Від щоденних телефонних хвастощів зятя мене рятує те, що я маю вушні затички та ще й надіваю на голову величезні будівельні навушники для захисту від шуму, тож не чую, що він говорить, нічого не коментую і не дратую свого названого сина. Зять нарешті зрозумів, що нам не дуже подобаються його перебільшення щодо нашого щасливого життя в Канаді, та й байки про цю звичайну розвинену країну, як про рай на землі, які він телефоном розповідає всім своїм знайомим в Україні, тож тепер любить сам в авто агітувати за переїзд в Північну Америку та вихваляється своїм вдалим сьогоднішнім життям. Годинами сидить в авто й може говорити, що хоче, не побоюючись, що домашні іронічно чи з посмішкою можуть ставитися до його слів. Школа, що свої сили зять розтринькує на некваліфіковану фізичну роботу, аби працював у рекламній агенції, то йому там ціни не було! Чого тільки варта його реклама Канади. Аби люди планети слухали мого зятя, а не тупих і нудних блогерів, яким за розхвалювання Канади платять ті, хто на імміграції до цієї країни заробляють мільярди, то прикордонники могли мати великі проблеми: Канаду, як США, звідусіль би штурмували нелегали; на човнах, як колись кубинці, намагалися плисти океаном та вистрибували з пароплавів, які пропливають мимо канадських берегів і вплав добиралися до райської землі, де все задарма.
У Канаді, де, взагалі, не заведено хвастатися, будь – яка розмова зятя перетворюється на суцільний потік хвастощів і має підкреслювати його крутість і великі життєві досягнення, викликати заздрощі й повагу. На свій день народження зять запросив повен дім гостей й урочисто оголосив, що наступного року на таке саме свято запросить їх усіх в ще більший будинок, чого, звісно, не відбулося, але тоді дехто з присутніх від заздрощів лише зубами заскреготав. Ніхто з тих 20 людей так і не запросив зятя на свій день народження. Я у Києві працював двірником і мені доводилося часто спілкуватися з безхатьками – це були "найкрутіші мужики", яких я знав. Люди знаходилися на соціальному дні й заради підняття власного престижу такі історії про себе вигадували, що я не встигав дивуватися та захоплюватися їхньою фантазією. Я не чув, щоб хтось з українських біженців ще хизувався своїми статками. Деякі біженці розповідають канадцям такі історії про війну, що в місцевих волосся стає дибки. Мій знайомий спілкується з українцями, які вже третій рік безплатно живуть у підвалі канадців, де мають усі зручності для проживання – спальні, кухню, ванну, вбиральню. Чимало українців приїхали до Канади з великими грошима, хоч про це й бояться розповідати. Моя родичка вивезла з України золоті й срібні злитки та велику суму у валюті. Добре, що уряди України й Польщі заборонили митникам перевіряти речі біженців. Можливо, відсутності митного огляду в перші дні початку повномасштабного нападу раділи не лише біженці, а й контрабандисти та наркоторговці. Не знаю наскільки це відповідає дійсності, але по потягу, яким я виїздив тоді з Києва до Польщі, повзла чутка, що з кількох сотень студентів з Азії, які теж їхали в тому потязі, дехто перевозив наркотики, начебто, один з молодиків навіть розсипав наркотичний порошок у своєму купе. Люди часто чимось насмішать, навіть, коли їм загрожує смерть! Чомусь найбільше після прибуття нашого потягу на залізничний вокзал у Польщі мені запам'яталася пенсіонерка, яка зв'язала кілька простирадл і тягла за собою набагато старшу жінку. На диво, прив'язана старенька не перечіпалася й не падала, а, мені, здалося, що іноді навіть злегка підстрибувала. Я допоміг їм нести речі й дізнався, що це невістка, яка не захотіла залишати свою свекруху одну в Києві. Нині іноді думаю чи може ця невістка виганяти з дому свою свекруху, як мій зять виганяє мене з дружиною?.. Моїх родичів – мільйонерів, пенсіонерку разом з її матір'ю і сином, безплатно поселили у привітних польських лесбійок і українки понад рік зображали з себе бідняків: не могли навіть купити якихось смаколиків у невеличкому польському селі, де кожна людина на виду. А мати пенсіонерки не могла ні на хвилину вийти з кімнати зі скарбами. Така поведінка почала викликати підозри у польських селян, які нутром відчувають золото та гроші, і українські біженці змушені були швидко знайти спонсорів та переїхати у величезний холодний замок в Англії, де господарка швидко розібралася з ким має справу, незлюбила біженців і почала дозволяти українцям користуватися електроплитою для приготування їжі лише раз на тиждень, тримала низьку температуру в кімнатах, а потім, взагалі, почала виганяти мільйонерів. Добре, що уряд Великобританії надав їм безплатне соціальне житло. Інша моя родичка вивезла з України рюкзак, повен валюти, і змушена була спати з ним та майже пів року не залишала в номері готелю, не випускаючи з рук ні на секунду. Особливо рюкзак привертав увагу, коли хтось, зокрема і я, пропонував потримати чи допомогти піднести нелегку ношу. Родичка змогла трохи розслабитися лише коли поселилася в іншому, тепер вже п'ятизірковому готелі з великим сейфом та поклала частину валюти на банківський рахунок.
Багато знайомих зятя, з якими нині підтримує відносини, — це колишні клієнти, які ремонтували в нього телефони. Я не дуже розумію чому такий компанійський чоловік не спілкується з однокурсниками, з якими вчився у політехнічному інституті й однокласниками з шкільних років. Бо вони знають який він насправді й перед ними не дуже можна хвастатися? Але найбільше такі хвастощі зятя подобаються тим, у кого зять винаймає житло. За такі розмови господарі першого будинку дякували Небесам, що послали їм такого багатого Буратіно і підняли зятю орендну плату за будинок для його сім'ї більше, ніж на третину, а господарі другого будинку – на чверть. У Канаді заборонено за рік підіймати орендну плату більше, ніж на 5 відсотків, й аби зять не полінився зайнятися пошуком оренди за нормальними цінами й відмовився від набагато завищеного винаймання житла, запропонованого його добрими приятелями, то мав би значну економію грошей. У Києві відчувалася вроджена розвинута інтуїція зятя, а в Канаді зять втратив пильність, легко ведеться на інтриги та обман канадців, не відчуває підступності та бажання надурити. Усім українцям, які разом з нами приїздили до Канади, держава безплатно надавала проживання в готелі мінімум на 14 днів для того, щоб люди цей час витратили на пошук оренди й роботи. Багато українців місяцями жили безплатно: ніхто б виганяв на вулицю і мою вагітну доньку. Українцям допомагав Червоний хрест та благодійники, які зустрічали всіх українців в аеропорту і відправляли на безплатне проживання. Та всі ці пільги не для майбутнього канадського мільйонера і мій зять про таке й слухати не захотів. Яке безплатне проживання? Прекрасних друзів — канадців потрібно виручати! І потягнув свою сім'ю на хутір в будинок, який власники через свою жадібність і розміщення житла біля високовольтних веж не могли здати в оренду місяцями, а коли й знаходили охочих, то таких підозрілих, що сусіди боялися на них дивитися, а не те, що розмовляти з ними.
Коли розповіді зятя про його "шалені київські заробітки і багату рідню" почув власник підвалу, куди бригадир будівельників поселив його після приїзду до Канади, то це був один з найщасливіших днів у життя звичайного канадського патологічно жадібного мільйонера, який має у власності кілька житлових будинків середньою вартістю мільйон доларів у невеликому містечку біля канадського Нью – Йорку, міста Торонто, а у вільний час від няньчення дітей час їздить по вулицях і видивляється чи ніхто не викинув речей, які можна перепродати і заробити кілька доларів. Завжди усміхнений і привітний мільйонер забив усі свої гаражі знайденим на вулицях мотлохом і потихеньку продає непотріб або обставляє ним свої будинки. Власники житла часто зображають приязнь і хочуть надурити. Поки що з зятем це у них виходить. Договори винаймання житла укладають лише на рік, щоб потім підняти вартість оренди. Хитрий канадець зрозумів, що має справу з дуже наївним простаком, котрий вважає Канаду раєм, населеними ангелами. Для солідності, певне, спочатку канадець хотів назватися колишнім генералом чи депутатом, а потім вирішив відкрити таємницю, що він великий учений з ледве не секретної лабораторії, до того ж ще й професор. І вгадав. Слово "професор" справило магічне враження на зятя і його рідним знадобилося чимало часу, щоб хоч трохи розвіяти цей обман. У душі зять теж вважав, що легко міг стати великим вченим, якому просто не дали себе реалізувати. І от два великі вчені стали великими друзями. Їх міцна дружба почалася з того, що кмітливий канадець чи його дружина, яка теж ніде не працює й видає себе за рієлтора, запропонували виручити українця і здати йому свій найпроблемніший будинок, який всупереч здоровому глузду чи за хабар розміщений впритул до лінії високовольтних передач. Звісно, ні одна нормальна людина, коли бачила високовольтні вежі ледь не на подвір'ї будинку, не погоджувалася тут жити або жила недовго, доки не змогла знайти іншу оренду. Оскільки доля послала канадцям внука і сина мільйонерів, то гостинні люди по – дружбі виставили ціну за оренду не 1800 доларів, як здавали до цього, а 2800. За хвастощі потрібно платити! Радості зятя не було меж: власник будинку – професор! Справжній учений! Керівник лабораторії! Про це знали уже жителі не лише Канади, а й знайомі зятя в Україні, Великобританії, Німеччині, Польщі. Щасливий зять перевіз до будинку біля високовольтних проводів свою вагітну дружину і її батьків.