Ще трохи й два противники знову зчепляться в сутичці. Наша з дружиною жертовна любов готується до бою з кам'яним егоїзмом зятя. На столі стоїть недопитий чай і тюбики з протиопіковими мазями.
У повітрі літає відлуння того стільця, з якого впав мій внук. Це був не нещасний випадок, а злочинна неуважність людини, зацикленої на собі. Коли малюк схопився за вогонь, зять не рятував — він приховував. Він затискав обпечену руку сина, не даючи її обробити, аби тільки родина не дізналася про масштаб його провини. Хвилини, втрачені на його брехню, перетворилися на величезні водянки на руках онука.
Ми втомлені, бо дитину з великими потугами ледве вклали спати вдома після важкого дня, проведеного у відділенні швидкої допомоги одного з госпіталів Міссісаги.
Я стою біля вікна, мої плечі здригаються від стримуваного гніву. Зять сидить за столом, розвалившись на стільці, і роздратовано гортає стрічку в телефоні, не піднімає очей і каже:
— Ну чого ви мовчите? Дихаєте так, наче я катування в підвалі влаштував. Випадковість. З ким не буває? У Канаді теж діти падають і обпікаються.
Я повертаюся повільно, мій голос тремтить від напруги:
— Випадковість? Випадковість — це коли іграшка зламалася. А коли ти бачиш, що дитина корчиться від болю, і брешеш в очі, щоб врятувати свою нікчемну шкуру від сорому — це не випадковість. Це діагноз.
Зять різко відкладає телефон.
У його голосі з'являється метал:
— Та що ви знаєте про мій сором? Я сюди приїхав, щоб у нас життя було! Я від усього відмовився заради вас! Я тут — ніхто, і ще ви вдома влаштовуєте судилище. Я просто не хотів істерики через дрібницю.
Я йду в наступ:
— Дрібницю? У дитини руки в міхурах, він спати не може! Ти затиснув йому другу руку, ти не давав її обробити! Чому? Бо визнати, що ти скалічив дитину на обох руках — це вже занадто для твого его? Тобі було важливіше здаватися хорошим татом 5 зайвих хвилин, поки син згорав заживо!
Зять мовчить та його думки клекочуть:
"Він дивиться на мене так, ніби я монстр. Але я просто хотів, щоб усе було тихо. Якби вони не кричали, я б сам усе владнав. Вони всі хочуть моєї крові — і там, в Україні, і тут, на цій стерильній кухні. Я просто хочу, щоб мені дали спокої. Я не просив цієї відповідальності".
Я підходжу ближче, вказую на його бороду й кажу:
— Ти відпустив цю бороду, щоб здаватися старшим. Але під нею — все те саме обличчя переляканого хлопчика, який розбив вазу і сховав осколки під килим. Тільки зараз під килимом — обпечене м'ясо твого сина.
Зять схоплюється й стілець з гуркотом падає:
— Досить! Я тут господар! Я вирішую, що важливо, а що ні! Ви тут гість, не забувайте!
Я відповідаю тихо, з нищівним спокоєм:
— Ти не господар. Ти – водянка на тілі сім'ї. Ти наповнений лише власною слабкістю й страхом. Ти втік від війни, але притягнув руйнування у власний дім. Знаєш, чому вихователі в садку плакали? Не від ран. А від того, що внук сказав: "Тато сказав не плакати, бо він закриє мене в кімнаті".
Зять завмирає. Його очі на мить бігають, шукаючи виправдання, але він лише знову хапає телефон — свій єдиний прихисток від реальності. Зять кричить:
— Наклеп! Дитина просто нафантазувала. Ви всі проти мене.
— Проти тебе лише одна річ. Твоя совість. Але здається, вона залишилася десь на кордоні, коли ти перетинав його вночі.
Зять, як іржа на чистому металі родинного спокою — непомітно роз'їдає все, до чого торкається. Його дубовий непробивний егоїзм — як вакуум: він висмоктує повітря з кімнат будинку й ми задихаємося та невдовзі почнемо битися в агонії.
У свої 43 роки зять залишається жахливою подобою чоловіка – величезною бородатою дитиною, яка так і не доросла до відповідальності й лише вдає дорослу силу. Борода не робить чоловіком того, хто всередині залишається пожежею, що шукає жертву. Дитинство зятя на п'ятому десятку літ тягне родину на дно. Його егоїзм настільки абсолютний, що ми боїмося залишати з ним внука навіть на хвилину.
Зять як водянку на тілі нашої сім'ї. Він дійсно став небезпекою для дитини. Зять роздутий порожнечею, яка завдає болю іншим.
48.Подарунок Бога: Вождь червоношкірих
Бійтеся своїх бажань —
Бог може почути їх буквально
Я жив у Києві в будинку біля церкви святого Василя Великого. Цю церкву вважають місцем, де молитва має особливу силу для здійснення щирих прагнень. Папа Римський Іван Павло II відвідав і поблагословив церкву.
Перед початком повномасштабної війни Росії проти України у цій церкві я, самотній, довів себе до відчаю й вилив свій біль на сповіді. Тоді моє життя було прісним і порожнім: дружина 9 років бавилася з внуками й прислуговувала молодшій доньці в Москві, а я лишався наодинці зі своєю тишею в Києві.
У напівтемній сповідальні я схилив голову перед старим священником і сказав, що хочу, щоб мені повернули або послали нову дружину й дали ще й сина.
Священник уважно подивився на мене, бо подумав, що я п'яний. Священник розгубився, бо вперше чув подібне прохання від людини такого віку. Та він зіщулився, відчуваючи силу океану мого бажання. Святий отець дещо підправив моє прохання:
— А що? Спробуймо. Ви просите, щоб вам повернули дружину й у вашої старшої доньки народився син... Яку душу ви хочете бачити в дитині? Якою має бути дитина?
Священник попросив мене описати малюка, якого я хочу.
На запитання священника я, не замислюючись, витягнув із пам'яті руде бісеня з гумористичної новели американського письменника О'Генрі "Вождь червоношкірих". У новелі хлопчик – великий пустун і хуліган. Дитина непередбачувана і некерована. Стихійне лихо. Нескінченна енергія та фантазія. Дитині потрібні постійний рух, шум і можливість зробити якусь шкоду. Дитина не визнає жодних авторитетів і правил. Гіперактивне хлоп'я стає жахом для шахраїв, які викрали малюка, щоб отримати за нього викуп. Дитина почала тероризувати викрадачів і довела їх до сказу. Викрадачі заплатили батьку хлопця, аби батько забрав дитину назад додому.
І я з фатальним запалом сказав священнику:
— Я втомився від цієї тиші, отче! Нехай він буде живим, нехай буде бунтарем! Як той малий в О'Генрі — Вождь червоношкірих. Нехай він переверне цей світ догори дриґом, аби тільки ми відчули, що живемо!
Священник хрестив мене з дивним поглядом:
— Господь дає нам те, що нам потрібно, а не те, що ми хочемо. Але нехай буде за словом твоїм.
Священник порадив мені помолитися і розповісти про свою проблему Небесам. Я попросив Бога послати мені людину, яка мене веселитиме.
Я благав Небеса:
— Дай мені дитину! Дай мені того, хто розвіє мою нудьгу!
10 років безпліддя доньки були для мене роками тихої засухи. У тій величній церкві, де запах ладану змішувався з моїм розпачем, я вигукнув своє прохання прямо в обличчя вічності. Я хотів дитину, яка б вирвала мене з болота буденності.
І небо розсміялося.
Всевишній, маючи специфічне почуття гумору, почув мене буквально. Моя молитва обернулася штормом. Він послав мені не просто дитину, а справжню стихію. Я просив вогню, щоб зігрітися, а отримав пожежу, що може спопелити дім. Благословення церкви Папою Римським зробить появу онука не просто випадковістю, а містичним даром. Довгоочікуване благословення та небесний гумор стало ще й моїм випробуванням на міцність. Бог дав мені те, що я просив, але забув попередити, що розплата за розсіяну нудьгу буде такою нищівною.
Спалахнула війна і я кинув усе, щоб бути поруч із вагітною донькою, яка не могла стати матір'ю 10 років. Я ще не знав, що везу через океан живе втілення Вождя червоношкірих О'Генрі. Внук, що народився в Канаді, став тим самим стихійним лихом, некерованим і непередбачуваним хуліганом, від якого колись тікали професійні викрадачі.
Цей хлопчик — абсолютний хаос, нескінченна енергія, що не визнає авторитетів. Поява Живого Відлуння Далекої Молитви у дитсадку, на дитячих майданчиках, у громадських кімнатах для дитячих ігор чи міських атракціонах — це як вибух у стерильній лабораторії. Він — живий жах для свого нікчемного батька-зятя. Зять хотів спокою і грошей, а отримав дитину-бурю, яка є головною відповіддю Небес на його тиранію. Поки зять-тиран ховається за зачиненими дверима, намагаючись зберегти свою ілюзорну владу, маленький Вождь червоношкірих вибиває ці двері своїм криком, бешкетами та невгамовною жагою до життя. Він тероризує атмосферу ненависті, яку збудував зять, розносячи її вщент своєю гіперактивністю.
Я дивлюся на цей шумний, руйнівний і такий живий подарунок і усміхаюся крізь утому. Небеса виконали моє прохання: тепер мені точно не нудно в компанії з живим втіленням літературного кошмару. Небеса здійснили ще одне бажання діда, який щодня дякує за подарунок на старість. Цей маленький бунтівник став для мене найкращим напарником у канадській неволі. Поки зять мріє про тихі ресторани, я щодня дякую Богу за його посмішку крізь сльози і цей гучний, некерований і щирий хаос, який став єдиною справжньою перемогою життя над мороком нашої сімейної драми.
У канадському будинку внук із криком носиться навколо столу, розливаючи фарбу на дорогий килим зятя. Зять затуляє вуха й сичить від люті:
— Це не дитина, це демон! Ви привезли сюди прокляття! Чому він не може просто сидіти тихо?!
Я дивлюсь на внука з сумішшю жаху та захоплення і кажу зятю:
— Ти хотів тиші, а Бог послав нам правду. Він — те, що ми заслужили. Малюк — Вождь, а ми — його полонені. Ти боїшся його, бо в сім'ї з'явилася ще одна чесна людина.
Зять ще дужче притискає руки до вух і думає:
"Вони божевільні.