– Та тихіше ти, Владика розбудиш, – люто шипить мати на старшого сина.
– Я взагалі мовчу, — ображено напиндючується хлопчик і демонстративно відкладає у бік книжку.
– Дмитрику, давай вчи, бо завтра знов буде, як минулого разу…
– І нічого не буде!
– Кому кажу: давай вчи!
– Господи, та я й так вже все знаю.
– Тільки не треба Господа всує згадувати!
– І так не можна, і цього не можна, — в очах Дмитрика стоять сльози.
– Гаразд-гаразд, тільки не сердься, – мама, однією рукою ніжно обіймаючи сина, іншою дістає пляшечку з молоком.
– Відчуває моя душа, зараз прокинеться наш мучитель!
Дмитрик давиться від беззвучного сміху, затуляючи рота пухлими руками.
– Так, годі тут веселитися, – мама прибирає руку з плеча старшого сина, і одразу на її добродушне обличчя набігає сувора хмарка. — Читай вже давай!
– Будь ласка-будь ласка, – Дмитрик легко, незважаючи на повноту, схоплюється з лавки, низько вклоняючись.
– "Білка"! – артистично здіймаючи руку, оголошує читець.
– Тільки на півтону нижче! — мамині брови зводяться домиком.
– Єсть на півтону нижче! – Дмитрик браво клацає підборами і віддає честь.
– Чудо ти моє горохове, – благає мама, – та читай вже!
Хвіст трубою, спритні ніжки –
Плиг із гілки на сучок!
Носить білочка горішки
В золотий свій сундучок.
В неї очі, мов горішки…
З коляски раптом доноситься тонесеньке попискування.
– Все, досить, буду його годувати!
Дмитрик задоволено раз у раз бурмоче собі під ніс: "В неї очі, мов горішки…"
Тихе попискування, нарешті, змінює тихе сопіння. Отже, мучитель прокинулись і снідають.
– Мамо, а можна я качок поки погодую? – Дмитрикова рука тягнеться до батона.
– Можна-можна, – відмахується від старшого мати, з головою поглинена годуванням молодшого, – тільки не весь, щось й на обід залиш!
Дмитрик вмить відламує третину батона й широким кроком прямує до озера, залишаючи на запушеному за ніч інієм піску перші сліди.
Качки, помітивши довгоочікуваного годувальника, з усіх боків озера на шаленій швидкості стрілою несуться до хлопчика.
– Друзі мої! – волає Дмитрик. – Всі до мене! Шви-день-ко!!!
Сонце вилізло вже високо-високо, й дерева над озером спалахують багровим сяйвом.
Качки хором полюють за крихтами, вистрибуючи з води. Повітря наповнене їхнім гортанним вереском, бризками й пір'ям.
– В неї очі, мов горішки, – озеро ледве чутним відлунням вторить дзвінкому Дмитриковому голосу.
Раптом сонячний ранок, наче достигле яблуко ножем, прорізає сирена.
Дмитрик незграбно мчить до матері.
— Мамо, а що нам тепер робити? — важко дихаючи, питає він.
— А що, зрештою, робити? Та нічого! Ми вже більше не будемо бігати ховатися по укриттях… Нехай вони самі ховаються — від свого сорому!
Дмитрик аж спалахує гордістю за свою маму і швиденько повертається до неї спиною, щоб вона не помітила сліз, що так несподівано, навіть підступно, накатили йому на очі…
Жінка пильно вдивляється у міцно збудовану фігурку старшого сина, похитуючи ногою коляску.
Вона посміхається.
Війна вбиває…
Сонце цілує землю.
Життя триває.
Тріумфальна арка
Крокую парком.
Згадав Ремарка.
Війна у книжці:
і раптом — ніжність…
Та більше — сум:
вбивають красу…
Лунає сирена.
Час воєнний.
Ось їде коляска.
Пропускаю: будь ласка!
Як в поганому сні:
діти війни…
Дзеленчить горобець:
війні — кінець!
Чи брешеш, сірий?
Та як без віри?
Крокую парком.
У небі — арка…
Тріумфальна!
І сонця факел.
Чужа нога на моїй землі
Знову вибухи у нічному Києві,
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…
Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
"Де стає нога — це вже наше…"
Дзуськи!
Це наша земля — навічно!
У молитвах благаємо Бога,
запалюючи щодня свічку:
"Господи, ниспошли допомогу!".
Український Ахілл
Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні — юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
чорний вітер зник…
А в труні — юнак,
твій і мій захисник.
Що таке війна?
Це коли весна,
малюків голоси…
А в труні — юнак,
чоловік чийсь чи син.
Що таке війна?
Це коли весна,
скрізь хорали птахів…
А в труні — юнак,
український Ахілл.
Я, мама і війна
Єгору через два місяці виповниться лише п'ять років, але він вже зовсім дорослий. Недарма мама каже: "Ти мій єдиний тепер мужчина, мій захисник".
Вони з мамою удвох живуть у гуртожитку. Кімната велика, світла. Високі старовинні вікна з видом на парк. Просто під вікном — його "кабінет": маленьке дерев'яне ліжко і такі ж маленькі стіл і стільчик.
Щоправда, туалет і душова — поверхом вище. Але мама повторює, що це нічого, дурниця, що люди й не у таких умовах живуть, а в них і взагалі королівські хороми. І ще мама каже, що вони незабаром отримають квартиру. Так їй сказали після того, як тато загинув на війні — уламок влучив прямо в татусеве серце.
Коли це трапилось, Єгор був у бабусі Галі на селі. Спочатку він нічого не знав. Літо минуло, мама забрала його додому, в гуртожиток. Й одразу він побачив на стіні татусів портрет, якого раніше не було. На портреті татусь такий молодий, вродливий, у військовій формі й з маленькою квіткою в усміхнених губах.
Тепер Єгор не грає з хлопчиками у войнушку. Він уже знає, як це жахливо, коли була людина, жива, весела... Ось тато підкидає тебе майже під стелю сильними руками, ловить і притискає до себе ніжно-ніжно... Єгор іноді заплющує очі й відчуває, як його лиця торкаються трішки колючі татусеві щоки. Він і малює завжди тата з маленькими цяточками на підборідді. Й обов'язково з квіточкою у губах. Так ось була людина, а тепер її нема. Лише на портреті.
Він прагне у всьому допомагати мамі. Коли вона забирає його зі садка, буквально силою виривав один із пакетів з маминих рук. Мужчина повинен допомагати жінці. Тим більше, якщо ця жінка — твоя мама. Єгор дуже любить свою маму. Більше, ніж бабусю Галю. І навіть більше, ніж тата.
Він вважає, що мама в нього найвродливіша. Й найдобріша. Буває, він щось зробить не так, не спеціально, звичайно. Ось, скажімо, впустить пляшку молока на підлогу, намагаючись допомогти мамі розібрати господарські сумки. А вона нічого йому не скаже, як деякі мами кричать на своїх дітей: звідкіля, мовляв, руки в тебе ростуть?! Його мама одразу все кидає і біжить за ганчіркою. А він стоїть і дивиться, як вона навприсядки однією рукою збирає ганчіркою розлите молоко, а другою поправляє волосся — таке світле, запашне. Йому стає дуже гірко, що засмутив маму, якій так хотів допомогти, й він щосили намагається не розплакатися, щоб не засмутити її ще більше.
Єгор знає, що мамі не можна нахилятися, адже в її животику живе своїм прихованим від усього світу життям його майбутня сестра Настя. Й ось від цього знання на душі стає ще гірше, греблю прориває, і сльози гарячими струмками падають з його очей просто в молочну калюжку. Мама кидає ганчірку на підлогу й обіймає його, намагаючись не торкатися білими від молока долонями.
Які ж чудесні такі миті, коли можна заритися у тепле мамине тіло й загарчати, зовсім як ведмедик у зоопарку: "Ма-а-а!.."
Єгор дуже любить хвилини перед сном. Вони сидять з мамою на його ліжку і дивляться у вікно. Татусь посміхається з портрета, покусуючи квітку. Нічні метелики намагаються прорватися у кімнату, з легким тріском б'ючись об штори. На небі визрівають перші зорі. Мама завжди каже, що десь серед них літає татусева душа, заглядаючи до них у вікна.
Нарешті мама цілує його у маківку, а він цілує, чуйно прислухаючись, мамин живіт.
"На добраніч", — разом кажуть одне одному мати і син. Їм треба набратися сил, щоб зустріти завтрашній день з гарним настроєм. Попри те, що за вікном час від часу спалахують вогненні траси снарядів, а нічну тишу розрізає тужливий крик сирени. Попри те, що батько завжди посміхатиметься лише з портрета…
Мама твердить, що зневіра — це гріх. Єгор поки що не зовсім у всьому цьому розбирається. Але він вірить мамі, твердо знаючи, що вона ніколи його не обманює.
Кремлівська гопота
Уночі на 28 вересня росіяни обстріляли столицю, пошкоджені житлові будинки та об'єкти цивільної інфраструктури у Соломʼянському, Святошинському, Голосіївському, Дарницькому та Дніпровському районах.
У Києві вже четверо загиблих, серед них 12-річна дівчинка…
Тим кремлівським правителям, які віддають накази гатити вночі ракетами, "кинджалами" і "шахедами" по мирних українських містах, абсолютно начхати на те, що ось за тим вікном хлопчик солодко спить після напруженого дня у школі, а за цим — бабуся прощається із життям, читаючи свої останні молитви, а там, на першому поверсі, молода мама намагається нагодувати груддю зниклим через страшні вибухи молоком…
Кремлівська гопОта
з кривавого днища
прагне до чорта —
вбивати і нищити.
Важка вкрай робота —
гопоту ту знищити,
але це турбота
про волю Всевишнього…
Зірка на ім'я Олександра
Російські окупанти офіційно стверджують, що б'ють лише по військових об'єктах…
28 вересня 2025 року внаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула 12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.
Знов військові об'єкти — діти!
Витягують з-під завалу
юну зовсім, тендітну…
Вона мріяла, малювала…
Придивіться зірко —
над головою зараз
спалахує зірка
на ім'я Олександра…
Херсон. Дитяча лікарня
Уранці 29 жовтня російська артилерія атакувала дитячу лікарню в Херсоні, внаслідок чого постраждали дев'ятеро людей. Серед постраждалих — четверо дітей і троє медичних працівників. Зокрема поранена 9-річна дівчинка: у неї мінно-вибухова травма й уламкове поранення гомілки. Один із працівників лікарні перебуває у тяжкому стані й наразі в операційній. Ще двоє медиків — у стані середньої тяжкості…
Знову обстріли бандитів,
знов страждають бідні діти!
Б'ють цинічно прямо зранку:
ось дівча мале із травмою,
лікарів самих лікують…
Та летить брехня, мов куля,
у закриті вуха ватою:
ППО це винувата…
Чуєте, дівча ридає?
Чуєте, дівча ридає?
Чуєте, дівча ридає?
Юрій Гундарєв, Воєнні рядки (збірка).
Тернопіль. Пекло
У ніч проти 19 листопада російські загарбники атакували Тернопіль ракетами і дронами, знищивши багатоквартирний будинок, що спричинило обвал з дев'ятого по третій поверх.
Тут згоріло живцем 19 людей, із них три дитини: 5, 7 і 16 років…
Кремлівські очільники стверджують, що російські війська нібито б'ють "виключно по військових об'єктах, жодних ударів по соціальних об'єктах не завдається".