочуть про вічну любов.
Книга дарує не просто пораду —
Вона відкриває життя знов і знов.
Це міст крізь століття, це компас у морі,
Це голос, що чути крізь гуркіт віків.
У ній — наші злети, і радості, й горі,
І сила несказаних досі думок і слів.
Тож бережіть цей скарб, ці сторінки пророчі,
Бо поки ми читаємо книжки —
У нас палають спраглі, вільні очі,
І ми крокуємо впевнено в роки.
"Світло у долонях" у жанрі щаслива поезія
Світанок вмився кавою і склом,
Розсипав іскри в росах на траві.
Наповнив день очікуваним теплом,
Щоб плани всі здійснились живі.
Немає "потім", є лише "тепер",
Де кожен подих — наче перший зліт.
Весь смуток в серці лагідно помер,
Лишивши тільки кольоровий світ.
Відкрий долоні — там пульсує літо,
Навіть якщо за вікнами туман.
Ми створені, щоб радісно світити,
Розвіявши тривоги і обман.
Усмішка ранку — це найвища правда,
Вона лікує, наче теплий чай.
Не бійся жити сонячно і справдно,
Своє щасливе "завтра" вже стрічай!
На перехресті вічності
На берегах сивого, мудрого Дніпра,
Де скіфська стежка в травах пролягла,
Звелася Київська держава, мов зоря,
І княжа мудрість в собори проросла.
Та небо затягли ординські хмари,
Потоптані конем святі поля...
Але крізь попіл, крізь вогні й удари
Зродилася козацька вже земля.
Там, за порогами, де воля — то закон,
Лунав бунчук і шаблі дикий свист.
Сурмив у ріг Хмельницький та Сірко,
Карбуючи в степу свободи зміст.
Були віки мовчання і неволі,
Коли ламали мову, мов крило.
Та в Кобзаревім щирім, вічнім слові
Пророче світло віри ожило.
Через УНР, крізь болі та майдани,
Крізь голод, війни, крізь залізні дні,
Ми розірвали вікові кайдани,
Гартовані у власному вогні.
Сьогодні знов стоїмо на сторожі,
За кожен колос, за дитячий сміх.
Ми — правнуки князів, ми — духом схожі,
І правди нашої не подолає гріх.
"Тарас Шевченко" у жанрі щаслива поезія
Там, де Канівські гори цілують Дніпро,
Де вітер розчісує коси верби,
Не тільки печаль проростала й добро,
А сонце вставало над краєм журби.
Він бачив у кріпацькій хаті — весну,
В очах матерів — нескінченну любов.
Крізь холод заслання і тьму навісну
Він вірив, що ранок повернеться знов.
Він малював не тільки ґрати,
А яблуні в білому мареві сну.
Він вчив нас: не варто життя марнувати,
Плекайте у серці свою вишину.
Бо кожне слово його, як надія,
Що б'є джерелом із сухої землі.
"Садок вишневий..." — це не просто мрія,
Це дім, де зникають і болі, й жалі.
Не плач, Кобзарю, подивись навкруги:
Твій сад розцвів, і птахи співають.
Розпалися пута, розтанули сніги,
Твої правнуки вільні, вони вже літають!
Ми діти твого невмирущого слова,
Ми світло, що ти розпалив у пітьмі.
Звучить солов'їна, велична розмова,
І ми не самотні у цій великій сім'ї.
Сьогодні не сльози — а чиста усмішка,
Бо шлях твій був світлом, хоч терни кололи.
Життя — це не важка і виснажлива книжка,
А пісня, що не замовкає ніколи.
Спочивай же у мирі, в теплі та любові,
Над вільним Дніпром, під небесним вінцем.
Твій "Заповіт" — не про смерть, не про крові,
Він про те, як ставати щасливим творцем.
"Люблю це життя" у жанрі щаслива поезія
Я люблю це життя за ранкову росу,
За пташиний мотив у старому саду,
За кожну хвилину, за чисту красу,
Яку в повсякденних дрібницях знайду.
Люблю за усмішку, що гріє серця,
За вітер, що вільно лоскоче щоку,
За те, що дорозі немає кінця,
За силу надії, ясну і палку.
Хай небо синіє, хай сонце встає,
Даруючи світлу і радісну мить.
Я дякую долі за те, що я є,
За право любити і просто за жить!
У кожному кроці — натхнення прилив,
У кожному погляді — диво святе.
Я щастя своє у душі розчинив,
Бо вірю у мирне, пахуче й золоте!
"Улюблений костюм"
У шафі є речі різні, я знаю,
Та цей свій костюм я найчастіше вдягаю.
Він просто зелений — як ліс чи трава,
Він дарує спокій, в ньому легка голова.
Не прагну я блиску чи зайвих прикрас,
Мені в нім комфортно у будь-який час.
Зручні рукави, м'який колір такий —
Він став мені рідним, хоч зовні простий.
Коли я у ньому, на серці тепліше,
Усмішка щира стає ще ясніша.
Люблю цей відтінок за лагідний тон,
Бо цей мій костюм — мій затишний сон.
"Весна, що дихає життям"
Ще вчора сонний ліс дрімав під ковдрою зі снігу,
І вітер крижаний співав холодну колискову,
Та небо скинуло стару, важку свою опіку,
І сонце прочинило двері в казку кольорову.
Струмки малі, мов діти, вибігли на волю,
Розмивши кригу, що стискала береги.
Земля зітхнула глибоко, відчувши власну долю,
І скинула з плечей зимові, білі ланцюги.
Дивись: з-під листя сухого, мов іскра надії,
Пробився першоцвіт — небес посланець голубий.
Він перший розповів про всі таємні мрії,
Про те, що світ прокинувся, величний і живий.
А далі — грім! Але не той, що серце крає,
А той, що очищає повітря золоте.
Сади у білих сукнях, мов наречені в гаї,
Чекають, поки сонце крізь хмари проросте.
Там бджоли вже ведуть свій танець нескінченний,
Над яблуневим цвітом гуде солодкий спів.
Весь світ, немов художник, пензель взяв натхненний,
І тисячі відтінків на полотно розлив.
Весна — це не пора, це стан душі людської,
Коли любов у серці, мов паросток, росте.
Це свято чистоти, свободи і спокою,
Де все земне й просте — насправді є святе.
Хай кожна гілка в лісі, кожна квітка в полі
Тобі нагадає про сили джерело.
Весна прийшла, щоб дати крила нашій волі,
І розтопити в душах все те, що замерзло.
"Рецепт сонячного ранку" у жанрі щасливої поезії
У горнятку неба — крапля молока,
Сонце розлилося золотом по стінах.
Доля сьогодні — лагідна й м'яка,
Ніби теплий котик на твоїх колінах.
Слухай, як шепоче спокій у вікно,
Як смакує ранок медом і корицею.
Щастя — не майбутнє, ось воно, воно!
Сяє у долонях білою синицею.
Кожен вдих — як диво, кожен крок — весна,
Навіть якщо осінь стукає у шибку.
Щастя — це не риса, це тонка струна,
Що звучить у серці лагідно і швидко.
Усміхнися світу — й світ тобі віддасть
Сотні кольорів, що ти не помічав.
Жити — це мистецтво, жити — це пристрасть,
Найгучніша пісня серед всіх причалів.
"Перемога світла" у жанрі щаслива поезія
Буває, ранок дихає туманом,
І день здається важчим за свинець.
Коли старе ятрить глибоку рану,
А думка шепче: "Це уже кінець".
Але у цьому затінку німому,
Де холод обіймає за плече,
Я раптом згадую про шлях додому
І те, як в жилах теплий струм тече.
Це не втеча у вигадані мрії,
Це вибір — бачити, як сонце п'є росу.
У кожній дрібці, що серце гріє,
Я відчуваю істинну красу.
В горнятку кави, що парує ніжно,
У випадковій усмішці в юрбі,
У тому, як весна, нестримна й сніжна,
Дарує право бути "тут" собі.
Ми сильні тим, що вміємо прощати
Свої падіння, втому і жалі.
Ми вчимося заново літати,
Тримаючись міцно за край землі.
Бо щастя — це не відсутність болю,
А здатність прорости крізь камінь і пісок,
Писати власну, не чужую долю
І робити впевнений, живий і світлий крок.
Поглянь на руки — в них тримаєш всесвіт,
Поглянь у дзеркало — там воїн і дитя.
Ми збудували надії перехрестя
На самім вістрі дивного життя.
Нехай за вікном гуркочуть громовиці,
У центрі бурі в нас — ясна затишність.
Ми бережемо світло у зіницях,
Бо в кожнім "зараз" квітне наша вічність.
І ось він — ранок.