Сама сорочка поцяцькована різними малюнками, а жабо в колір волосся гнома. Борода лежить на жабо як на тарілці, і мені думається, що така форма комірця була вигадана для візуального збільшення бороди.
Забарвлення одягу підібране зі смаком. У бороду та в густу гриву волосся заплетено кілька кольорових стрічок. Складається враження, що перед вами гном певного заможного статусу.
Лівою рукою гном тримається за луку сідла, праву впер у бока, і займається тим, що безсоромно роздивляється мене з таким же інтересом, як і я його. Очі у нього маленькі, але живі й блискучі. В них світяться розум, мудрість і хитрість.
Подумалося: "ділок". Такий свого не промине. Про палець і руку по лікоть – це про нього. Я приклав праву руку до області серця й кивнув на знак привітання. Не міняючи пози, гном кивнув у відповідь. І хоч поза його була доволі гордовитою, він виконав кивок із такою повагою і власною гідністю, що мені навіть захотілося вклонитися йому ще раз.
Читач може подумати: навіщо це я розшаркуюся перед персонажами свого ж власного сну? Певно, це якийсь соціальний складник виховання.
Може, ви колись спостерігали, як діти граються у "Доньки — матері", або просто із ляльками.
Вони розводять між своїми ляльками ті ж самі політеси, які спостерігають у дорослих. От і мені просто подобається відігравати свою роль і спостерігати, як персонажі, яким я надаю життя, демонструють унікальні риси особистості.
Коли голова ящера порівнялася зі мною, гном утратив до мене інтерес і зосередився на дорозі. Я ж заходився розглядати другого вершника. Точніше, вершницю.
Дівчина середнього зросту на фоні гнома видається високою навіть у сідлі. Одягнена вона у цікавий махровий комбінезон грубого плетіння і, крім того, більший, ніж треба, на кілька розмірів.
Знаєте, люблять дівчата одягати, щось таке безформене, що висне звідусіль. Цей одяг був виконаний із чогось, на кшталт еластичного зеленого поролону.
І взагалі, можна сказати, що ця дівчина вся зеленого кольору. Шкіра у неї ніжно-салатового відтінку. Волосся – темно-зелене. Копиця маленьких кучерів, неначе хазяйка зробила хімію і на вулиці попала під дощ, прибрана назад і закладена за подовжені, немов у ельфів, вуха.
Очі… Так, очі варті особливої уваги. Ніжно-салатового кольору. Ніби підсвічені зсередини, величезні, ельфійського розрізу, що доходить мало не до скронь. Очі у неї такі великі, що незнайомка, враховуючи вузьке підборіддя, схожа на богомола.
Ще зацікавили ноги. Дівчина була босоніж, й увагу до себе прикували довгі пальці на ногах. Настільки довгі, що зеленошкіра незнайомка не спирається ногами на рогові вирости на шкірі ящера, що заміняють вершникам стремена, а тримається за них.
Загалом, якби не колір шкіри, я міг би вважати, що незнайомка належить до найкращих зразків ельфійського народу. Але зелена шкіра…
Я можу так добре роздивитися зеленошкіру дівчину, бо вона зовсім не звертає на мене уваги, і мені не доводиться зустрічатися з нею поглядом. Увага дівчини прикута до чогось, що нагадує багатогранний кристал, розміром із куряче яйце. Дівчина, відкинувшись на спинку сідла, пильно вдивляється в кристал, що тримає обома руками, намагаючись щось там розгледіти. На жаль, мені не видно, що такого цікавого вона там знайшла.
Окинувши оком фургон, навантажений великою кількістю коробок, зауважив для себе, що зроблена тарантайка на совість, повністю з одного сорту дерева. Борта і колеса відполіровані до блиску і покриті лаком. Але роблю своїй підсвідомості зауваження, бо вважаю конструкцію на шести колесах дуже неповороткою. Тож не варто дуже відхилятися від реальності.
Виходжу за фургоном на дорогу і продовжую йти за дивним транспортом, що чим далі, тим більше від мене віддаляється. Майнула думка трохи підбігти, наздогнати фургон, і попроситися під'їхати на возі, але вчасно розумію, що втрачаю контроль над сном, тому що за бажанням я просто можу перенестися у повітрі й досягти цілі як польотом, так і телепортацією, а думкою про попутку починаю не диктувати своєму сну свої закони, а підлаштовуватися до законів реальності, які сам же і накидаю на цей сон.
Тим більше зараз нікуди не поспішаю й збільшувати швидкість пересування мені зовсім не потрібно. Тому поновив контроль над сном, розглянувши відкриті долоні, та й рушив собі далі дорогою.
А куди прямує фургон? Напевне, десь там, удалині, повинно знаходитися якесь місто. Швидше за все, воно там і знаходиться, можливо, його вже повинно бути видно, але заважає чи то туман, чи то хмари на небокраї.
Подих вітру розвіює морок і попереду можна бачити величне місто… Ну, не зовсім місто… Швидше, зовсім не місто. Схоже на село. Багато маленьких хаток розкидані між невеличкими деревцями. Не зовсім хатки. Швидше, насипні горбики землі з дуже крутими схилами й великою кількістю отворів.
Отвори-двері знаходяться на рівні землі. Вони заввишки близько метра. Отвори-вікна знаходяться на різній висоті. Вочевидь, поняття поверхів тут не існує. Горби-хатки хоч і знаходяться в оточенні зелені, але їхні стіни подекуди несуть на собі сліди пожежі.
На вершечку кожної хатки-горба знаходиться незрозуміла помаранчева шапочка. Неначе на вершині кожної будівлі хтось перевернув глечик із фруктовим гоголем-моголем, і помаранчева піна розтеклася по вершечку горба, застигла і тепер слугує такою дивною прикрасою.
Фургон уже досяг перших будівель і сховався за ними. У цих глиняних хатках хтось повинен жити. Наближаюсь, бачу мешканців. Це не люди. Цих істот також не можна віднести до всіх тих мешканців, що я створив у лісовій локації. Ці істоти схожі на єнотів.
Усе було б нічого, але я точно пам'ятаю, що мав колись бажання створити єнотів, але руки до них так і не дійшли. Про всяк випадок перевіряю контроль, вкотре фіксуюся у свідомому сновидінні, списую невідомих єнотоподібних створінь на жарти підсвідомості й вирішую роздивитися їх ближче.
Що добре уві сні – це те, що варто захотіти отримати інформацію, як невідомо звідки приходить повне розуміння того, що знаходиться перед тобою і про що ти забажав отримати знання.
У жителів на околиці села відбуваються збори. Підхожу ближче і зупиняюся за задніми рядами умовного кола, в центрі якого один з єнотів, бурхливо жестикулюючи, про щось розповідає оточенню.
Поспостерігавши, заспокоююся з приводу непрошених гостей у моєму сні. Цих істот можна зі спокійним серцем списувати на закид моєї підсвідомості, бо створені вони з відомих мені запчастин. Зовні дуже схожі на єнотів. Розмірами трохи більше необхідного. Більшість стоять на задніх лапах у позі ховрашків і слухають доповідача. На єнотів вони схожі мордочкою, трохи більшою, ніж в оригінала.
Зовнішні риси також наявні: темні плями довкола очей, темна смужка по центру носа, білі брови та білі щічки з вусами. Замість смугастого хвоста вони мають лисий хвіст бобра, який використовують під час стояння як третю точку опори. Задні лапи короткі. Передні набагато довші.
У той час, коли більша частина істот стоїть та слухає доповідача, десь третина єнотів займається своїми справами. Деякі чухаються, деякі приводять до ладу свій одяг.
Обладунки в усіх різні, але зроблені за одним принципом. Багато ремінців по всьому тілу, які обплутують звірят по різних траєкторіях, і до яких прив'язуються різні торбинки та речі.
Декілька єнотів грають у квача, носяться на чотирьох ногах один за одним. Вочевидь, так бігати їм зручніше. На мене аборигени не звертають ніякої уваги, оминаючи мої ноги, наче стовбури дерев.
Один невеликий єнот деякий час ховався за мною від погоні. Все це збіговисько нагадує дитячий садок. Хтось грається, хтось слухає, хтось займається своїми справами.
Як хазяїн сну, я, звісно, розумію, про що вони тут говорять. Із цікавістю слухаючи, ділю їхню мову на звуки. Намагаюся спостерігати за процесом розуміння мною їхньої мови.
Булькотять вони, звісно, по-своєму, але я чую їхнє бурчання, як дуже споріднену мову, діалект української, в якому слова звучать дивно, незвичайно, але сенс зрозумілий.
Як тільки я починаю зосереджено вслуховуватися у вимову, відразу перестаю розуміти зміст. Тому вирішую пожертвувати звучанням заради сенсу. Все одно повторити за звірятами я не зможу жодного речення. Але мені все зрозуміло, тому жалітися нема на що.
Крім того, я вже довідався багато про народ зейців.
Цей світ вони називають Зея. На мою думку, назва дуже споріднена із Землею, але міняти щось мені ліньки, тому просто спостерігаю за всім. Отже, світ – Зея, народець – зейці. Самець – зейць, самка – зейка, маленький – зейча. Не знаю, навіщо мені ця інформація, але за що купив, за те і продаю.
Народ зейців – найстарший народ на Зеї. Можна сказати – корінні жителі. Ельфи, орки, гобліни, гноми та інші з'явилися пізніше…
Далі багато інформації про те, що зейці наймиролюбніші, їх усі люблять, і на них у цьому світі все тримається.
Складається враження, що по моєму запиту інформацію мені надав якийсь зейський пропагандист. Вирішую залишити й це поза увагою.
Місцеве зборище занепокоєне тим, що посланець від дріади із найближчого лісу передав для молоді до громади зейців кристали переходу, а обручі для приживлення передати забув.
Унаслідок такого неподобства всі демонструють своє обурення і занепокоєння, але в ліс за обручами ніхто зі старших іти не хоче, а молодим іще рано так далеко ходити, та й небезпечно, бо кристалів переходу вони ще не мають.
Я зрозумів, що ці збори, скоріше, просто балаган для підтримки загального ажіотажу і рушаю далі, іноді майже переступаючи через занепокоєних проблемою зейців. Далі подорожую широкою дорогою між хатками-горбами, слідом за фургоном, сліди від якого добре помітні.
Зрозумілими стали й хатки зейців. Будуються вони всією громадою. Коли створюється нова сім'я, громада починає наносити глину з травою в одну кучу. Під час будівництва в хатинці створюються кімнати, зали, коридори.
Зрештою, виходить звичайна глинобитна хатка, лише трохи дивної форми. Міцності пагорба надає штучна пожежа, яку розводять самі зейці після будівництва. Наносять повну хатку хмизу, а потім підпалюють всю споруду. Глина обпалюється і стає міцнішою.
Попіл усередині, звісно, прибирають, але зовні на стінах лишаються сліди великого вогнища, допоки дощі не змивають їх остаточно.