Вітру майже немає, комах я сюди й не кликав. Просто йду. Просто крок за кроком рухаюся вперед.
У такі моменти можна понизити рівень контролю і дати можливість підсвідомості підкинути щось неочікуване в сон. Таким чином можна влаштувати собі сюрприз. Чогось усе-таки не дістає. Степ. Ну звісно! Потрібен жайворонок!
Одразу повітря наповнилося цвіркотінням. Он над землею метрів на десять злетіла маленька грудочка і завмерла в повітрі.
Жайворонки співають, не зупиняючись для того, щоб набрати повітря. Вони співають у польоті і, як багато інших птахів, мають певні пазухи у крилах, через які повітря потрапляє в легені. Можна сказати, що, коли жайворонок літає, він повітря не вдихає, а лише видихає, тож може співати, не зупиняючись.
Дивина. Можна нічого не вигадувати. Природа створила таке різноманіття життя, що ніякої фантазії не вистачить створити щось нове. Але все ж степ доволі одноманітний.
Нехай праворуч, кілометрів за п'ять, чорніє смуга лісу. Можливо, нехай це буде мій ліс. Мій створений ліс, який я заселив усілякими істотами.
Здаюся собі схожим на комп'ютерного дизайнера, що заповнює полігони готовими формами. Ліворуч гори? Вдалині? Ні, гори, це…
Згадалися передачі про любителів альтернативної історії. Звісно, теорії пласкої Землі та інопланетян із глибин океану жодної критики не витримують, але мене свого часу зацікавила теорія, де в сивому минулому на Землі існувала кремнієва форма життя, а далі колишні надцивілізації тисячі років тому влаштували з нашої планети кар'єр для добування корисних копалин. Складали перероблену породу в гігантські терикони, які сьогодні є нашими горами й вулканами, що складаються із сипучої породи й поводять себе так само, як і маленькі терикони на гірничодобувних комбінатах.
Ті гори, що складаються зі скельних порід, а не із сипухи, на думку засновників теорії існування кремнієвої ери, є залишками від гігантських дерев кремнієвої форми життя.
А простою мовою скелі – то пеньки від зламаних минулими цивілізаціями кремнієвих рослин. А ті височини, які ми називаємо столовими горами, є вже не зламаними, а охайно спиляними кремнієвими деревами, що, на думку засновників теорії, були заввишки від десяти до п'ятдесяти кілометрів.
До подібних теорій у реальності я ставлюся... Ніяк. Факти, які наводять захисники цих теорій, дуже цікаві, хвилюють фантазію, але остаточно не доводять існування кремнієвої ери, як і прихильники традиційної історії, зі своїми жалюгідними намаганнями спростувати цю теорію, не можуть остаточно заперечити її існування.
Але це в реальності. А уві сні, якщо я встановлю тут гори, то з'явиться можливість, що колишні цивілізації тут також винищили планету, залишивши місцевим мешканцям і мені одні терикони виробленої породи й викопані моря з пласким дном.
То, може, встановити тут замість гір велетенські кремнієві дерева? А якої вони були форми? Як виглядали? Якщо основою їхнього існування був не вуглець, а кремній, то про крону годі й думати.
У всіх відомих мені рослин є стовбур, або щось на кшталт стовбура, і є листя, крона, капелюшок, якесь розширення зверху, щось для того, щоб захопити собі площу на збір сонячних променів для фотосинтезу.
Чи потрібні були для життя кремнієвим деревам сонячні промені? Якщо так, то крони двадцятикілометрових дерев будуть затіняти від сонця сотні гектарів землі знизу, і моє існування тут буде на рівні блохи, що скаче в коріннях дідуся дуба і ніколи не бачить сонця.
Моїх знань замало, щоб повністю змоделювати умови існування кремнієвих рослин і істот, але достатньо, щоб зрозуміти, що для існування кремнієвих і вуглецевих сполук у вигляді життя потрібні дві різні атмосфери.
Отже, не варто і мріяти виростити собі уві сні живі кремнієві дерева. Але повністю рівна Земля, без гір, здалася мені нудною, тому я вирішив, що в моєму світі кремнієва ера давно минула, але рештки кремнієвих гігантів ніхто не перероблював і вони досі мають стояти кам'яними нагадуваннями про мізерність життя дрібних істот із вуглецевою формою існування.
Я чітким вольовим рішенням ухвалив, що в моєму світі, мої кремнієві дерева не потребували сонячних променів, тому вони могли мати форму велетенських грибів-дощовиків із доволі короткими товстими ніжками, близько кілометра заввишки і декілька кілометрів у розрізі, з гігантськими кулями у наверші.
За тисячі років кулі повинні були осипатися і вивітритися, а для нащадків мали лишитися височенні столові гори різного діаметра і різної висоти, оточені непролазними лісами.
Гірську місцевість я розташував ліворуч від степової дороги, по якій неспішно крокую.
Оскільки зараз мені в гори не хочеться, то я відсовую їх якомога далі. Десь до горизонту. Думаю, десь там, серед цих велетнів, на одній із вершин, знаходиться і моє плато для спостережень і медитації.
– І побачив він, що це добре! І був вечір, і була ніч, і настав ранок…
Сховавши руки в кишенях, я із самовдоволеною моською все далі й далі повільно крокую степовою дорогою. Співає жайворонок. Розганяючи зелені хвилі, спокволу шелестить степовими травами легенький вітерець.
Сьогодні я собою особливо задоволений. У мене виходить рухати великими площами й територіями.
Розмір переміщень уві сні не має значення, бо для підняття у повітря і придорожнього камінця, і кілометрової брили я використовую однакове посилання волевиявлення. У своєму сні це зовсім не важко.
Однак трохи незвично скласти в уяві цей велетенський пазл, вжитися в цілісну картину власного світу.
Але, знову ж таки, я не думаю над дрібницями. Я не думаю, як розмістити гілки дерев, корінці трави, пласти землі й повітряні потоки. Якщо це і робиться, то, припускаю, що роль спеціаліста із підгонки загальної картини до ідеалу бере на себе моя підсвідомість.
Я ж насолоджуюся результатом і продовжую крокувати по дорозі, буцаючи ногами пилюку. Хочеться продовження, але водночас не можна втрачати контроль зовсім. Бо сон завжди насторожі.
Радіти можна, але не дуже, бо втратиш контроль над прикордонним станом організму і до побачення, свідоме сновидіння, та доброго часу, звичайний сон.
Я вирівняв емоції до стану спокійного задоволення і трішки відпустив контроль, щоб спровокувати підсвідомість підкинути мені ще якусь приманку для подальшого керування реальністю сну.
За спиною чуються незрозумілі звуки. Сформувався образ когось невідомого і великого, хто наздоганяє мене, і кому необхідно звільнити дорогу.
Я вирішую не робити самостійних припущень. Хочеться сюрпризу. Відійшовши з дороги в траву, я обертаюся назустріч незнайомцю і дякую підсвідомості за відмінного персонажа. Точніше, персонажів.
По дорозі, наздоганяючи мене, рухається здоровенний шестиколісний фургон. Тягне його велетенський шестиногий ящір. Товстий, горизонтальний, довгий тулуб, усередині якого можуть розміститися один за одним пара гіпопотамів. Шестеро лап, причому задня і середня пара опорні та чимось схожі на ноги-стовпи слона й водночас на лапи крокодила. Від слона дісталися товщина і масивність, а від крокодила – по три товсті короткі пазурі замість пальців і манера пересування.
Ящір рухається як багатоніжка, без різких рухів центру ваги. Все тіло рептилії вкрите різного розміру ромбиками. Чи то лускою, чи то кістяними наростами.
На місцях великих суглобів і можливих навантажень ромбики зростаються у великі, і по зовнішньому вигляду міцні пластини. Подекуди на пластинах видніються короткі, масивні, потерті часом шипи.
Передня пара лап також крокує по землі, але форма кінцівок більше схожа не на опорну, а на перехідну до маніпулятивної. Стопа менша, пальці довші, кігті коротші.
Це вже трипалі лапи, якими за потреби можна схопитися за щось, на кшталт гілки дерева. Але складається враження, що ящір ніколи не користується передніми кінцівками, як маніпуляторами.
На грудях красується велика рогова пластина. Можна подумати, що вона виконує роль баранячих рогів. В уяві спливло, як дві подібні до торпед туші несуться назустріч одна одній та з голосним тріскотом стикаються грудьми у двобої.
Гнучка, майже лебедина шия у півтора обхвати і відносно маленька (з мішок картоплі величиною) голова, по-зміїному плеската, а по зовнішності – суміш крокодилячої морди з бультер'єрівською.
Нерухомі очі, в яких читається не покірність домашньої скотини, а бездумний холод змії. Навіть розуміючи, що я уві сні, і саме я тут усе контролюю, я відходжу з дороги трохи далі в траву, щоб, коли фургон буде проїжджати мимо, в ящера не було можливості до мене дістати.
Стосовно запряженої у фургон рушійної сили можна додати ще сіро-зелене забарвлення і товстий м'ясистий хвіст, що у природних умовах волочився б по землі, а тут дбайливо поміщений у довгастий короб, що кріпиться під днищем фургона. Незрозумілим лишається принцип упряжі, і з усього випливає, що фургон кріпиться до ящера за той хвіст, десь усередині короба.
Холка у звіра на рівні мого зросту. Голова монстра на довгій шиї височіє десь на три з лишнім метри від землі.
Своєю масивністю і хижим поглядом звір викликає, як мінімум, повагу та легенький холодок між лопаток. На спині ящера між першою та другою, та між другою та третьою парою ніг знаходяться два сідла з невеликими спинками.
Оскільки ящір рухається по-крокодилячому, то вершникам доволі комфортно. Центр ваги не рухається вгору-вниз, як у коня, себто у вершника немає небезпеки за пару годин у сідлі відбити собі нижні й верхні половинки головного мозку.
Попруг не видно, отже, сідла кріпляться прямо до рогових виростів на спині ящера. Роль стремен виконують невеликі, але доволі зручні вирости на боках скотини.
В сідлах знаходяться два не менш цікаві персонажі. Попереду гордо сидить гном. Може, це і не гном, але для мене він володіє всіма зовнішніми ознаками гнома.
Кремезний, широкий, багато кучерявої бороди й темного волосся. Такий собі Гімлі з володаря кілець. На голові – щось схоже на солом'яного бриля, з поворозочками під бороду, щоб не здуло вітром.
Просторі сорочка й штани. На ногах – сандалі з широких смужок шкіри. На тому місці, де в людей повинна бути талія – широченний шкіряний пояс із блискучою бляхою та великою кількістю різних кишень, на кшталт патронташа.
Цікавим виглядає комір сорочки у вигляді жабо.