У них немає волі. Вони як великий ведмідь, якого заїли бджоли. Він метушиться, ламає вулики, але від цього тільки злішими стають бджоли. Треба жалити в саме серце. Щоб він захрипів.
Його апофеозом, вінцем цієї стратегії, стала операція "Джихад" у серпні 1996-го.
Поки в Кремлі терміново перешивали парадні мундири для другої інавгурації Єльцина, кілька сотень його бійців, просочучись крізь діри в блокаді, ніби духи гір, матеріалізувалися в самому серці Грозного, який федерали вважали уже майже зачищеним. Три дні лютих, хаотичних вуличних боїв повернули місто в пекло 1994— го. Федеральні блокпости, ще вчора впевнені у своєму контролі, опинилися в облозі. Війська, дислоковані в місті, були розірвані на ізольовані вогнища опору.
Світ облетіли кадри, що стали символом приниження й абсурду цієї війни: генерал-лейтенант Костянтин Пуліковський, багряний від люті й безсилля, в ефірі федерального телебачення погрожував стерти Грозний з лиця землі ракетними ударами, якщо бойовики не складуть зброю. І як вирок — незворушний Шаміль.
Хасав'юртівські угоди, підписані наприкінці серпня секретарем Радбезу Росії Олександром Лебедем, де-факто означали перемогу Ічкерії. Вивід федеральних військ, відстрочка рішення про статус на п'ять років — для чеченців, для польових командирів, це читалося не інакше як визнання незалежності. Перемога, вирвана ціною неймовірного напруження сил, крові й зухвалості.
Басаєв повернувся до Грозного не просто командиром, а тріумфатором, справжнім къонахом, рятівником нації. Його зустрічали натовпи, його закидали квітами, старці благословляли. Його авторитет у той момент затьмарював усіх, включаючи нового, демократично обраного в січні 1997 року президента — Аслана Алійовича Масхадова, колишнього полковника радянської армії, начальника штабу дудаєвських сил, людини обережної, дипломатичної, воцура за вдачею.
Інавгурація Масхадова у лютому 1997-го в напівзруйнованій будівлі драмтеатру пройшла під подвійним, тривожним знаком.
В одному ряду з нечисленними російськими дипломатами, що давали примарну надію на мир і відбудову, стояли, розвалившись, лідери переможених бандоутворень. Їхній камуфляж був бруднішим і войовничішим за парадні мундири охорони нового президента. Найзловіснішою фігурою в тому ряду був араб Хаттаб ібн Ульва, "амір", "брат" Басаева. Його загони міжнародних моджахедів, газаватів, були найдисциплінованішою й найбоездатнішою силою в післявоєнній Чечні. Їхня ідеологія — радикальний салафізм (який у кавказькому лексиконі міцно іменувався ваххабізмом) — була чужорідною, жорсткою й отруйною для традиційного, м'якого суфізму, що його сповідувала більшість чеченців.
Масхадов опинився в пастці, з якої не було виходу. З одного боку — країна в руїнах. Не працювали заводи, школи, лікарні. Не було світла, води, грошей. Функціонували лише базари, де торгували всім підряд, і стрімко розцвітали кримінальні "бізнеси": викрадення людей з метою викупу, контрабанда нафтопродуктів, торгівля зброєю. З іншого — юрба переможних, але абсолютно неконтрольованих польових командирів, кожен з яких був авторитетом у своєму районі або навіть у своєму кварталі Грозного. Їхня влада трималася на вірності особисто їм, а не державі.
Масхадов намагався будувати державу. Видавав укази, які ніхто не виконував. Вів нескінченні, виснажливі переговори з Москвою про компенсації, про статус. Говорив про відбудову, про закон. Його тиха, наполеглива підтримка була серед мирних жителів, серед старців, жінок, тих, хто просто хотів перестати боятися, нагодувати дітей і залатати дах. Але його влада була маревною. Шаміль Басаев, призначений ним же на пост прем'єр-міністра (в надії приборкати), демонстративно ігнорував і його, і уряд. Він рідко з'являвся в Грозному, віддаючи перевагу своїй ставці у Ведено.
Реальна сила була не в кріслах міністрів, а у вірних загонах, у контролі над ділом. Розкол поглиблювався з кожним днем. Світські абреки, вихідці з кримінального світу чи націоналістичних кіл, на кшталт ексцентричного Салмана Радуєва чи жорстокого Хункар-Паші Ісрапілова, зневажали Масхадова за м'якотілість, за спроби домовитися з шайтанами, москалями. Але вони також люто ненавиділи Басаєва й особливо Хаттаба за зневагу адатами, за зростаючий вплив шаріату й за їхній релігійний фанатизм, який сприймався як посягання на саму основу чеченського суспільства.
— Хьайн хьуна ваьххаб ву, Шаміль? — у розпачі кричав Радуєв на одному зі скандальних нарад.
— Хьан де-нана суннийн буург ду. Хьо массарна а ловзуш ву?
Басаєв у відповідь лише хмурився й пускав кільця диму, його очі, завжди трохи сумні, ставали холодними, як лід у гірському струмку.
Серпень 1998.
До літа 1998 року Чечня розкололася на три ворожі табори: табір хиткої держави (Масхадов, його президентська гвардія, частина інтелігенції), табір радикального джихаду (Басаев, Хаттаб, їхні газавати) і табір світських націоналістів і кримінальних авторитетів (Радуєв, Ісрапілов і подібні). Повітря в республіці знову було густим, але пахло воно тепер не свободою, а порохом, грішми від викупів і майбутньою нах бахам.
Приводом для вибуху стала правоохоронна діяльність.
У селі Гудермес емісари Хаттаба, встановлюючи шаріатські суди, вчинили публічну, звірячу страту кількох осіб, звинувачених у колабораціонізмі й аморальній поведінці. Дійство було настільки жорстоким, що викликало навіть серед звиклих до крові місцевих мешканців бурмотіння. Масхадов, в останній, відчайдушній спробі утвердити монополію держави на закон і суд, наказав своїй гвардії, вірній особисто йому, заарештувати головного ката — одного з командирів Хаттаба.
Наказ, на подив багатьох, виконали. Для Басаєва й Хаттаба це був не просто виклик. Це була зрада, зрада основ. У своїй ставці в гірському Ведено, в кімнаті, обвішаній картами й зеленими прапорами з шахадою, вони тримали військову раду.
Хаттаб, мовчазний і холодний, як клинок, сидів у куті й методично, з легким шипінням точив свій довгий, кривий ніж об брусок. Його чорні, глибоко посаджені очі блищали у напівтемряві.
— Хьан ціерца, Шаміль, — тихо почав він. — Цей... муртад. Масхадов. Він продався. Він продався руським і їхньому куфру. Його суд — суд тагута. Він охороняє тих, хто зраджував шахидів.
Він провів пальцем по лезу, перевіряючи гостроту.
— Треба різати. Різати, поки не пізно. Поки ця зараза не розповзлася.
Басаєв, палячи папіросу за папіросою, дивився у відчинене вікно на темніючі, величні силуети гір. Він розумів, що військова сила зараз на його стороні.
Вірні джигіти, що пройшли через пекло Грозного-96, фанатики-смертники, готові на все, арабські гроші, що текуть невичерпним потоком. І головне ідея, проста й ясна, як удар кинджала: джихад. Проти всіх невірних і проти тих, хто стає у них на шляху. Масхадов став перешкодою.
— Гаразд, — похмуро, не обертаючись, кинув він. — Відправимо йому маршот. Ультиматум. Щоб звільнив нашого чоловіка, розпустив їхній мажлис, безбожників і передав владу Раді алімів. Щоб шаріат був один на всю Ічкерію.
Він зробив глибоку затяжку й повільно випустив дим. Потім повернувся до мовчазних командирів, що сиділи навколо. Їхні обличчя були суворими.
— Але... — його голос став жорстким, командирським. — Къамаш яьккха. Збирайте загони. Брати зброю, патрони. Къамаш яьккха... До Джохара.
Останні слова зависли в повітрі. "До Джохара". Заклик до помсти, до продовження справи шахида, проти якого повстав зрадник Масхадов?
В останніх числах серпня 1998 року до Грозного знову потягнулися колони "техніки" — вантажівок, козликів, джипів з затемненими стеклами. У кузовах сиділи бородаті чоловіки в камуфляжі, з байдужими обличчями. Але цього разу їхньою метою був не руський солдат, не федеральний блокпост. Їхньою метою була власна, ледь народилася, некрепка держава. Їхні брати, учорашні побратими по окопах. Громадянська війна, та сама нах бахам, якої так боялися всі чеченські матері, вийшла з тіні й застукала кованими чобітьми по асфальту вулиць Грозного.
Аслан Масхадов стояв біля величезного, вибитого й заколоченого фанерою вікна свого кабінету в напівзруйнованому президентському палаці. Унизу, на вулиці, тьмяно горіли рідкі ліхтарі. Місто, яке він мріяв підняти з руїн, поринало в тривожні сутінки. Він чув вдалині, з боку Аргуна, добре знайомий, зловісний гуркіт. Машин Басаева, Хаттаба, Радуєва. Він заплющив очі. Перед ним пропливли образи: Джохар, що говорить про свободу на тому фатальному полі; юрби радісних людей на його власній інавгурації; перелякані обличчя жінок у Гудермесі після страти...
Насіння хаосу, посіяне вбивством Джохара й вирощене гірким, двозначним плодом Хасав'юрта, давало свій перший, смертоносний паросток. Воно розривало націю зсередини. Тихий, відданий ад'ютант постукав і увійшов:
— Пане Президенте. Вони виступають з Ведено й Аргуна. Їх багато. Що накажете?
Масхадов мовчав. Він дивився на сутінкове місто, де вже гасли рідкі вогні — люди ховалися, відчуваючи наближення бурі. Годинники його легітимної влади, відміряні історією й цією страшною грою, яку він уже не контролював, тикали, відлічуючи останні хвилини. Хвилини перед братовбивчою різаниною.
— Хьоьга хьалдадаьлла, Даьла, — прошепотів він, повертаючись від вікна. Його обличчя було попільно— сірим, очі — безкінечно втомленими.
— Хьоьга хьалдадаьлла.
Зовні, все ближче, наростав гул двигунів.
§ Розділ 1 §: Сини гір:
Гуркіт двигунів, що наростав до ранку, переріс у канонаду. Другий штурм Грозного за два роки почався не ззовні, а зсередини. Загони Басаева та Хаттаба, наче отруйне коріння, вже роками пронизували міські квартали. Їхня атака була точковою, безжалісною та ідеологічно зарядженою. Це не було військовою операцією у класичному розумінні. Це була зачистка — зачистка від маріонеток, зрадників та "невірних".
Лейтмотив: "До Джохара!" Цей клич тепер звучав не як заклик до помсти росіянам, а як пароль для атаки на колишніх побратимів. Бійці Басаєва, багато з яких пройшли через пекло 1994-95 і тріумф 1996-го, йшли в бій з фанатичною переконаністю. Їм казали: Масхадов продався Москві, розпустив справжніх моджахедів і хоче повернути закони тагута замість шаріату. Вів їх у бій не польовий командир, а "амір джихаду".
Президентська гвардія та вірні Масхадову формування (рештки загонів Суліма Ямадаєва, частина людей Руслана Гелаєва, що вагався у своїй ставці в Бамуті) тримали оборону в урядовому кварталі, навколо телецентру та в кількох укріпрайонах.