– Та тихіше ти, Владика розбудиш, – люто шипить мати на старшого сина.
– Я взагалі мовчу, — ображено напиндючується хлопчик і демонстративно відкладає у бік книжку.
– Дмитрику, давай вчи, бо завтра знов буде, як минулого разу…
– І нічого не буде!
– Кому кажу: давай вчи!
– Господи, та я й так вже все знаю.
– Тільки не треба Господа всує згадувати!
– І так не можна, і цього не можна, — в очах Дмитрика стоять сльози.
– Гаразд-гаразд, тільки не сердься, – мама, однією рукою ніжно обіймаючи сина, іншою дістає пляшечку з молоком.
– Відчуває моя душа, зараз прокинеться наш мучитель!
Дмитрик давиться від беззвучного сміху, затуляючи рота пухлими руками.
– Так, годі тут веселитися, – мама прибирає руку з плеча старшого сина, і одразу на її добродушне обличчя набігає сувора хмарка. — Читай вже давай!
– Будь ласка-будь ласка, – Дмитрик легко, незважаючи на повноту, схоплюється з лавки, низько вклоняючись.
– "Білка"! – артистично здіймаючи руку, оголошує читець.
– Тільки на півтону нижче! — мамині брови зводяться домиком.
– Єсть на півтону нижче! – Дмитрик браво клацає підборами і віддає честь.
– Чудо ти моє горохове, – благає мама, – та читай вже!
Хвіст трубою, спритні ніжки –
Плиг із гілки на сучок!
Носить білочка горішки
В золотий свій сундучок.
В неї очі, мов горішки…
З коляски раптом доноситься тонесеньке попискування.
– Все, досить, буду його годувати!
Дмитрик задоволено раз у раз бурмоче собі під ніс: "В неї очі, мов горішки…"
Тихе попискування, нарешті, змінює тихе сопіння. Отже, мучитель прокинулись і снідають.
– Мамо, а можна я качок поки погодую? – Дмитрикова рука тягнеться до батона.
– Можна-можна, – відмахується від старшого мати, з головою поглинена годуванням молодшого, – тільки не весь, щось й на обід залиш!
Дмитрик вмить відламує третину батона й широким кроком прямує до озера, залишаючи на запушеному за ніч інієм піску перші сліди.
Качки, помітивши довгоочікуваного годувальника, з усіх боків озера на шаленій швидкості стрілою несуться до хлопчика.
– Друзі мої! – волає Дмитрик. – Всі до мене! Шви-день-ко!!!
Сонце вилізло вже високо-високо, й дерева над озером спалахують багровим сяйвом.
Качки хором полюють за крихтами, вистрибуючи з води. Повітря наповнене їхнім гортанним вереском, бризками й пір'ям.
– В неї очі, мов горішки, – озеро ледве чутним відлунням вторить дзвінкому Дмитриковому голосу.
Раптом сонячний ранок, наче достигле яблуко ножем, прорізає сирена.
Дмитрик незграбно мчить до матері.
— Мамо, а що нам тепер робити? — важко дихаючи, питає він.
— А що, зрештою, робити? Та нічого! Ми вже більше не будемо бігати ховатися по укриттях… Нехай вони самі ховаються — від свого сорому!
Дмитрик аж спалахує гордістю за свою маму і швиденько повертається до неї спиною, щоб вона не помітила сліз, що так несподівано, навіть підступно, накатили йому на очі…
Жінка пильно вдивляється у міцно збудовану фігурку старшого сина, похитуючи ногою коляску.
Вона посміхається.
Війна вбиває…
Сонце цілує землю.
Життя триває.
Тріумфальна арка
Крокую парком.
Згадав Ремарка.
Війна у книжці:
і раптом — ніжність…
Та більше — сум:
вбивають красу…
Лунає сирена.
Час воєнний.
Ось їде коляска.
Пропускаю: будь ласка!
Як в поганому сні:
діти війни…
Дзеленчить горобець:
війні — кінець!
Чи брешеш, сірий?
Та як без віри?
Крокую парком.
У небі — арка…
Тріумфальна!
І сонця факел.
Чужа нога на моїй землі
Знову вибухи у нічному Києві,
вкотре прагнуть нас залякати,
щоб, нарешті, ми всі заскиглили,
що готові уже все віддати…
Ось лунають заяви безбашенні
правителів руськіх:
"Де стає нога — це вже наше…"
Дзуськи!
Це наша земля — навічно!
У молитвах благаємо Бога,
запалюючи щодня свічку:
"Господи, ниспошли допомогу!".
Український Ахілл
Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні — юнак,
наче просто спить.
Що таке війна?
Це коли весна,
чорний вітер зник…
А в труні — юнак,
твій і мій захисник.
Що таке війна?
Це коли весна,
малюків голоси…
А в труні — юнак,
чоловік чийсь чи син.
Що таке війна?
Це коли весна,
скрізь хорали птахів…
А в труні — юнак,
український Ахілл.
Я, мама і війна
Єгору через два місяці виповниться лише п'ять років, але він вже зовсім дорослий. Недарма мама каже: "Ти мій єдиний тепер мужчина, мій захисник".
Вони з мамою удвох живуть у гуртожитку. Кімната велика, світла. Високі старовинні вікна з видом на парк. Просто під вікном — його "кабінет": маленьке дерев'яне ліжко і такі ж маленькі стіл і стільчик.
Щоправда, туалет і душова — поверхом вище. Але мама повторює, що це нічого, дурниця, що люди й не у таких умовах живуть, а в них і взагалі королівські хороми. І ще мама каже, що вони незабаром отримають квартиру. Так їй сказали після того, як тато загинув на війні — уламок влучив прямо в татусеве серце.
Коли це трапилось, Єгор був у бабусі Галі на селі. Спочатку він нічого не знав. Літо минуло, мама забрала його додому, в гуртожиток. Й одразу він побачив на стіні татусів портрет, якого раніше не було. На портреті татусь такий молодий, вродливий, у військовій формі й з маленькою квіткою в усміхнених губах.
Тепер Єгор не грає з хлопчиками у войнушку. Він уже знає, як це жахливо, коли була людина, жива, весела... Ось тато підкидає тебе майже під стелю сильними руками, ловить і притискає до себе ніжно-ніжно... Єгор іноді заплющує очі й відчуває, як його лиця торкаються трішки колючі татусеві щоки. Він і малює завжди тата з маленькими цяточками на підборідді. Й обов'язково з квіточкою у губах. Так ось була людина, а тепер її нема. Лише на портреті.
Він прагне у всьому допомагати мамі. Коли вона забирає його зі садка, буквально силою виривав один із пакетів з маминих рук. Мужчина повинен допомагати жінці. Тим більше, якщо ця жінка — твоя мама. Єгор дуже любить свою маму. Більше, ніж бабусю Галю. І навіть більше, ніж тата.
Він вважає, що мама в нього найвродливіша. Й найдобріша. Буває, він щось зробить не так, не спеціально, звичайно. Ось, скажімо, впустить пляшку молока на підлогу, намагаючись допомогти мамі розібрати господарські сумки. А вона нічого йому не скаже, як деякі мами кричать на своїх дітей: звідкіля, мовляв, руки в тебе ростуть?! Його мама одразу все кидає і біжить за ганчіркою. А він стоїть і дивиться, як вона навприсядки однією рукою збирає ганчіркою розлите молоко, а другою поправляє волосся — таке світле, запашне. Йому стає дуже гірко, що засмутив маму, якій так хотів допомогти, й він щосили намагається не розплакатися, щоб не засмутити її ще більше.
Єгор знає, що мамі не можна нахилятися, адже в її животику живе своїм прихованим від усього світу життям його майбутня сестра Настя. Й ось від цього знання на душі стає ще гірше, греблю прориває, і сльози гарячими струмками падають з його очей просто в молочну калюжку. Мама кидає ганчірку на підлогу й обіймає його, намагаючись не торкатися білими від молока долонями.
Які ж чудесні такі миті, коли можна заритися у тепле мамине тіло й загарчати, зовсім як ведмедик у зоопарку: "Ма-а-а!.."
Єгор дуже любить хвилини перед сном. Вони сидять з мамою на його ліжку і дивляться у вікно. Татусь посміхається з портрета, покусуючи квітку. Нічні метелики намагаються прорватися у кімнату, з легким тріском б'ючись об штори. На небі визрівають перші зорі. Мама завжди каже, що десь серед них літає татусева душа, заглядаючи до них у вікна.
Нарешті мама цілує його у маківку, а він цілує, чуйно прислухаючись, мамин живіт.
"На добраніч", — разом кажуть одне одному мати і син. Їм треба набратися сил, щоб зустріти завтрашній день з гарним настроєм. Попри те, що за вікном час від часу спалахують вогненні траси снарядів, а нічну тишу розрізає тужливий крик сирени. Попри те, що батько завжди посміхатиметься лише з портрета…
Мама твердить, що зневіра — це гріх. Єгор поки що не зовсім у всьому цьому розбирається. Але він вірить мамі, твердо знаючи, що вона ніколи його не обманює.